76.Методологічні основи педагогічної психології Педагогічна психологія - галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності становлення особистості в умовах різнопланового соціального впливу:

1) методологічна основа (теоретична, прогностична, прикладна) для теорії та практики навчання і виховання, яка сприяє оптимізації навчально-виховного процесу;

2) засіб самопізнання особистості;

3) прикладні знання для практики педагогічної діяльності.

Місце педагогічної психології в системі наук визначається комплексом таких функцій:

1) теоретико-пізнавальної - з'ясування методологічних засад (закономірностей, чинників, умов) навчально-виховного процесу, педагогічної діяльності;

2) прогностичної - формування конструктивності навчання і виховання, способів управління процесом становлення особистості; . 3) прикладної - вироблення практичних рекомендацій для реалізації педагогічного впливу на розвиток особистості;

4) контрольної - співвіднесення особистісно зорієнтованої парадигми з практикою педагогічної діяльності;

5) синтезуючої - систематизація знань інших наук про становлення особистості (філософія, педагогіка, соціологія) та галузей психології (соціальна психологія, експериментальна психологія, психологія індивідуальних відмінностей, історія психології тощо) з метою реалізації диференційованого підходу до суб'єктів навчання і виховання.

Педагогічна психологія передбачає розробку педагогічних основ подальшого вдосконалення навчально-виховного процесу відповідно до перебудови змісту освіти, апробації нових навчальних планів і програм, пошук оптимальних методів навчання і виховання, що забезпечують максимальне врахування індивідуально-типологічних особливостей підростаючої особистості.

77.Місце педагогічної психології в системі наук У 19 ст. Павло Блонський, що займався дитячою психологією, проблемами розвитку пам'яті та мислення, так визначав педагогічну психологію: «Педагогічна психологія - та гілка прикладної психології, яка займається додатком висновків теоретичної психології до процесу виховання і навчання».

Лев Семенович Виготський в 1910 р. дав таке визначення: «Педагогічна психологія - продукт останніх кількох років, це нова наука, яка є частиною прикладної психології разом з юридичної, медичної, економічної, естетичної та промислової психологією. Вона робить тільки перші кроки, і все ж вона повинна покладатися на власні сили. Просто запозичувати матеріал у загальній психології було б марно. Однак початок покладено, і без сумніву, із скромних зачатків незабаром виникне справжня педагогічна психологія ».

Психологія - це складне інтегроване знання, підставою структурного представлення якого, згідно А.В. Петровському, служать психологічні аспекти: 1) конкретної діяльності, 2) розвитку, 3) відносини людини (як суб'єкта розвитку і діяльності) до суспільства (в якому здійснюється його діяльність і розвиток).

Педагогічна психологія розглядається як самостійна галузь загальпсихологічним знання, виділена переважно по підставі «конкретна діяльність», в якій знаходять відображення і два інших його аспекти. Це твердження означає, що у фундаменті педагогічної психології знаходяться общепсихологические закономірності та механізми самої освітньої діяльності, або, за визначенням одного з родоначальників педагогічної психології П.Ф. Каптерева, освітнього процесу.

Педагогічна психологія пов'язана з багатьма іншими науками в силу цілого ряду причин. По-перше, вона є конкретною галуззю загальпсихологічним знання, яка знаходиться в центрі трикутника наукового знання (за Б. М. Кедрову). По-друге, вона пов'язана з іншими науками в силу того, що освітній процес за своїми цілями і змістом є передача соціокультурного досвіду, в якому акумульовано саме різнопланове цивілізаційне знання в знаковій, мовній формі. По-третє, предметом її вивчення є сам пізнає і навчається цього пізнання людина, що вивчається багатьма іншими людинознавчих наук. Очевидно, що педагогічна психологія нерозривно пов'язана з такими науками, як, наприклад, педагогіка, фізіологія, філософія, лінгвістика, соціологія та ін У той же час твердження, що педагогічна психологія є галузь загально-психологічного знання, означає, що вона формується на його основі, тобто знаннях про психічний розвиток, його рушійні сили, індивідуальних і статевовікових особливості людини, його особистісному становленні та розвитку і т.д. У силу цього педагогічна психологія пов'язана з іншими галузями психологічного знання (соціальної, диференціальної психологією тощо) і передусім з віковою психологією.

