3. Підстави виникнення зобов’язання.

Встановлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фактів. Отже, юридичний факт – це явище (життєва обставина), з якою норма права пов’язує настання певних правових наслідків (виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків учасників цих відносин).[3]

Юридичні факти поділяються на події та дії.

Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, вони завжди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, якщо землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.

Дії - це факти, які настають за волею людей. Вони можуть мати протиправний або правомірний характер. Перші порушують норми права, другі відповідають їм.

Дії, які здійснюються відповідно до норм права, називаються правомірними, а ті, що порушують його, -неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти тощо.

Якщо для встановлення, зміни або припинення прав і обов'язків необхідне волевиявлення двох сторін, то такі правочини називаються двосторонніми. Це - договори. Якщо права й обов'язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.

Одностороннім називається договір (зобов'язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга несе тільки обов'язки (і ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім - договір (зобов'язання), в якому колена із сторін має права й обов'язки, наприклад договір купівлі-продажу.

Отже, критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх договорів (зобов'язань) є розподіл прав і обов'язків між сторонами. Односторонній - це той правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), а двосторонній - той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір). Критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють свою волю на їх виникнення.

Неправомірні дії поділяють на три види: а) приватні порушення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме приватні правопорушення, тобто ті, що порушують договір або норми приватного права. Приватне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним приватним правопорушенням (наприклад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати тощо). Приватне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не перебуває у договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тит підпалив будинок Люція, вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду. Тит і Люцій у договірних відносинах між собою не були, але Тит порушив права Люція - це і є позадоговірне правопорушення, або делікт. [2]

 В Інституціях Гая була відтворена двочленна система підстав виникнення зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto) (G. 3.88). Хоча контракт і делікт також були відповідно правомірною і неправомірною дією, але їх змістовне наповнення стало значно вужчим. Тривалий час саме ці юридичні факти визнавалися основними підставами виникнення зобов’язань. Однак, традиційні погляди римських юристів щодо джерел виникнення зобов’язань прийшли у протиріччя з реаліями життя. З’явилися такі obligatio, які не можна було віднести до жодною з двох зазначених груп зобов’язань. Саме тому в Дігестах виокремлюється ще дві підстави виникнення зобов’язань: квазіконтракти (quasi ex contractu) і квазіделікти (quasi ex delicto) (D. 44.7.1).

Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи підстав виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазіделікти (quasi ex delicto) (I. 3.13.2).

Контракт (ex contractu) – це договір (домовленість сторін), який врегульований цивільним правом (ius civil) та забезпечений позовним захистом.

Делікт (delictum) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання.

Квазіконтракт (quasi ex contractu) – це зобов’язання, яке виникає на підставі події або дії однієї з сторін і має спільні риси з певними договорами (контрактами).

Квазіделікт (quasi ex delicto) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання, але не визнана цивільним правом (ius civil) як делікт.

З позиції сучасного цивільного права ця класифікація підстав виникнення зобов’язань, розроблена римськими юристами, є далеко неповною, тому що зобов’язання встановлюються і на підставі інших юридичних фактів.[3]