Розділ 3 громадсько-політична діяльність п.Скоропадського в еміграції

Після повалення гетьманського режиму П. Скоропадський перебирається до Німеччини і поселяється у Берліні.

Перебування у Берліні не влаштувало гетьмана а ні з побутового, а ні з політичного боків. Революційні події, які вибухнули на початку 1919 р. у Німеччині, були аналогічні нещодавно пережитими гетьманською родиною в Петрограді та Києві. Вони не давали надії на спокійне існування, навіть не гарантували збереження самого життя. Тому П. Скоропадський намагався за будь яку ціну виїхати звідси. У його планах подальшої еміграції фігурували Франція, Великобританія, а також Голландія, Фінляндія, Швейцарія і навіть Данія, як маршрути виїзду до перших двох. Він звертався до знайомих ще кавалергардських часів Графа Олексія Ігнатьєва, колишнього російського військового повіреного у Франції барона Карла Маннергейма, на той час регента Фінляндії, з проханням сприяти отриманню ним та його родиною політичного притулку. Лише у травні 1919 р. гетьман отримав добрі звістки про прибуття дітей до Швейцарії, і водночас – дозвіл на свій в’їзд до цієї нейтральної держави. Інші країни, насамперед Франція та Великобританія, не давали позитивної відповіді закидаючи гетьману германофільство, а маленькі держави відмовляли, боячись великих [60, с. 82].

Сам гетьман не міг обмежитися життям відставного військового або монарха на вигнанні. І в Берліні, і в Лозанні він мав дуже велике коло спілкування: зустрічався з українцями та росіянами, іноземними дипломатами і журналістами, вів надзвичайно широке листування. Уважно слідкував П. Скоропадський за публікаціями в пресі, книжними новинками, повсюдно відшукуючи згадки про Україну, її недавнє минуле і перспективи майбутнього. Іншими словами, жодної політичної ізоляції гетьмана не існувало: його охоче відвідували українські діячі Козій та С. Смаль-Соцький, колишні урядовці Української Держави (Юрій Любинський, Федір Штейнгель, Петро Акерман, Микола Могилянський), давні знайомі-росіяни (Г. Лейхтенберський, Ф. Безак, родичі Олсуф’еєви) тощо.

Навпаки, можна стверджувати, що коло кореспондентів і співробітників гетьмана значно розширилися. Саме у Лозанні він уперше особисто зустрівся з митрополитом А. Шептицьким – духовним лідером галицького українства. Досить часто навідується гетьман до Берліна – місця перебування поміркованої та консервативної української та російської еміграції. Поступово П. Скоропадський став центром тяжіння групи нечисленних прибічників. Спочатку це були переважно колишні співробітники часів гетьманства. Дуже важко переживаючи зраду добровільно прийнятій обітниці урядовців та військових, гетьман дорожив тими, хто залишався вірними. Проте жодних політичних кроків П. Скоропадський, у супереч тогочасним чуткам, не робить. Він не увійшов до складу російського монархічного центру в Берліні, як проте подеякували серед білих емігрантів [60, с. 83].

Сорока шестирічний гетьман мимоволі доходив думки, що він і сам вважав, що залишив велику політику назавжди. Такий настрій зафіксовано і в щоденнику від 23 лютого: «Для політики, гадаю, «моя песенка спета» та я і не шкодую. Це брудна справа. Тут вийшли дві статті у новій газеті «Голос России». Одна, нібито, за мене, інша – проти, лають. Там, між іншим, сказано, що П. Скоропадський не народжений для влади. Не знаю, чи народжений я для влади але, що дуже правильно, те, що мені було дуже важко чесно працювати на користь нашого гнилого, безчесного російського суспільства» [57, с. 141].