Єдність вікової та педагогічної психології пояснюється загальним об'єктом вивчення - дитиною підлітком, юнаків, які є об'єктами вивчення вікової психології, якщо вивчаються в плані динаміки вікового розвитку, і об'єктами вивчення педагогічної психології, якщо розглядаються як навчається і ховуваний в процесі цілеспрямованих впливів педагога. Психологія дошкільника, психологія молодшого школяра, підлітка, психологія юності - розділи вікової психології. Психологія навчання, психологія виховання, психологія вчителя - розділи педагогічної психології. Розділ, присвячений проблемам навчання і розвитку, так само належить вікової та педагогічної психології (А. В. Петровський).

78. Своєрідність методів педагогічної психології Методи дослідження – це способи одержання науково-достовірної інформації.

Використовуються:

- метод спостереження (тематичне, цілісне, включене, невключене). Вимагає певних знань і підготовки. Спостереження проводиться в природних умовах, без втручання в хід діяльності дитини. Вчинки і слова дітей детально записуються, а потім піддаються аналізу.

Записи можуть бути суцільними і вибірковими. Тільки систематичне, ретельно продумане вивчення ряду вчинків і висловлювань може виявити дійсні особливості психіки людини, встановити закономірності розвитку і зміни. Однією із різновидностей спостереження є самоспостереження. Це вивчення психіки на основі спостереження за власними психічними явищами.

- експериментальний метод (природній, лабораторний, підсумковий, формувальний). Експеримент — вивчення психічного явища, умови виявлення і розвитку якого створюються штучно, спеціально.

Переваги експерименту.

1.В експерименті дослідник не очікує випадкового виявлення психічних процесів, що його цікавлять, а сам створює умови, щоб викликати ці процеси у піддослідних.

2.В експерименті дослідник може цілеспрямовано змінити деякі з умов, в яких протікає психічний процес, і спостерігати, до яких це приведе наслідків.

3. Має бути обов\'язковий суворий облік умов перебігу експерименту.

4.Один і той же експеримент можна провести з великою кількістю піддослідних. Це дозволяє встановити загальні закономірності розвитку психічних процесів.

- метод тестування. Тести — це короткі експериментальні прийоми, які застосовуються для виявлення рівня психічного розвитку особистості. Тести мають ряд недоліків. В них не обґрунтовується, чому для дослідження взяті саме ці якості, а не інші. Іншим їх недоліком є відсутність психологічного, якісного аналізу відповідей учнів.

- метод анкетування — метод збору статистичного матеріалу шляхом прямого опитування піддослідних. Дитині пропонують дати відповідь на ряд запитань. Анкета може бути розрахована також на одержання матеріалу, що стосується інших осіб.

- метод вивчення продуктів діяльності. Цей метод широко використовується в педагогічній практиці у формі аналізу учнівських переказів, творів, конспектів, коментарів, виступів, малюнків;

- метод бесіди. Для вивчення учнів часто використовують бесіду, яка може дати цінний матеріал для пізнання дитини. Успішність бесіди залежить від міри її підготовленості (наявності чіткого плану бесіди, врахування вікових та індивідуальних особливостей учня і т.д.) та від відвертості відповідей.;

- метод інтерв’ю;

- близнюків метод (сутність полягає у співвставленні даних про психічний розвиток монозиготних одноклітинних близнюків, отриманих за допомогою експерименту);

- метод поздовжніх зрізів (досліджуються різновікові групи);

- метод поперечних зрізів (досліджується група одного віку і визначаються психологічні особливості);

- біографічний метод — збір та аналіз даних про життєвий шлях особистості. Знаючи основні періоди життя дитини, можна зрозуміти, в результаті яких обставин сформувались ті чи інші риси характеру.

- нетрадиційні методи дослідження:

а) складання розкладу занять на наступний тиждень (ефективно з 3-9 клас). Потрібно скласти розклад занять на наступний тиждень, включивши туди предмети, на які ви б ходили із задоволенням, і втакій кількості, в якій ви бажаєте;

б) методика незакінчених речень (дає можливість дати класу початок речення).

