69.Верховне управління Української Народної Республіки(період Директорії)

Із приходом до влади Директорії почався третій період новітньої історії української державності. На політичну арену знову повернулась Українська Народна Республіка, проте свою попередницю вона нагадувала лише своєю назвою і деякими загальними рисами. Зміст же її був інший. На відміну від Центральної ради, що принаймні спочатку опиралася на певну як теоретичну, так і практичну програму, та й гетьманщини (згадаймо бодай акти, видані Скоропадським у день перевороту). Владу на місцях повинні були представляти губернські та повітові комісари, що їх призначала Директорія (тут видно пряме запозичення досвіду Центральної ради). Крім того, на місцях існували численні «отамани» (сучасна термінологія «польові командири»), у чиїх руках, власне, й була зосереджена вся реальна влада в провінції і які нерідко відмовлялись підпорядковуватись центральній владі. Водночас стихійно відновлювалась діяльність старих органів міського і земського самоврядування в особі земських зібрань та міських дум. Паралельно з ними почали функціонувати на місцях Ради робітничих і селянських депутатів.Система органів державного управління, що існувала в період Директорії (див. рис. ЗО), була малоефективною та не сприяла утвердженню міцної влади.

70.Місцеве управління урн(період Директорії)

Після відмови Директорії від «радянської моделі», тобто в останні місяці її існування, збереглися ті органи місцевого управління (за винятком трудових рад), які встановилися після повалення Гетьманщини. Залишалась уже відома вертикаль комісарів - губернських, повітових, волосних і паралельні органи місцевого самоврядування (губернські, повітові, волосні зібрання та управи), що стихійно відновили свою діяльність. Вони діяли за Інструкцією міністерства внутрішніх справ від 24 червня 1919 р. «Про тимчасову організацію влади на місцях». За інструкцією волосний комісар призначався на посаду повітовим, той, у свою чергу, губернським, а останній затверджувався Міністром внутрішніх справ. Комісари всіх рівнів у своїй діяльності опиралися на свій виконавчий апарат: на рівні повіту утворювалися «комісаріати», а вище - «управління губерніальних комісарів», які складалися з п’яти відділів - загального, адміністративного, паспортного, міліції і бухгалтерсько-рахункового.

71.Судова система Української Народної Республіки(період Директорії)

У справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Так, 2 січня 1919 року затверджується Закон про відновлення діяльності Генерального суду. Назву "Генеральний суд" було замінено на "Надвищий суд". Надзвичайні військові суди засновувалися "в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій " (ст. І). Суд складався з голови і чотирьох членів (ст. 4). У засіданні суду беруть участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 5). Прокурора та секретаря призначається з військових старшин, які мають вишу юридичну освіту, або знайомих з судовим процесом (ст. 6). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 9). Вчинки, за які військові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії до Головного Отамана (ст. 24). Право нагляду над Надзвичайними військовими судами надавалося Головному військовому прокуророві (ст. 34).