2. Класифікація зобов`язань.

У римському праві зобов’язання поділялися на:

1. Натуральні, преторські та цивільні зобов’язання. Натуральні зобов’язання не мали правового захисту і не могли бути предметом спору. Основним правовим наслідком була добровільна виплата боргу. Натуральні зобов’язання могли оновлюватися і враховуватися при компенсації.[4] Виконання боржником свого обов’язку за натуральним зобов’язанням завжди вважалося належним виконанням. При цьому не мало значення з яких причин боржник здійснив виконання: за доброю совістю або у зв’язку із незнанням про відсутність у кредитора права на позов. Як приклад натурального зобов’язання у літературі вказується грошова позика, що здійснена підвладним сином без згоди домовладики (pater familias).[3] Цивільні зобов’язання – це ті, за якими надавався судовий захист на основі цивільного і преторського права чи правом народів. Цивільні зобов’язання розуміли як такі, що користуються позовним захистом. У разі порушення цих зобов’язань кредитор мав право на позовний захист своїх прав, вимагаючи від боржника виконання свого обов’язку (oportere). Отже, виконання цивільних зобов’язань забезпечувалося державним примусом.[4]

До натуральних зобов’язань відносилися: 1) зобов’язання рабів, що виникали не з правопорушень (ex delicto); 2) зобов’язання між pater familias та підвладними йому особами, а також взаємні зобов’язання осіб, які перебувають під однією владою; 3) зобов’язання осіб, що перебувають під опікою, та зобов’язання осіб, оголошених марнотратниками, укладені без участі опікуна чи піклувальника; 4) зобов’язання позики підвладних дітей; 5) зобов’язання, в яких втрата права позову викликана спливом позовної давності тощо.Преторські зобов’язання з’явилися як такі, що не були визнані цивільним правом (ius civile), а отже й позбавлені позовного захисту. Захист цих зобов’язань надався претором, що однак не призводило до їх легалізації.[3]

2. Подільні і неподільні зобов’язання. Подільні – це зобов’язання, предмет яких піддавався поділу без шкоди для його цінності (зерно).[4] Предмет подільних зобов’язань може бути поділений без завдання шкоди його цінності. Такі зобов’язання виникали, наприклад, з приводу грошей або речей, визначених родовими ознаками (genera). Благо, що було предметом неподільного зобов’язання, не можна поділити на частки, а отже таке зобов’язання не підлягало виконанню частинами (per partes). Прикладами неподільних зобов’язань є ті, що спрямовані на передачу індивідуально визначеної речі (species), сервітуту (servitutis). Неподільним є зобов’язання побудувати будинок, викопати рів (D. 45.1.72.pr.). Практичне значення цієї класифікації полягає в тому, що при множинності осіб в неподільному зобов’язанні боржники або кредитори вважаються солідарними. Подільні зобов’язання зі множинністю осіб, як правило, є частковими.[3]

3. Індивідуально визначені і родові зобов’язання. Об’єктом індивідуально визначеного зобов’язання була незамінна річ, що мала особисту цінність для її власника (книга з іменним підписом).[4] Наприклад, боржник зобов'язався передати кредитору певну картину пензля певного художника, тобто зобов'язання полягало саме в цій картині. Випадкова втрата такої речі звільняла боржника від виконання зобов'язання — species pent et cui debetur, тобто індивідуальна річ гине у самого боржника. Об’єктом родового зобов’язання були замінні речі (гроші, вино). наприклад, боржник зобов'язується віддати кредитору 100 мішків пшениці або будь-якого коня. Тут право вибору одного предмета з ряду однорідних предметів належить боржнику; в цьому подібність родових зобов'язань з альтернативними. Якщо у боржника річ, яку він зобов'язався віддати, гинула, від боргу він не звільнявся, оскільки він повинен був сплатити борг однорідною річчю, тобто вважалося, що родова річ загинути не може.[1]

4. Альтернативні і факультативні зобов’язання. При альтернативних зобов’язаннях боржник мав можливість вибрати один із запропонованих варіантів його виконання.[4] Наприклад, в заповіті альтернативне зобов’язання для спадкоємця може встановлюватися шляхом розпорядження: “Нехай мій спадкоємець, за власним вибором, дасть Тіцію раба Стиха або Памфіла” (D. 30.84.9). У цьому прикладі передачі підлягає тільки один з рабів, в результаті чого зобов’язання припиняється. Факультативне зобов’язання допускало сплату боргу іншим предметом замість визначеного. за цим зобов’язанням боржнику надавалося не право вибору, а право заміни предмета виконання. Така заміна дозволялася тільки у разі неможливості надання основного предмету зобов’язання.[3]

5. Дольові і солідарні зобов’язання виникали в зобов’язаннях із кількома кредиторами і боржниками. Дольові – це зобов’язання, предмет яких дробився між кількома учасниками. Солідарні зобов’язання, відповідальність за якими можна покласти на одного з боржників у повному обсязі, або одному з кількох кредиторів сплачувати всю суму боргу.[4] Солідарні зобов'язання в свою чергу поділялися на кореальні і солідарні в прямому розумінні.

Під кореальним розуміли єдине зобов'язання при кількох суб'єктах з боку кредитора або боржника. Кореальне зобов'язання виникало головним чином з договору або заповіту. Найбільш поширеною формою цієї угоди у римлян була так звана стипуляція, при якій кредитор запитував підряд кількох боржників, а останні всі разом відповідали, або, наприклад, в заповіті вказувалося, що хто-небудь із спадкоємців зобов'язаний зробити що-небудь на користь третьої особи.

Солідарне зобов'язання в прямому розумінні, на відміну від кореального, становило сукупність зобов'язань, що дорівнювали кількості учасників. Підставою солідарного зобов'язання в прямому розумінні був закон: наприклад, воно могло виникнути при вчиненні будь-якого делікту, коли кілька осіб заподіяли комусь шкоду. При кореальних зобов'язаннях пред'явлення позову до одного з кореальних боржників звільняло від боргу інших і позбавляло інших кореальних кредиторів права пред'являти позов. Солідарне зобов'язання являло собою кілька зобов'язань за наявності одного боргу і надавало право кредитору звертатись з стягненням стільки разів, скільки було боржників, поки він не одержував задоволення в повному розмірі. Солідарне зобов'язання ліквідовувалося лише фактом дійсної сплати. При кореальних зобов'язаннях ні кредитор, ні боржник не мали права регресу. При солідарному зобов'язанні боржник право регресу мав.[1]