!!! Ці методики потрібно застосовувати з різницею у два тижні.

79.Предмет психології навчання: Психологія навчання є галуззю педагогічної психології. Психологія навчання вивчає закономірності розвитку особистості, виникнення психологічних новоутворень у людей різних вікових груп під час їх навчання. Психологи, які працюють у галузі психології навчання, спрямовують свої зусилля на пошук і створення оптимальних умов, що сприяють керуванню процесом навчання, яке включає засвоєння учнями знань, умінь і навичок, мотиви і цілі їх учіння, ставлення до навчання та інші проблеми. На основі даних психології навчання розробляються методи навчання і виховання.

Психологія (з грецьк. psyche – душа, logos – слово, знання, вчення) – наука (вчення) про об’єктивні закономірності, прояви та механізми психіки.

Психіка: 1) душа; 2) внутрішній світ людини; 3) сукупність психічних процесів як свідомих, так і безсвідомих; 4) суб’єктивний образ об’єктивного світу (свідомість) тощо.

Предмет психології – закономірності, прояви та механізми психіки.

Педагогіка (з грецьк. paidos ago – “дитя вести”, paida gogos – педагог, “той, хто веде дитя”) – наука (вчення) про закономірності, форми, методи навчання і виховання.

У наш час набуває особливого характеру зв’язок між психологією та педагогікою. Фактично протягом багатьох років ці зв’язки були багато в чому пристосуванням психології до існуючої педагогіки і зовнішнім урахуванням педагогікою “готових даних” психології. У педагогіці радянського періоду завданням психології нерідко вважалось психологічне обґрунтування вже існуючих і закріплених педагогічних методів і положень, їх поліпшення, а педагогіка часто виходила з деяких, досить догматично витлумачених психологічних істин.

Останні дослідження дозволяють по-новому зрозуміти можливості психології та її участь у процесі навчання і виховання учнів.

Педагогіка широко використовує знання про психологічні закономірності навчання та виховання. Окремі галузі психології (педагогічна і вікова психологія зокрема) пов’язані з розділами теорії та методики педагогіки, дидактикою, методиками викладання окремих навчальних дисциплін.

Досліджуючи процеси засвоєння суспільно-історичного досвіду, педагогіка не може ігнорувати закономірності сприймання, пам’яті, мислення, уяви, уваги, динаміку засвоєння знань, формування вмінь, навичок, природу інтересів і здібностей, психологічні закономірності розвитку особистості в цілому.

Посилення взаємозв’язку психології та педагогіки створює умови для випередження реальної педагогічної практики, пошуку ефективних сучасних технологій навчання та виховання. А психологія, в свою чергу, активно використовує дані педагогіки при вивченні психології формування особистості.

Тісний зв’язок психології та педагогіки підтверджується наявністю окремої галузі психологічного знання – педагогічної психології.

Педагогічна психологія – галузь психології, яка вивчає психологічні основи педагогічного процесу (процесу навчання і виховання).

80.Види навчання Залежно від характеру організації процесу викладання і засвоєння знань, специфіки побудови змісту навчального матеріалу, домінантних методів і засобів навчання розрізняють пояснювально-ілюстративне, проблемне, програмоване, комп'ютерне навчання. Ці основні види можуть поєднуватись, утворюючи нові види навчання: пояснювально-проблемне, проблемно-програмоване, проблемно-комп'ютерне та ін.