В еміграції П. Скоропадський поступово залучається до громадянсько-політичного життя української еміграції. У грудні 1919 р. він формує організацію гетьманців, що в січні 1920 р. проводить у Празі свій з’їзд. П. Скоропадському вдається залучити на свій бік частину колишніх вояків армії УНР, що перебували в еміграції та лідерів Січових Стрільців. На початку 1920 р. у Відні ініціативною групою «Українського союзу хліборобів державників» (УСХД) було надруковано брошуру «До українських хліборобів», яка стала маніфестом нових гетьманців. До цого союзу приєдналися Д. Дорошенко, В. Липинський, С. Шемвт, О. Скоронис-Йолтуховський, М. Кочубей, М. Тимофєєв. Одним із перших документів «Союзу» стала травнева 1920 р. угода П. Скоропадського із УСХД. Лідери нового утворення ставили за мету проголосити колишнього гетьмана українським монархом. Цей проект було поставлено в основу угоди між П. Скоропадським та УСХД. Ідеологічним підґрунтям УСХД стали автократизм та ідея «української трудової монархії» [70, с. 346]. Головним ідеологом гетьманського уряду був В. Липинський, який редагував журнал «Хліборобська Україна». В. Липинський вважав, що термінове обрання в еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є зараз доцільним, але до «походу в Україну» нової влади потрібно персоніфікувати ідею в особі П. Скоропадського та його династії, щоб запобігти появі претендентів на булаву гетьмана-монарха [70, с. 347].

«Хлібороби - монархісти» вважали, що знайшли компромісне вирішення аграрного питання в Україні: за поміщиками залишати землю, яку «вони самі обробляють», а викупати за допомогою Земельного державного банку лише ту землю, яку вони здають в оренду. Представники УСХД запевняли українські емігрантські кола, що П. Скоропадського підтримує Англія, котра фінансує його повернення в Україну, що до обраного гетьмана приєднаються офіцери з армії Врангеля, Петлюри та Української Галицької армії.

Безпосередньо П. Скоропадський намагається зав’язати контакти з німецькими правими колами, знайти шляхи до міністерства закордонних справ і до міністерства оборони Німеччини. Він планує домовитися про фінансову підтримку своєї діяльності.

Із червня 1920 р. П. Скоропадський намагається встановити контакти з режимом генерала Врангеля у Криму. Ще наприкінці 1918 р. він каже, що з оточення Денікіна Врангель «…найбільш мені симпатичний та здібний» [57, с. 192]. Серед української політичної еміграції в Парижі створюється «Український Національний комітет», до якого ввійшли П. Скоропадський та члени його колишньої адміністрації Могилянський, Цитович, Максимов, Моркотун. За ініціативи однодумця П. Скоропадського генерала Біскунського розроблялися плани нових походів більшовиків за допомогою білогвардійців, Німеччини та Угорщини. Представниками П. Скоропадського з німецькими та врангелівськими спецслужбами було підписано угоду про співробітництво, за якою представники білого руху визнавали самостійність України під проводом «Генеральної управи» архів князя Вишиваного-Габсбурга [70, с. 348].

Але цим емігрантським планам не було шансів збутися, тому що у листопаді 1920 р. Червона армія розгромила війська Врангеля, змусивши його військовослужбовців шукати порятунку на чужині. У той же час на Поділлі Червона армія розгромила війська УНР. 30 тис. українських вояків разом з Петлюрою опинилися в еміграції у Польщі [71, с. 311].

На початку січня 1921 р. опозиційні С. Петлюрі сили створили у Відні «Всеукраїнську національну раду», що негайно висловила претензії на керівництво української політичної опозиції в еміграції. «Всеукраїнська національна рада» орієнтувалася на Німеччину та Австрію і поєднувала прихильників Петрушевича, Коновальця, Вишиваного-Габсбурга. До неї приєдналися генерал Гренов, отаман Оскілко, Андрієвський та інші впливові діячі української еміграції. П. Скоропадський намагався впливати на роботу ради, але його вже не сприймали як національного лідера. Зокрема, колишній військовий міністр уряду УНР генерал Гренов завжди оцінював П. Скоропадського як особу, що підпала під вплив «русских реакционеров» [79, с. 145].

