6. Способи забезпечення виконання зобов’язання.

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язання було виконано реально та у встановлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнення на його майно. Однак кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням негативних для нього наслідків.[2]

Римському праву були відомі наступні способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука (adpromissio) – це договір, за яким третя особа (поручитель), в цілях забезпечення виконання зобов’язання, приймає на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов’язання головного боржника.

Завдаток (arra) – це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) у момент укладення договору.

У класичну епоху завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто являвся доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завдаток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів, найбільше поширення він мав при укладені договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору завдаток повертався боржнику. Тільки у епоху Юстиніана завдаток набуває свою штрафну функцію.

Неустойка (stipulatio poenae)– це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Зобов'язання про неустойку здійснювалося у формі стимуляції (stipulatio).

У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, якій був неспроможний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечувалося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема, натурального зобов’язання (naturales). Тим самим, у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.

Вважається, що у разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І тільки у певних випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кредитор вправі вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

Застава – це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановляються речове право заставодержателя на предмет застави.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі – предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Римському праву були відомі наступні форми застави: фідуція (fiducia); ручной заклад (pignus); іпотека (hypotheca) .