1918 Р. Морозівці захопили австро - угорці і німці. Відновилися старі порядки в селі.

Влітку 1919 р. в село ввірвалися петлюрівці, восени 1919 – денікінці. В січні село звільнила бригада Г. Котовського. Відновлюється робота ревкому, організовується навчання в школі. Роботою ревкому керував Степан Никандрович Вовк

В квітні 1920 р. в село вступили поляки. Активісти села створили групу червоних партизанів.

В червні 1920 р. війська 14 – І звільнили Тиманівку. В селі була відновлена радянська влада.

В 1921 р. в січні було створено парторганізацію, її вожаком був Сільницький Данило.

В 1922 р. почав роботу сільський медичний пункт, а через два роки в колишньому графському маєтку відкривається санаторій.

У 1924 р. у селі відкрито поштове відділення.

25 Жовтня 1924 р. Було створено сільськогосподарську артіль „Червоний Жовтень” – це перше соціалістичне виробниче об’єднання селян Тиманівки. Очолив артіль Захар Степанович Дмитрик.

У травні 1925 р. з ініціативи жінделегаток і з допомогою держави відбулося урочисте відкриття дитячих ясел, яким надано ім’я Н. К. Крупської.

Медицинська амбулаторія в Ти манівці відкрита в 1926 р. А ще раніше в 1925 р. було відкрито консультацію матері й дитини. В цьому ж році запрацювала жіноча консультація [3, с. 645]

В грудні 1928 р. головою артілі колгоспники обрали комуніста Пилипа Желюка. Він 48 років очолював колгосп з „Комінтерном”. А в 1951 р. з „Паризькою комуною” було перейменовано ім. Суворова. З 1976 р. колгосп носить ім’я двічі Героя Соціалістичної Праці П.О. Желюка.

Голод 1932 – 1933 рр. зачепив морозівку порівняно мало. П.О. Желюк особисто організував харчування працюючих на роботі. Дітей харчували тричі на день. Під час голоду померло 15 чоловік.

Люди з надією потяглося до свого голови. І П. О. Желюк не підвів сподівань односельчан. морозівка однією з перших в області стає на рейки нових технологій в рослинництві і тваринництві. Колгосп перетворюється в потужне механізоване господарство з прибутковим тваринництвом, рослинництвом, стає оазисом добробуту і соціального благополуччя. Виростають сучасні ферми, прокладаються дороги з твердим покриттям. Вводиться чекова система внутрішньоколгоспних розрахунків, запроваджується грошова оплата праці колгоспників, хоча скрізь ще фігурують трудодні.

Є своя сторінка і розкуркулення села.

Куркулі, куркульство, розкуркулення... Такі поняття нам відомі з історії. Селяни – трударі, працювали на землі, вирощували добрі врожаї, працювали великими сім’ями, а жили в одній хаті 2 - 3 покоління і було дорослих 5 - 6 чоловік. Їх почали обкладати податками: спочатку половину врожаю потрібно було віддати, а потім – весь. Та цього виявилось замало – треба ще й майно, худобу забрати, а самих людей виселити, депортувати в Сибір, на Урал, на Колиму... Як ворогів народу.

Чорним крилом розкуркулення накрило господарів, завдало неповторного удару селянству. Забиралося все з хати: одяг, начиння, врожаї, худобу. Це вважається економічним пограбуванням і порушенням прав селян, які нікого не наймаючи, заробляли все добро кров’ю і потом, а залишились нізчим. Під керівництвом влади, ці дії чинились односельчанами. Історія імен керівників розкуркулення з етичних міркувань не вказує, тому що залишились їх діти, внуки, правнуки, з яких дехто навіть не здогадується про роль їхніх родичів в історії.

1932 – 1933 рр. зруйнували одну церкву повністю, а в другій (Липівській) збили хрести, купола і дзвіницю. Сама будівля залишилася, хоч внутрішнє обладнання, все було пограбоване. 1942 р. при Руминах діяльність церкви була відновлена. Батюшка був старенький і дуже благородний, люди дуже вірили йому. Після його смерті в Тиманівку прислали попа, який відзначився пиятикою і аморальністю. Зв’язався з наймичкою своєю, кинув дружину з сином і виїхав з села. Тож і не дивно, що в такий саме час дуже легко було закрити церкву. Вона була гарно оформлена з сильною дзвіницею. В церкві співав чудовий хор. Але в 60-х роках церковне майно пограбували, саму церкву розвалили. Зараз від неї залишилися сліди фундаменту.

Фельдшерсько - акушерський пункт було відкрито в 1935 р. В 1936 р. при допомозі правління колгоспу було відкрито родильний будинок ( перше в області і районі село) на 5 ліжок. Обслуговування і харчування породіть проводилось за рахунок за рахунок колгоспу. Була виділена спеціально завідуюча родильним будинком.

Протягом 1935 – 1936 рр. У побудовано двоповерхове приміщення для середньої школи.

1936 – 1938 рр. побудували цегляний корівник на 300 корів, гараж для автомобілів, ремонтували санаторські будівлі, школи, лікарні.

В 1938 р. рішенням виконавчого комітету відкрито дільничу лікарню і призначено лікаря для обслуговування населення сіл морозівка, система медичного обслуговування існувала до початку Великої Вітчизняної війни (1941 року).

22 липня 1941 р. в морозівку вступили німецько - ромунські війська. З перших днів війни створено партизанське підпілля, керівником якого обрали молодого юнака Кокошко Якова Семеновича. Тиманівська підпільна група створила продовольчу базу в лісі, збирали зброю, писали і розповсюджували листівки, допомагали армії визволяти рідну землю.

15 березня 1944р. була звільнена від окупантів підрозділами 35 гвардійського стрілкового корпусу.