1920 р. в Мюнхені оселився колишній ад’ютант гетьмана, один із лідерів «Українського Вільного козацького Товариства» І. Полтавець-Остряниця. За його допомогою П. Скоропадський та «Вільні козаки» уклали тимчасову політичну угоду з союзниками білогвардійського генерала Я. Слащова-Кримського. Генерал визнавав себе «союзником України», і запевнив, що буде підтримувати об’єднання всіх українських частин в еміграції в «особливий корпус». Але Я. Слащов-Кримський несподівано для І. Полтавця-Остряниці та П. Скоропадського за дозволом радянського уряду повернувся у Радянську Росію. Там він був амністований декретом ВЦВК від 3 листопада 1921 р. і звернувся із зверненням до емігрантів зробити аналогічні дії [22, с. 543].

28 жовтня 1920 р. Українським посольствам у Німеччині було опубліковано інформацію про утворення філії «Козацької Ради Українського Вільного козацтва». П. Скоропадський погодився прийняти отаманство над «Вільним козацтвом». Але ця організація виявилась неспроможною об’єднати політичні кола української еміграції.

Дії П. Скоропадського щодо спроби консолідації емігрантських кіл уважно відслідковувалися представниками УНР і доповідалися особисто С. Петлюрі. До нього поступала інформація наступного плану: «…плани П. Скоропадського незалежно від того, у якій ступені вони зв’язані з німецькими планами, при сучасній ситуації, не мають на німецькому ґрунті нічого такого, що можна б вважати безпосередньою небезпекою для УНР… але… праця П. Скоропадського все таки шкодить у деякій мірі урядові УНР у його змаганнях вести близькі стосунки в Західній Європі» [71, с. 321].

Протягом 1921 р. «Український союз хліборобів-державників» створює гетьманські організації у Польщі, Румунії, Болгарії. П. Скоропадський намагається зацікавити гетьманською ідеєю англійський уряд, вплинути на нього та через посередництво Англії дістати від Румунії дозвіл і допомогу в утворенні на румунській території збірного пункту міфічних військ гетьмана. Але ці дії англійський уряд залишив без уваги [70, с. 356].

Частина української еміграції у США прихильно сприйняли гетьманську ідеологію, створивши 1924 р. гетьманську «Українську січову організацію Америки», або «Гетьманську Січ», що проголосила про своє підпорядкування П. Скоропадському. 1936 р. січові організації змінили свою назву на «Українську гетьманську організацію». Гетьманський рух поширювався серед українців Канади, Австралії, Південної Америки [70, с. 356].

На весні 1921 р. П. Скоропадський вирішив шукати визнання у монархічному таборі російської еміграції. У листі до М. Могилянського він писав наступне: «Можливо, я помиляюся, але я рішуче тої думки, що російських людей, які чесно допускають не тільки федеративну Україну, але й Україну хоча б з деякою культурною автономією, майже не має… віра моя раніше, що такі російські люди існують, була, між іншим, однією із причин мого провалу у вісімнадцятому році на Україні» [57, с. 128].

П. Скоропадський також зробив спробу налагодити з головою «Русского общевоинского Союза» генералом Врангелем, але це йому не вдалося. Але П. Скоропадський був присутній на панахиді по генералу Врангелю, який помер у Брюсселі у квітні 1928 р. [70, с. 359].

Після 1923 р. вплив гетьмана на політичне життя слабшає, від нього відходить частина прибічників. Гетьманське середовище обмежується лише пропагандистко-інформаційною діяльністю.

Німецький уряд залучає П. Скоропадського до культурно-освітнього життя у середовищі української еміграції. Зокрема 10 листопада 1926 р. у Берліні був відкритий «Український науковий інститут» (УНІ), заснований «Українським товариством допомоги біженцям», яке очолювала дружина П. Скоропадського – Олександра. Директором інституту був запрошений Д. Дорошенко. В інституті було створено 4 науково-дослідні кафедри: української історії, історії української державності, духовної культури та історії матеріальної культури. Український науковий інститут проіснував у Берліні до весни 1945 р., коли від попадання бомби будинок інституту був зруйнований [70, с. 361].

