Політико-культурний аспект процесу модернізації

Кальцева С.І.

Теорія політичної модернізації затверджує, що головний вектор розвитку всіх політичних систем передбачає пристосування інститутів і структур соціально-політичної сфери суспільства до викликів часу, їх модернізацію. Поняття політичної модернізації відображає ті процеси, які сприяють удосконаленню політичних відносин, вирішенню протиріч, запобіганню різних політичних криз.

Сутність політичної модернізації в незалежній Україні виявляється у змінах в політичній сфері суспільства: в радикальній трансформації конституційного ладу, в формуванні нових інститутів політичної влади, в демократизації владних відносин, в активізації політичної участі громадян. Ефективність подальшої реалізації цілей політичної модернізації у сучасному українському суспільстві буде залежить від цілого ряду факторів. Серед них не останнє місце займають політико-культурні аспекти, легітимація формально-процесуальної демократії масовою свідомістю, перетворення демократичних інститутів в продукт національної культури. Пахомов Ю.М. вважає, що ефективність політичної модернізації держави залежить від багатьох факторів та обставин, але визначний вплив на характер модернізацій них процесів має адекватне співвідношення змін, що відбуваються, з тим, що було укорінено й що складає національно-культурну особливість суспільства.

Сучасними політологами внесено в теорію модернізації певні корективи: по-перше, економічне зростання та справедливий розподіл благ є не передумовою, а наслідком демократичних перетворень; по-друге, на розвиток країн впливає культурний фактор, фон історичних традицій, що призводить до різного сприйняття цінностей модернізації; по-третє, країни відрізняються об’ємом ресурсів необхідних для цього процесу, що додає можливість формування багатоваріантних моделей модернізації.

У процесі розвитку категорії «політична модернізація» було розроблено декілька теоретико-методологічних моделей. Так, у 50-60 рр. ХХ ст. запропонували так звану лінеарну модель (У. Ростоу, М. Леві, Н. Смелзер, Ш. Ейзенштадт). В рамках цієї моделі модернізація розглядалася з очки зору комплексного підходу, як системний процес, як процес уніфікації, поступової конвергенції суспільств. Ця модель стимулювала оформлення стандартних критеріїв модернізації, обов’язкових для всіх суспільств, що перебували в такому стані розвитку.

Наступна модель – парціальна (часткова) модернізація – більше уваги звертала на конкретну історичну ситуацію, на можливість переплетення модернізованих і традиційних елементів у чудернацькі структури (М. Леві, Д. Рюшемейєр).

Протягом 70-90-х рр. ХХ ст. сформувалася багатолінійна модель модернізації (Е. Тіріак’ян, Р. Робертсон, А. Турен, С. Хантінгтон). В рамках цього напрямку аргументується можливість різних варіантів модернізації, історичних типів та моделей розвитку. Визнавалась конструктивна роль соціокультурних традицій, обґрунтовувався її статус як додаткового фактору розвитку. Актуалізувалась залежність між наслідками модернізації та гармонією культурних, політичних, економічних цінностей, цілей, ресурсів.

Досить важливою у контексті розробки модернізацій них моделей слід вважати авторську аналітичну модель П. Терборна. Згідно його підходу, на процес модернізації найбільший вплив мають такі аспекти людської діяльності, як культура і структури. Під культурою Терборн розуміє: сприйняття ідентичності, що обумовлює розуміння різниці по відношенню до інших; пізнавальну компетентність, мову, що забезпечує процес мислення, здатність формувати комунікації; зразки оцінювання на основі цінностей і норм.

Слід зазначити, що вивчення процесу модернізації продовжується й на сучасному етапі розвитку суспільних наук. Основна сутність нових концепцій – це дистанціювання від сприйняття модернізації як уніфікованого процесу та визнання багатоваріантності цих процесів, їх відміни за характером, темпом та механізмом.

Процес політичної модернізації українського суспільства ще не завершено. Ефективність цієї модернізації, не в останню чергу, буде обумовлюватися особливостями трансформації політичної культури громадян, можливостями політичної еліти реалізувати стратегії суспільного розвитку, легітимацією нових політичних норм, цінностей, інститутів.