20 березня 1944 р. була відновлена і відкрита дільнича лікарня, а заодно і родильний будинок.

Навчання в школі розпочалося 1 квітня 1944 р. У 8 -10 клас ходили учні із сусідніх сіл. Поступово повертались з війни вчителі, навчання набувало обертів. Село швидко відновлювалось у післявоєнний період.

1946 - 1948 рр. було відремонтовано цегельний завод, млин, олійню, підвали та сховища. Проведено ремонт будівель санаторію, школи, контори колгоспу, та інших будівель. Також було відремонтовано будинок для відкриття музею Суворова.

1949 р. відремонтували суворовські криниці, а також встановили обеліск.

Після війни в стало одне укрупнене господарство: колгосп ім. Суворова.

1950 р. побудовано конюшню. Збудовано постамент для пам’ятника Суворову.

Одним з перших в області колгосп став на шлях спеціалізації у розвитку тваринництва. 1962 р. на основі високопродуктивних симентальських корів. Які з’явились тут ще в 1954 р., створено ферму, що вирощувала молодняк для колгоспів усього району. [3, с. 647]

На базі артілі у 1962 – 1965 рр. Працювала обласна школа підготовки керівних колгоспних кадрів. Досягнення передового колгоспу узагальнено в хронікально – документальному фільмі „Мільйон складається з копійки”.

У 1966 р. тут відкрито новий будинок культури з великим залом на 500 місць при ньому працюють хоровий, танцювальний, музичний і драматичний самодіяльні гуртки, що налічують близько 200 учасників. Сільському хору присвоєно звання народного. [ 3, с. 648 ]

До послуг трудящих 15 торговельних закладів, побутовий комбінат, у якому була кравецька і шевська майстерні, фотоательє, перукарня, лазня. У 1968 р. на колгоспні кошти збудовано хлібозавод, який працює й дотепер. Частина вулиць тротуарів вимощена твердим покриттям, озеленена. П’ять доріг, що ведуть до села, обсаджені фруктовими деревами. Першу фруктову алею закладено ще на початку 30 – х років. У 60 – х роках побудовано шосейну дорогу – ковадук.

пишається історію свого села, пов’язаною з героїчною боротьбою за щастя, свободу і владу трудящих.

Невдовзі після закінчення Великої Вітчизняної війни колгоспники села підготовлюючи ділянку під фруктовий сад, натрапили на чималий арсенал зброї — стару кременево - порохову гвинтівку, багнети, ядра, підкови тощо. Ці знахідки наштовхнули місцевих ентузіастів на думку створити в селі музей Олександра Суворова. Восени 1947 р. в будинку, де в свій час жив і працював О. В. Суворов, заснували музей, в якому налічувалось близько 800 експонатів.[ 3, с. 469] Експозицію музею в основному зібрали з подарунків історичних музеїв колишнього Радянського Союзу. Є тут книги з будинку Суворова, фотографії членів родини фельдмаршала, різноманітні документи, зброя, солдатські мундири. Проте найціннішим музейним експонатом директор Любов Варварук називає особисті книги Олександра Васильовича з підписом власника. Особливу увагу під час екскурсії завжди звертають на один із портретів полководця — пензля австрійського художника Крейсерберга. Річ у тім, що Олександр Васильович був далеко не красень, тож художники всіляко намагалися надати його обличчю більшої привабливості. І тільки Крейсерберг зобразив Суворова правдиво. Це другий народний музей в Україні. Ще один діє в Ізмаїлі Одеської області.

На початку 60 - х років почалось збирання експонатів для місцевого художнього музею. Тиманівчанам допомагала Спілка художників України, Харківський художній інститут, Львівське художнє училище, Ленінградське вище художньо-промислове училище ім.. Мухіної, дирекція художніх виставок України, Вінницький обласний будинок народної творчості. Чимало своїх творів подарували музею українські метці В. Г. Непийпиво, О. О. Мельничук, ленінградські художники М. І. Іванов, і Ю. М. Титов, скульптор Д. П. Попович. Музей відкрито в грудні 1963 р., йому присвячено ім’я Т. Г. Шевченка. У 6 кімнатах експонується понад 300 творів живопису, графіки, скульптури, декоративно - ужиткового мистецтва.

І нарешті у 2 великих кімнатах будинку культури 1966 року відкрито музей історії села та колгоспу, а зараз він розташований саме в тому будинку, де понад сорок років працював П. О. Желюк. Його робочий кабінет збережено в первісному виді: стіл, за яким збиралося колгоспне керівництво, шафа з книгами, особисті речі, портрет Леніна на стіні… Інші кімнати будівлі, яка через деякий час і сама претендуватиме на статус пам’ятки історії, бо збудована 1912 р. для канцелярії власника села графа Шереметьєва, відведено під експозицію, що розповідає про славне минуле Тиманівки. [3, с. 649]

Скільки відвідувачів побувало в тиманівських музеях з часу їх утворення, мабуть, не скаже ніхто. Статистика радянських часів констатує 50 тис. осіб на рік. В усякому разі тільки музей Суворова відвідали делегації зі 120 країн світу. Про це свідчать записи у велетенській книзі відгуків, подарованій цьому закладові в 1947 р. Ленінградським музеєм О. Суворова. Для нових записів у ній залишилося вже дуже мало місця, тож треба буде починати нову. Віриться, що і вона буде заповнена…

А село справді було багате — його колишні господарі володіли цегельним, пивоварним, спиртовим заводами, тож зразки їхніх виробів збереглися й до наших днів.

Чудові досягнення села в економіці, культурі, освіті, в зростанні добробуту і духовному збагаченні його людей – це насамперед, наслідок наполегливості і натхненної праці.