Семінарське заняття 7. Загальне вчення про зобов`язання

1. Поняття зобов’язального права. Зміст зобов`язання.

В цивільному обігу його учасники (фізичні і юридичні особи) обмінюються матеріальними цінностями, грошима; відшкодовують заподіяну майнову та моральну шкоду; переуступають один одному права. Багатогранність цих відносин, які виникають у подібних випадках, позначається одним терміном — зобов'язання (obligatio).[1]

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. в джерелах римського права з’явився термін obligatio, яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання (obligatio) являє собою правові окови, які примушують нас щось виконати згідно з законом нашої держави. Відомий римський юрист Павло вказував, що сутність зобов’язання полягає не у тому, щоб зробити нашим який-небудь предмет, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав. Отже, римські юристи робили акцент на визначені таких рис зобов’язання як скутість та зв’язаність. Іншими словами, якщо казати образно, то до виникнення зобов’язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж в зобов’язання, вона, як би надівала на себе окови, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою.[3]

(1)У найдавніші часи слова “окови” і “зв’язаність” щодо зобов’язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, накладалися колодки чи окови вагою не менше 15 фунтів. Боржник, якій не сплатив своєчасно борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом, окови із фізичних перетворилися в юридичні: зв’язаність стала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобов’язанням.[3](1)

Отже, зобов'язання - це правові відносини, внаслідок яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник, дебітор) що-небудь зробила (facerе), дала (dare) або надала(praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.[2]

Дослідники римського права вважають, що у ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов’язальні права. Як вже зазначалось, римське право представляло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аctio in personam) позови. Речовий позов (actio in rem) надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед невизначеною особою. Особистий позов (аctio in personam) по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, не заважаючи на те, що в джерелах римського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж такі існував у римському праві.[3]

Для з'ясування характеру речево-правових і зобов'язально-правових відносин варто проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речевого права - завжди річ, зобов'язального права - дії, право вимоги здійснювати певні дії. Зобов'язальні права виникають з договорів та інших дій.

2. Речеві права мають абсолютний характер, зобов'язальні - відносний. Через це захист речевих прав є абсолютним, а зобов'язальних - відносним. Відповідачем за речевим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував речевих прав їх носія. Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець - покупець. Порушником може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, за речевим позовом відповідача наперед не можна вказати навіть приблизно.

3. Більшість речевих прав строками не обмежено. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя їх суб'єкта (довічні). Всі зобов'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. 4. Речеві і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речевих прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речеві права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

5. Суб'єкт речевого права ніби пов'язаний з річчю невидимою ниткою - де б не була річ, володілець має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.[2]

Зобов’язальне право, як і речове право, є частиною майнового права. Речове право закріплювало право на користування річчю, а зобов’язальне – встановлювало право висування вимоги однією особою до іншої здійснити дії майнового характеру (або утриматись від дій). Зобов’язальне право застосовується відносно чітко визначеного кола осіб (сторін). Реалізується через право кредиторів вимагати виконання майнових зобов’язань від конкретних осіб – боржників. Інституції Юстиніана характеризують зобов’язання як правові ланцюги, що змушують особу щось виконувати відповідно до законів Римської держави. Юрист Павло стверджував, що суть зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити нашим якийсь тілесний предмет або сервітут, а в тому, щоб зобов’язати іншого виконати певні дії на користь кредитора.

Зміст зобов’язання:

1. Зобов’язальні правовідносини існують між двома сторонами (кредитором і боржником).

2. На підставі цих відносин кредитор отримує майнове право вимагати від боржника, щоб він щось дав, зробив чи надав, тобто здійснив певну дію.

3. Боржник мусить виконати вимоги кредитора через загрозу економічних санкцій.[4]