Пояснювально-ілюстративне навчання (Цей вид називають традиційним. Основними його методами є розповідь, пояснення в поєднанні з демонструванням наочності).Проблемне навчання (Воно передбачає самостійне оволодіння знаннями у процесі вирішення пізнавальних проблем, розвиток самостійного мислення і пізнавальної активності учнів). Основними способами (прийомами) створення проблемних ситуацій є:

1) повідомлення учням інформації, яка містить у собі суперечність;

2) сприймання і осмислення різних тлумачень одного і того самого явища;

3) використання сукупності способів і прийомів, під час якого виникає проблемна ситуація;

4) невідповідність між системою знань, навичок та вмінь учнів і новим фактом, явищем.Програмоване навчання (Основним його принципом е передавання змісту навчального матеріалу невеликими логічно завершеними частинами).Комп'ютерне навчання (Можливості цього виду навчання великі, зокрема подача інформації, управління перебігом навчання, контроль і корекція результатів, виконання тренувальних вправ, накопичення даних про розвиток навчального процесу).Теорія поетапного формування розумових дій і понять основана на ідеї про принципову подібність будови внутрішньої і зовнішньої діяльності людини, положенні про те, що будь-яка дія є складною системою, що містить орієнтувальний, виконавський та контрольно-орієнтовний компоненти.

Навчання на основі змістового узагальнення передбачає не тільки передачу конкретних знань, а й удосконалення операцій щодо виділення ознак об'єкта, операції з поняттями і класами, тобто формування знань у формі чітко організованої системи, розвиток когнітивних структур та операцій в межах цієї системи.

Дидактична наука пропонує багато видів, теорій, концепцій навчання, які дають змогу на науковій основі ефективно і якісно навчати учнів. Вибір того чи того виду навчання залежить насамперед від професійної компетентності вчителя, структури змісту навчального матеріалу, домінантних методів і засобів навчання.

81. МОДЕЛІ НАВЧАННЯ: Охарактеризуємо три основні моделі навчання, що існують у сучасній школі.

1. Пасивна модель навчання

Учень виступає в ролі «об'єкта» навчання, повинен засвоїти й відтворити матеріал, переданий йому вчителем, текстом підручника тощо – джерелом правильних знань. До відповідних методів навчання належать методи, за яких учні лише слухають і дивляться (лекція-монолог, читання, пояснення, демонстрація й відтворювальне опитування учнів). Учні, як правило, не спілкуються між собою і не виконують якихось творчих завдань.

2. Активна модель навчання

Такий тип навчання передбачає застосування методів, які стимулюють пізнавальну активність і самостійність учнів. Учень виступає «суб'єктом» навчання, виконує творчі завдання, вступає в діалог з учителем. Основні методи: самостійна робота, проблемні та творчі завдання (часто домашні), запитання від учня до вчителя і навпаки, що розвивають творче мислення.

3. Інтерактивна модель навчання

Інтерактивний – здатний до взаємодії, діалогу. Інтерактивне навчання – це спеціальна форма організації пізнавальної діяльності, яка має конкретну, передбачувану мету – створити комфортні умови навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність.

Сутність інтерактивного навчання у тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб'єктами навчання, розуміють, що вони роблять, рефлексують з приводу того, що вони знають, вміють і здійснюють.

Організація інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та відповідної ситуації. Воно ефективно сприяє формуванню навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії, дає змогу педагогу стати справжнім лідером дитячого колективу.

82) Основні аспекти дидактичних принципів

Дидактичні принципи (за Г. Ващенком — "принципи навчання") — це основоположні ідеї, що пронизують усі рівні й компоненти освіти та засвідчують їх системну цілісніть.

Дидактичний принцип — категорія історична. Це означає, що його зміст (у кожному разі більшості з них) не є універсальним і "вічним", а зумовлений певними історичними умовами. Дидактичні принципи, зокрема, визначаються: а) соціальним замовленням, яке змінюється залежно від змін у соціально-економічному житті; б) станом загальнонаукових досліджень, зокрема, у ділянці психології, філософії, соціології, змісту окремих навчальних предметів тощо; в) власне практикою процесу едукації, яка не лише апробує вартість того чи іншого принципу, але й підказує напрями пошуків їх варіантів відповідно щодо часу.

В управлінні учбовою діяльністю дотримуються дидактичних принципів, які були вироблені давно і, як писав В.В. Давидов, вони не влаштовують ні нашу теорію, ні нашу педагогічну практику. Розглянемо проблематичність окремих з них. Так, принцип наступності виражає той факт, що при переході учня від одного ступеня навчання до вищого, не повинно бути чіткої відмінності наступної стадії від попередньої. Виникає питання, як же відбуваються внутрішні зміни змісту, форм навчання. При переході від однієї стадії до другої повинна бути наступність і зв'язок, але зв'язок якісно різних стадій за змістом та способами навчання. На думку В.В. Давидова, зв'язок різного — це і є діалектикою розвитку.

