Висновки

П. Скоропадський, нащадок стародавнього аристократичного та заможного роду, народився в 1873 р., виховувався в пошані до української старовини та культури. Закінчивши найбільш привілейований навчальний заклад при царському дворі Пажеський корпус, П. Скоропадський розпочав кар’єру військового, приймав участь у російсько-японській та першій світовій війнах, дослуживши до генерал-лейтенанта.

Після Лютневої революції 1917 р. приймав активну участь в українізації військових частин російської армії. 6 жовтня 1917 р. на з’їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом Вільного козацтва. Керівники Центральної Ради до цього енергійного, ініціативного та популярного генерала, який розділяв монархічні погляди вкрай недоброзичливо, бо справедливо вбачав в його авторитеті загрозу своїй владі. Цим скористалася німецька окупаційна адміністрація, за допомогою військ якої та свої нечисленних прибічників П. Скоропадський 29 квітня 1918 р. захопив владу в країні.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський оприлюднив «Грамоту до всього Українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій», які стали правовою основою діяльності Гетьманату. У «Грамоті до всього українського народу» повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалося право приватної власності «як фундаменту культури й цивілізації». У «Законах про тимчасовий державний устрій» наголошувалося, що до цього часу влада належить виключно Гетьману України, який є найвищим керівничим всіх зносин Української Держави із закордонними та Верховним Воєводою Української Армії та Флоту. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалась у гетьмана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою усю повноту виконавчої та судової влади.

П. Скоропадський сформував уряд, основу якого складали не політичні діячі, а професіонали – управлінці.

Незважаючи на військовий стан та господарську розруху, новий уряд разом з гетьманом П. Скоропадським розпочали активну державотворчу діяльність. Найбільших досягнень він домігся у відновленні транспортних магістралей, налагодженні нормального залізничного руху, у заснуванні банків, створенні державного бюджету і у введенні української валюти – гривні. За короткий час було сформовано 60-тисячну регулярну армію, побудовано український військово-морський флот.

Значних успіхів було досягнуто у розвиткові національної культури. Так, успішно проводилася українізація державного апарату. В усіх державних установах та військових частинах створювалися курси українознавства. За всілякого сприяння П. Скоропадського відбувалася українізація загальноосвітньої школи.

Восени 1918 р. вже функціонувало 150 українських гімназій. Було прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України в усіх середніх школах, видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл. Були засновані перші українські університети у Києві та Кам’янець-Подільському. У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права.

Великою подією у культурному житті країни стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук, яку очолив видатний вчений В. Вернадський. У серпні 1918 р. було організовано українську національну бібліотеку, фонди якої налічували понад 1 млн. томів. Засновано Національний архів України, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український драматичний театр під керівництвом П. Саксаганського, Молодий театр Л. Курбаса, Національну оперу, Державну хорову капелу.

Чималих успіхів гетьманський уряд П. Скоропадського досяг у зовнішній політиці. П. Скоропадський встановив дипломатичні стосунки, крім Німеччини та Австрії, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною. У червні 1918 р. було укладено мирну угоду з РСФРР. За цією угодою припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення. Завдяки дипломатичним зусиллям до Української держави було прилучено ряд повітів Могильовської, Курської, Воронезької, Мінської губернії, а також Холмщину та Підлящщя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. 8 серпня Українська держава і Велике Військо Донське уклали договір про урегулювання взаємних стосунків.

Розпочався українсько-румунський діалог, щодо розв’язання українських земель Бессарабії. Особисто П. Скоропадський намагався встановити контакти з представниками США, Франції та Великобританії. Проте вони негативно ставилися до української держави, яка була під контролем Німеччини та Австро-Угорщини.

Поряд з цим незаперечними досягненнями гетьмана П. Скоропадського є низки економічних та політичних прорахунків. Гетьманські старости й окупаційні коменданти силою відбирали у селянства майно, передано йому земельними комітетами відповідно до законодавства Центральної Ради. За режиму П. Скоропадського поміщики дістали можливість викликати військові підрозділи для захисту своїх маєтків.

Залучення військ для захисту поміщицької власності супроводжувалося репресіями проти селян. Це стало причиною масових селянських виступів. Зокрема на Катеринославщині у районі Гуляй-Поля анти гетьманське повстання підняв анархіст Н. Махно, Загони якого налічували більше як 10 тис. чоловік. У листопаді 1918 р. розгорнувся анти гетьманський рух на Поділлі.

