Література

1. Бурдье П. Социальное пространство : поля практики / Пьер Бурдье ; [пер. с фр.] ; сост., общ. ред., пер. Н. А, Шматко. – М. : Ин-т экпериментальной социологии; СПб. : Алетейя, 2005. – 576 с.

2. Васильев А.А. История Византийской империи. Том II. От начала Крестовых походов до падения Константинополя / А.А. Васильев; пер. с англ. А. Г. Грушевой. — СПб.: Алетейя, 2000. – 593 с.

3. Гараджа В.И. Социология религии. Учебное пособие для студентов и аспирантов гуманитарных специальностей. — М.: Наука, 1995. - 223 с. 

4. Аналітичний Центр Разумкова. Соціологічне опитування «Чи довіряєте Ви Церкві? (динаміка, 2000-2013)» [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=83

Громадянський патріотизм в умовах делегітимації політичної влади в україні

Кузьменко О.

У сучасних умовах розвитку держави поняття «патріотизм» втрачає своє пріоритетне місце у системіосновних цінностей кожного громадянина. Саме через це проблема патріотизму дуже гостро постає перед суспільством.

Метою роботи є аналіз сучасного стану патріотичностів українськомусуспільстві в умовах делегітимації політичної влади. Основне завдання –простежитиумови, які впливають на процес зниження рівня патріотичності у громадян України.

Саме поняття патріотизму має дуже багато визначень. Патріотизм –це любов та відданість Батьківщині, прагнення своїми діями служити її інтересам. Таким є трактування, яке пропонують словники[3]. Варто зазначити, що існує декілька різновидів патріотизму: етнічний, територіальний, громадянський, державницький та інші. Кожен із видів конкретизує ставлення особистості до предмету патріотичних почуттів, до якого саме направлена його любов.Справжній патріот любить Батьківщину, не відвертаючись від неї через те, що вона не забезпечує йому гідні умови життя і що її народ не досяг рівня культури, характерної для європейських суспільств. А головне – патріот не обмежується пасивною любов’ю до рідного краю, він активно працює для свого народу, його добробуту, розбудови культури і господарства. Він захищає честь своєї держави, примножує її багатства[1, с. 136].

Громадянський патріотизм, в свою чергу, це – система цінностей, які людина «направляє» у бік суспільства, а держава у бік свого громадянина. Таке визначення громадянського патріотизму має витоки з його історичної, практичної, а також теоретичної та понятійної сутності.

Так історично склалося, що характерною ознакою українського суспільства єйого патріотичність. Любов до своєї Батьківщини у нього «у крові». Незалежно від обставин, які впродовж багатьох століть не давали можливостіукраїнцям отримати жадану незалежність, люди вірили, сподівались і любили свою Вітчизну. На жаль, із отриманням тієї заповітної незалежності відбувся цікавий парадокс – рівень «патріотичних відчуттів» знижується.

Отже, з чим це пов’язано? Н.В. Явкін висловив надзвичайно цікаву думку: «У свідомості громадян, особливо молодого покоління, поняття «Батьківщина» і «держава» різняться дуже істотно, вони мають різне направлення. Поняття «Батьківщина» несе в собі позитивну сутність, в той час як «держава» має негативний відтінок. І якщо Батьківщину громадянин любить щиро всім серцем, то держава, що не зробила йому нічого доброго, – любові не гідна». Тобто, інакше кажучи, саме через зневіру у державі, як соціальному інституті, через втрату довіри у владу і відбувається вище описане явище. Проблема делегітимації має значний вплив на патріотичність, при тому явно не покращує її стан.

Розмежування патріотизму на «любов до Батьківщини» і «любов до держави» сьогодні є найбільш поширеною ситуацією в Україні. Громадяни поважають і цінують свою історію, культуру, традиції і цінності, мають національну свідомість. Українцем бути не соромно. Соромно за свою некомпетентну у деяких питання політичну владу, що, здається, вміє тільки обіцяти. За двадцять років незалежності усі сфери суспільного життя ніби великий льодовик – «десь підтаяло, але погоди не зробило». Мається тут на увазі те, що майже за чверть століття економіка, політика, культура – все завмерло, динаміки не простежується. І це не секрет. Можливо, про це відкрито не говорять, але це бачать. За відсутності якихось дій з боку представників влади, хоча б навіть тих, які вони обіцяли у своїх кампаніях, суспільство більше не сприймає їх серйозно. Як результат – позитивного ставлення, а тим паче теплих почуттів, громадяни до держави не проявляють.

Надія Гончарова, автор українського проекту «Патріот Вітчизни», влучно сказала, що «патріотизм не може бути званням, це стан душі і спосіб життя»[4]. Дійсно, почуття патріотизму розташовується десь глибоко в душі, це щось досить особисте і сокровенне. Його не можна в собі насильно виховати. Воно або є, або його немає. Ні, не мається на увазі фанатична та націоналістична направленість. Можна провести паралель із вірою у щось «всевишнє і надприроднє». Зазвичай це «всередині» і дуже рідко публічно виставляється.

Любов до своєї країни – ось, що справді важливо. Влада змінюється, суспільство і його самобутність залишаються. Українцям залишається лише з отою любов’ю і вірою у серці сподіватися кращого майбутнього для своєї держави. Вічні і істинні слова у віршах Василя Симоненка: «Можна все на світі вибирати, сину,/ Вибрати не можна тільки Батьківщину».