5. Виконання зобов`язання.
За своєю природою зобов’язання є тимчасовим відношенням, яке існує певний період часу, та в решті решт має припинитися. Сторони зобов’язання прагнуть припинити його нормальним способом, тобто виконанням (solutio). Дійсно, цінність будь-якого зобов’язання полягає в його належному виконанні. Тільки у цьому разі досягається мета, задля якої, наприклад, укладається договір.
У найдавніші часі виконання (solutio) зобов’язання означало, що боржник розв’язувався у власному розумінні цього слова (звільнявся від мотузок або пут). Пізніше змістовне наповнення терміну solutio змінилося. Виконання (solutio) зобов’язання – це вчинення боржником певної дії (передача речі, сплата грошей, виконання роботи, надання послуги), що становить зміст зобов’язання.[3]
Для того, щоб зобов'язання вважалося виконаним, необхідно додержуватися таких вимог:
1. Зобов'язання має бути виконане в інтересах кредитора. Виконання мусив прийняти сам кредитор. Для цього він мав бути дієздатним. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалось. Однак кредитор міг поступитися своїм правом вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздатним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений). Але й при доброму здоров'ї кредитор міг доручити третій особі прийняти виконання зобов'язання. Нарешті, після смерті кредитора виконання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.
2. Зобов'язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення особа боржника. Не так уже й важливо, хто поверне борг за позикою, чи сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконано зобов'язання. Проте у зобов'язаннях, що тісно пов'язані з особою боржника, кредитор вправі був вимагати виконання саме боржником. Якщо ж особа боржника не мала для кредитора особливого значення, то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за дорученням боржника. В цьому разі належало додержуватися правила: боржник мав бути здатним до виконання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздатним. При його недієздатності виконання зобов'язання повинен здійснити його законний представник.[2]
3. Виконання зобов’язання повинно здійснюватися відповідно до його змісту. Це означало, що у разі відсутності домовленості сторін зобов’язання про інше, боржник не міг змінювати предмет зобов’язання (наприклад, замість певної речі сплачувати кредитору її вартість) та спосіб його виконання (наприклад, повертати борг частинами). Виключення з цього правила було встановлено в юстиніанівський період, коли дозволялося боржнику і без згоди кредитора погашати грошові борги шляхом передачі кредитору земельних ділянок відповідної вартості. Крім того, у певних випадках виконання грошового зобов’язання могло здійснюватися шляхом внесення грошей на зберігання (deposito) в казну або касу храму. Такий спосіб виконання зобов’язання мав місце у разі, якщо кредитор ухилявся від прийняття належного виконання, знаходився у від’їзді, не приймав виконання з інших причин.
4. У разі, якщо сторони зобов’язання територіально знаходилися у різних місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися у належному місці. Найчастіше місце, де мало бути виконано зобов’язання, вказувалося в договорі. Сторони зобов’язання могли визначити, крім основного, ще й альтернативне місце виконання. У цьому разі право вибору місця виконання належало боржнику. Місцем виконання зобов’язання щодо нерухомого майна визнавалося місце його знаходження. Якщо ж місце виконання зобов’язання не було обумовлено сторонами, то припускалося, що місцем виконання є місце, де можна пред’явити позов із даного зобов’язання, тобто місце проживання боржника. Крім цього, будь-який позов міг бути, незалежно від громадянства або місця проживання, пред’явлений у Римі за принципом Roma communis nostra patria est – Рим наша спільна батьківщина.[3]
5. Виконання зобов'язання у належний строк. Серед вимог до виконання істотне значення має строк платежу, який забезпечує усталеність цивільного обігу. Строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов'язань приділялася належна увага.[2]
При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного іншим шляхом, боржник повинен виконати зобов'язання. В іншому разі він порушує строк платежу, прострочує його, тобто опиняється у прострочці (in morа).
Для визнання боржника у прострочці вимагалися такі умови: а) наявність зобов'язання, що захищається позовом; б) настання строку платежу (виконання), «стиглість» зобов'язання; в) наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. У пізньому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно від нагадування кредитора. За Юстиніана було встановлено, якщо зобов'язання має точний строк виконання, то він ніби нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто «строк нагадує замість людини».
Прострочка виконання мала для боржника негативні наслідки: а) кредитор мав право вимагати відшкодування всіх заподіяних прострочкою збитків; б) ризик випадкової загибелі предмета зобов'язання переходив на винну в прострочці сторону; в) кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.
Порушити строк виконання зобов'язання міг і кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разі для нього теж наставали негативні наслідки. Він мав відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочення кредитора боржник відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі також переходить на кредитора, що перебуває в прострочці.[2]