Знову ім’я П. Скоропадського з’явилося у засобах масової інформації країн Європи, завдяки творам М. Булгакова – роману «Біла гвардія» та п’єси «Дні Турбіних». Роман був написаний 1924 р. і частково опублікований за кордоном. 27 жовтня 1924 р. вистава «Дні Турбіних» відбулася у «Новому театрі». П. Скоропадський пише у своєму щоденнику: «Картина спектаклю мені зрозуміла. У п’єсі намагаються показати, з одного боку, безнадійність білого руху, з іншого боку – осміяти і змішати з брудом гетьманство 1918 р., зокрема мене» [57, с. 249].

Наприкінці 20-х на початку 30-х рр. ХХ ст. гетьманський рух перебуває у кризі. З’явився сильний конкурент, яким стала Організація Українських Націоналістів. Її лідери Є. Коновалець та А. Мельник ставили за мету ліквідувати українські емігрантські об’єднання і не визнавали за гетьманом ніякого впливу. До ОУН почала вступати патріотично налаштована молодь, колишні офіцери УГА та УНР. Від гетьманців відійшов їхній головний ідеолог В. Липинський. 1930 р. через конфлікт з П. Скоропадським В. Липинський розпустив «Союз хліборобів-державників». Він писав, що гетьманський рух перетворився на «персональне підприємство політичного спекулянта Скоропадського» [70, с. 364]. Натомість Липинський заснував «Братство українських класократів – українців», але не встиг розгорнути активну діяльність, тому що помер у червні 1931 р. у Відні.

Фінансовий стан колишнього гетьмана наприкінці 20-х рр. ХХ ст. значно погіршився. Друзі П. Скоропадського почали клопотання про надання йому по життєвої пенсії від німецького уряду. З 1928 р. Скоропадський отримує почесну місячну пенсію, надану за власним розпорядженням президента Німеччини генерал-фельдмаршала фон Гінденбурга [70, с. 366].

П. Скоропадський локально зустрів прихід до влади у Німеччині А. Гітлера. Він наладив особисті зв’язки з багатьма керівниками Німеччини, зокрема з Герінгом та Розенбергом. В 1933 р. в Мюнхені було видано листівку, на якій зображено П. Скоропадського у національному мундирі [70, с. 368].

Перебуваючи у нацистській Німеччині П. Скоропадський вивчає можливість отримати з їх рук «Самостійну Україну». В листі, адресованому раднику гестапо Шредеру та імперській рейхканцелярії він пропонує за допомогою Німеччини створити «велико-українську державу». Він пише у щоденнику «Зв’язана з Німеччиною Велика Україна повинна природно, на всі часи зберегти свій сільськогосподарський характер. Технічну допомогу має отримати від Третього рейху. Тільки таким чином, навіки можуть бути забезпечені здорові економічні відносини і зв’язки між двома великими державами відповідно до їх природи» [57, с. 318].

Напередодні другої світової війни прибічники П. Скоропадського створюють у Берліні «Союз гетьманців-державників», який пропагував відверто монархічні ідеї. Із 1940 р. представники П. Скоропадського діють під прикриттям суспільно-політичної організації «Українська громада», яка була офіційно дозволена нацистським режимом. «Українська громада» мала свої філії у Рейху та у генерал-губернаторстві на території окупованої Польщі. «Українську громаду» очолив колишній військовий міністр УНР А. Вовк [70, с. 368].

Коли на початку 1942 р., в Україні тривали арешти і страти лідерів ОУН(м) та ОУН(б), які спробували проголосити незалежність України у червні 1941 р. П. Скоропадський відмовився підписати меморандум протесту проти німецьких репресій, який підписали митрополії Шептицький, лідер ОУН(м) та уряд УНР в екзилі. Але потім з’явився окремий лист П. Скоропадського до міністерства закордонних справ Німеччини, в якому він вказував на тенденційне сприйняття окремими німецькими посадовцями «українського питання» [70, с. 370].

У вересні 1944 р. Розенберг пропонував призначити П. Скоропадського головою «Українського національного комітету» (УНК), який мав об’єднати всіх управлінських націоналістів. Але в СС висловили побоювання, що колишній гетьман не має належного впливу серед українських націоналістів і тому його кандидатура була відхилена [42, с. 105].

Наприкінці війни 26 квітня 1945 р. бомбардування станції Пляттінг у Баварії П. Скоропадський був смертельно поранений і помер у лікарні м. Меттен [83, с. 59]. Так обірвалося життя видатного українського державного діяча.

