4. Сторони в зобов`язанні.
В зобов'язанні виступають дві сторони - кредитор і боржник. Іноді виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну діяльність). Однак переважали двосторонні зобов'язання.
Наявність у переважної більшості зобов'язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кожному з них беруть участь тільки дві особи. Можуть бути й зобов'язання, в яких беруть участь більше осіб, багато осіб. У цьому разі можливі принаймні три варіанти, коли:
а) кредитор - одна особа на стороні кредитора, а на стороні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (один кредитор і кілька боржників);
б) кілька осіб на стороні кредитора, а на стороні боржника - одна особа. Наприклад, Клавдій взяв позику за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);
в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. Наприклад, два брати укладають договір позики з іншими двома особами.[2]
Незважаючи на майновий характер зобов’язання, тривалий час у римському праві воно розглядалося як особистий зв’язок між конкретно визначеними особами (сторонами). Виходячи з цього, суб’єкти могли вступати в зобов’язальні відносини лише особисто, а не через представника. Крім того протягом існування зобов’язання суб’єктний склад його сторін не міг змінюватися. Останнє означало, що кредитор та боржник не могли передати відповідно свої право вимоги чи обов’язок іншим особам.
Згодом розвиток товарного обороту та територіальне розширення римської держави призвело до пом’якшення правила про абсолютну непередаваність прав та обов’язків сторін за зобов’язанням. Законом були врегульовані випадки та порядок заміни осіб у зобов’язанні.
Найдавнішою підставою заміни осіб в зобов’язанні було універсальне правонаступництво в результаті спадкування. У зв’язку з тим, що майно, яке належало на праві власності pater familias, фактично задовольняло потреби усієї сім’ї, то у разі смерті домовладики (pater familias) його права та обов’язки переходили до підвладних членів сім’ї разом із правом власності. У Законах ХІІ таблиць вказується, що права вимоги та борги спадкодавця розподіляються між його спадкоємцями пропорційно їх часткам у спадщині.[3]
Основою заміни осіб у зобов'язанні стала новація (оновлення зобов'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьою особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір того самого змісту, який був у першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правові відносини між; тим самим боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в зобов'язанні була досить громіздкою, складною і не могла задовольнити потребу цивільного обігу. По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг і не дати з яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не лише відміняло старий, а й припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище нового кредитора. Тому на зміну новації прийшли досконаліші форми.
З утвердженням формулярного процесу почали застосовувати особливу форму передачі зобов'язання, яка дістала назву cessio (цесія). Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав її своїм представником щодо стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право. У пізнішому римському праві цесія стала самостійною формою перенесення права від попереднього кредитора до другої особи. Вона усувала недоліки новації. Для цесії не треба було згоди боржника, його лише належало повідомити про заміну кредитора. Крім того, цесія не скасовувала форм забезпечення зобов'язання, що існували раніше: з правом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечення зобов'язання.[2]