Принцип доступності в практичній педагогіці реалізується так, що на кожній стадії дається такий навчальний матеріал, який доступний дітям певного віку. Оскільки, всім відомо, що міра доступності склалась стихійно, хто тоді може точно відповісти, що під силу учням, а що ні. У такому випадку ігнорується розвивальна роль навчання. Цей принцип перетворити у всебічно розкритий принцип розвивального навчання, при якому можна законо­мірно керувати темпом та змістом розвитку засобом дидактич­них впливів. Таке навчання, як писав Л.С. Виготський, має «вести за собою» розвиток, активно будувати відсутні або недостатньо сформовані компоненти психіки.

Принцип свідомості виступає проти механічного, формаль­ного засвоєння знань, яке не дає можливості застосовувати ці знання у розв'язанні практичних проблем. Проте складним залишається питання, що означає зрозуміти знання. Традицій­ний підхід у розумінні цього принципу виражається в тому, що реальність знань знаходиться у формі словесних абстракцій, а тому, щоб освоїти її, учневі необхідно співвіднести її з чуттє­вим образом, що суперечить, на думку В,В. Давидова, законам формування теоретичного мислення, а також не знімає пробле­ми зв'язку знань з практикою. Помилково думати, що реаль­ність знань знаходиться в словесних абстракціях, вся справа полягає в способах діяльності суб'єкта пізнання, На думку автора, цьому принципу доцільно протиставити принцип діяльності, яку слід розуміти як основу та засіб побудови, збереження та використання знань. Знання, які учень набуває у процесі діяльності та у формі теоретичних понять, відображають глибинні якості об'єкта пізнання, їх походження та забезпечують застосування цих істотних знань у розв'язанні практичних задач.

Принцип науковості у традиційному навчанні розуміється вузько емпірично. В основі організації засвоєння досвіду потрібно врахувати особливості способу мисленнєвого відображення дійсності, сходження від абстрактного до конкретного. Реалізація принципу науковості потребує зміни типу мислення, формування теоретичного мислення, яке складає основу творчого ставлення людини до дійсності.

Принцип наочності в традиційній школі має негативну практику реалізації. Витоками обгрунтування цього принципу є сенсуалізм, зв'язаний з ним номіналізм та асоціанізм. Така орієнтація на принцип наочності проектує розвиток у дітей лише емпіричного мислення. Цьому принципу, потрібно протиставити принцип предметності, який повинен точно вказувати на ті специфічні дії, які необхідно здійснити з предметами, щоб, з одного боку, виявити зміст майбутнього поняття, а з другого — зобразити цей первинний зміст у вигляді знакових моделей. Серед моделей виокрем­люють матеріальні, графічні та буквенно-словесні. Принцип предметності фіксує можливість відкриття учнями спочатку всезагального змісту, а потім виведення на його основі конкретних проявів об'єкта пізнання. Цим принципом підкрес­люється необхідність переходу у пізнанні від всезагального до часткового, конкретного. Таке навчання можливе, коли враховуються такі моменти: по-перше, всі поняття даного навчального предмету мають засвоюватися учнями шляхом розгляду їх походження; по-друге, засвоєння знань загального та абстрактного характеру випереджає знайомство з часткови­ми, конкретними знаннями (останні мають бути виведеними з абстрактного знання); по-третє, при засвоєнні витоків тих чи інших понять учні повинні виявити генетично висхідний зв'язок між загальним і конкретним зв'язком (для понять шкільної граматики — відношення форми та значення в слові); по-четверте, цей зв'язок потрібно відтворити у відповідних моделях; по-п'яте, у школярів необхідно виробити такі дії, які дадуть можливість виділити суттєві зв'язки між поняттями, а потім вивчати особливості цього зв'язку; по-шосте, діти поступово мають переходити від предметних дій до виконання їх у розумовому плані.