Підсумовуючи вище наведене, можна зробити наступні висновки після зречення від влади П. Скоропадський переїжджає до Німеччини. Спочатку в Берлін, а потім в Лазаннь (Швейцарія) він мав велике коло спілкування, зустрічався з дипломатами, журналістами. Його охоче відвідували належні діячі Української Держави: Ю. Любинський, Ф. Штейнгель, П. Аперман, М. Могилянський. З 1922 р. починається активне громадсько-політичне життя колишнього гетьмана. У той час він залучається до діяльності «Українського союзу хліборобів державників», який заснував у 1920 р. у Відні В. Липинський. Зокрема, теоретик УСХД В. Липинський розробив модель «української трудової монархії – гетьманства». Відповідно до теорії гетьманом повинен був стати П. Скоропадський. Представники «українського союзу хліборобів-державників» запевняли емігрантські кола, що П. Скоропадського підтримує Англія, яка буде фінансувати його повернення на Україну в якості голови держави.

П. Скоропадський, також, приєднався до діяльності «Українського вільного козацького товариства», але ця організація, що була заснована у Німеччині в 1920 р. виявилась неспроможною об’єднати розрізнені політичні кола української еміграції. Але співпраця колишнього гетьмана з УСХД виявилася більш плідною. Завдяки зусиллям П. Скоропадського зростає авторитет Союзу серед українських емігрантів. Філії «Українського союзу хліборобів-державників» з’являються у Польщі, Румунії, Болгарії. Частина української еміграції у США прихильно сприймали гетьманську ідеологію, створивши у 1924 р. гетьманську «Українську січову організацію Америки», що проголосила своє підпорядкування П. Скоропадському. Гетьманський рух поширювався серед українців Канади, Австралії, Південної Америки.

Німецький уряд залучає П. Скоропадського до культурно-освітнього життя у середовищі української еміграції Німеччини. 10 листопада 1926 р. у Берліні був відкритий «Український науковий інститут», заснований «Українським товариством допомоги біженцям», яке очолювала дружина П. Скоропадського – Олександра. Інститут існував як філія Берлінського Фрідріх-Вільгельм університету і фінансувався німецькою стороною. Український науковий інститут проіснував до 1945 р.

Негативним чином на політичний імідж П. Скоропадського вплинули твори М. Булгакова. Його роман «Біла гвардія», який був написаний у 1924 р. і частково опублікований за кордоном та п’єса «Дні Турбіних», яка відбувалася у Берліні у «Новому Театрі» 27 жовтня 1924 р. у творах М. Булгакова П. Скоропадського було змальовано як нерішучого діяча періоду громадянської війни на теренах пост імперської Росії.

З кінця 20-х рр. ХХ ст. гетьманський рух перебуває у кризовому стані. Через особистий конфлікт із П. Скоропадським В. Липинський розпустив «Український союз хліборобів-державників» і засудив колишнього гетьмана неблагонадійного політичного діяча.

П. Скоропадський лояльно зустрів прихід до влади у Німеччині нацистів у 1933 р. напередодні Другої світової війни він приймав участь в організації «Союзу гетьманців-державників», яке пропагувало відверто монархічні ідеї. На території Німеччини також діяла суспільно-політична організація «Українська громада», яку підтримував П. Скоропадський. Але спроба Розенберга призначити П. Скоропадського головою «Українського національного комітету який мав на меті об’єднати всі українські національні організації провалилася. Керівництво Рейху вважало, що він вже не має підтримки і належного впливу серед українського населення. Трагічна подія 26 квітня 1945 р. під час бомбардування обірвала життя видатного діяча українського національно-визвольного руху.

Отже, повертаючись до політичного життя, П. Скоропадський думав лише про майбутню незалежну Україну практично не сподіваючись за свого життя побачити її звільненою від більшовиків, вільною і суверенною. Це бажання підтримувало його до останніх хвилин життя. Свідченням того були його численні спроби єднання українського руху на еміграцію, рішуча відмова від активної співпраці з неукраїнськими силами, які не підтримували ідею незалежності України.