Недалекоглядною була політика гетьманського уряду в сфері промисловості. Щоб стабілізувати аналіз підприємств, та налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, окупаційні власті та гетьманська адміністрація забороняла страйки, збільшувала робочий день до 12-ти годин. Такі дії спричинили масові незадоволення у середовищі робітничого класу.

У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради 13 листопада 1918 р. створили новий уряд – Директорію на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. 14 листопада 1918 р. Директорія проголосила повстання проти влади П. Скоропадського. На бік Директорії перейшла частина Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем, Запорозька дивізія П. Болбогана, а також Сірожупанна дивізія самого гетьмана. Німецькі окупаційні війська дотримувалися суверенітету. У цій ситуації П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся від влади та емігрував до Німеччини. Він оселився у Берліні де почав активно спілкуватися з дипломатами, журналістами. Його охоче відвідували колишні діячі Української Держави: Ю. Любинський, Ф. Штейнгель, П. Акерман, М. Могилянський.

З 1922 р. починається активне громадсько-політичне життя колишнього гетьмана. У той час він залучається до діяльності «Українського союзу хліборобів державників», який заснував у 1920 р. у Відні В. Липинський. Зокрема, теоретик УСХД В. Липинський розробив модель «української трудової монархії – гетьманства». Відповідно до теорії гетьманом повинен був стати П. Скоропадський.

Представники «українського союзу хліборобів-державників» запевняли емігрантські кола, що П. Скоропадського підтримує Англія, яка буде фінансувати його повернення на Україну в якості голови держави. П. Скоропадський, також, приєднався до діяльності «Українського вільного козацького товариства», але ця організація, що була заснована у Німеччині в 1920 р. виявилась неспроможною об’єднати розрізнені політичні кола української еміграції. Але співпраця колишнього гетьмана з УСХД виявилася більш плідною.

Завдяки зусиллям П. Скоропадського зростає авторитет Союзу серед українських емігрантів. Філії «Українського союзу хліборобів-державників» з’являються у Польщі, Румунії, Болгарії. Частина української еміграції у США прихильно сприймали гетьманську ідеологію, створивши у 1924 р. гетьманську «Українську січову організацію Америки», що проголосила своє підпорядкування П. Скоропадському. Гетьманський рух поширювався серед українців Канади, Австралії, Південної Америки.

Німецький уряд залучає П. Скоропадського до культурно-освітнього життя у середовищі української еміграції Німеччини. 10 листопада 1926 р. у Берліні був відкритий «Український науковий інститут», заснований «Українським товариством допомоги біженцям», яке очолювала дружина П. Скоропадського – Олександра. Інститут існував як філія Берлінського Фрідріх-Вільгельм університету і фінансувався німецькою стороною. Український науковий інститут проіснував до 1945 р.

Негативним чином на політичний імідж П. Скоропадського вплинули твори М. Булгакова. Його роман «Біла гвардія», який був написаний у 1924 р. і частково опублікований за кордоном та п’єса «Дні Турбіних», яка відбувалася у Берліні у «Новому Театрі» 27 жовтня 1924 р. у творах М. Булгакова П. Скоропадського було змальовано як нерішучого діяча періоду громадянської війни на теренах пост імперської Росії.

З кінця 20-х рр. ХХ ст. гетьманський рух перебуває у кризовому стані. Через особистий конфлікт із П. Скоропадським В. Липинський розпустив «Український союз хліборобів-державників» і засудив колишнього гетьмана неблагонадійного політичного діяча.

П. Скоропадський лояльно зустрів прихід до влади у Німеччині нацистів у 1933 р. напередодні Другої світової війни він приймав участь в організації «Союзу гетьманців-державників», яке пропагувало відверто монархічні ідеї. На території Німеччини також діяла суспільно-політична організація «Українська громада», яку підтримував П. Скоропадський. Але спроба Розенберга призначити П. Скоропадського головою «Українського національного комітету який мав на меті об’єднати всі українські національні організації провалилася. Керівництво Рейху вважало, що він вже не має підтримки і належного впливу серед українського населення. Трагічна подія 26 квітня 1945 р. під час бомбардування обірвала життя видатного діяча українського національно-визвольного руху.

Отже, повертаючись до політичного життя, П. Скоропадський думав лише про майбутню незалежну Україну практично не сподіваючись за свого життя побачити її звільненою від більшовиків, вільною і суверенною. Це бажання підтримувало його до останніх хвилин життя. Свідченням того були його численні спроби єднання українського руху на еміграцію, рішуча відмова від активної співпраці з неукраїнськими силами, які не підтримували ідею незалежності України.