1870) — Один из основателей отечественной

педагогической науки. В основу педагогики

К.Д.Ушинского была положена идея народности

(всеобщности). Как и основатели классической

педагогики он требовал, чтобы обучение велось с

учетом психологических и возрастных особенностей

учеников, на базе их изучения учителями. "Если

педагогика хочет воспитывать человека во всех

отношениях, то она должна прежде всего познать ее

также во всех отношениях", — утверждал он.

Среди его научно-педагогических исследований

следует выделить фундаментальную работу "Человек

как предмет воспитания" (1868), которая считается

непревзойденным достижением мировой

педагогической науки того времени.

К.Д.Ушинский — автор учебников для

народной школы "Детский мир" (1861) и "Родное слово"

(1864), которые в свое время имели широкое

распространение в практике работы народных школ.

Среди украинских педагогов-дидактов ХІХ ст.

заметной является фигура О.В.Духновича (1803-1865).

Он автор ряда работ, которые оказывали содействие

распространению образовательного движения и

созданию свыше 70 начальных школ в Закарпатье. Его

основные произведения — "Книжица читальная для

начинающих" (1847), "Сокращенная грамматика

грамотного русского языка" (1853), "Народная

педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1857)

— стали первыми отечественными педагогическими

пособиями.

Автором ряда учебников был Б.Д.Гринченко

(1863-1910). Несмотря на запрет, он преподавал в школе

на украинском языке, выдал 4-х томный "Словарь

украинского языка" (1905-1907), а также "Украинскую

грамматику к науке чтения и писание" (1907).

Значительной вехой развития дидактики стала

деятельность русского психолога и педагога

П.П.Блонского (1884-1941), который своей работой

"Трудовая школа" (1919) начал и обосновал теорию

трудового и политехнического обучения. Он был одним

из ведущих педологов, автором книги "Педология"

(1925). Но педология в 1936 г. была признана ЦК

ВКП(б) лженаукой и упраздненной как такая, что в

своей сущности базируется на "фаталистической

обусловленности судьбы детей биологическими и

социальными факторами, влиянием наследственности и

неизменной среды".

Середина ХХ ст. для отечественной

педагогической науки была очень сложной в связи с

второй мировой войной и экономическим преодолением

ее следствий в бывшему СССР. Но педагогическая наука

все же таки развивалась благодаря убеждениям и

идейной настроенности учителей и научных работников

на образование и воспитание народных масс.

Среди дидактов-практиков 50-60-х годов ХХ ст.

следует назвать В.О.Сухомлинского (1918-1970), 105

115

На початку 80-х років ХХ ст. вийшов ряд постанов Уряду колишнього СРСР з приводу поліпшення роботи та

підвищення ефективності середніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладів.

порад учителеві", "Розмова з молодим директором

школи" та інших, які увійшли в 5-ти-томне видання його

праць (1977).

Період 70-80-х років відзначився новими

дослідженнями проблем дидактики, які здійснювалися

відповідно до вимог державної політики щодо

поліпшення роботи різних ланок освіти 115

.

До числа відомих теоретиків дидактики того

часу відносять російських учених М.М.Скаткіна,

М.О.Данилова, Ю.К.Бабанського, І.Я.Лернера,

М.А.Сорокіна, М.М.Поташника, які працювали над

загальними проблемами підвищення ефективності

навчального процесу в середній, професійно-технічній

та вищій освіті.

Окремі напрямки теорії навчання досліджували

О.М.Арсеньєв (загальна теорію освіти), Б.П.Єсипов

(теорія навчального процесу), Л.В.Занков (теорія

розвиваючого навчання) та ін.

Серед українських учених слід відзначити

С.Х.Чавдарова, В.І.Помагайбу, А.М.Алексюка,

В.О.Онищука, І.Т.Федоренка; психологів —

Г.С.Костюка, П.Я.Гальперіна, К.К.Платонова,

Н.Ф.Тализіну та ін, які зробили значний внесок в

обґрунтування загальних методів навчання, управління

навчально-пізнавальною діяльністю, теорії поетапного

розвитку розумових дій дитини.

В музичній педагогіці, на жаль, фундаментальні

дидактичні досліджень, які розкривали б загальні

положення теорії музичного навчання, в той період не

здійснювалися, хоча певні зрушення в цьому напрямку

були.

Як уже згадувалося раніше, наприкінці ХІХ — в

першій половині ХХ ст. над дослідженням різних

аспектів цих проблем працювали С.В.Смоленський,

Б.Л.Яворський, Б.В.Асаф’єв. В Україні питання

розвитку теорії музичного навчання вирішувалися в

процесі практичної діяльності провідних музикантів-

виконавців та композиторів. До них слід віднести

М.В.Лисенка, К.Г.Стеценка, Д.М.Леонтовича,

С.П.Людкевича, С.А.Крушельницьку, О.П.Мишугу та

ін.

Друга половина ХХ ст., а особливо 70-80-ті

роки відзначаються науковим підходом до питань

розвитку теорії музичного навчання. Це пов’язано

насамперед з організацією ряду науково-дослідних

установ при Академіях педагогічних наук союзних

республік колишнього СРСР, які почали плідно

працювати над дослідженням проблем музичного

навчання й виховання.

На загальному рівні значний внесок у

вирішення проблем музичного навчання й виховання,

зокрема розвитку окремих дидактичних питань внесли

Н.А.Ветлугіна, яка займалася вивченням проблем

музичного навчання й виховання дітей дошкільного та

молодшого шкільного віку, Д.Б.Кабалевський та

О.А.Апраксіна, які зробили значні зрушення в розробці

та поліпшенні музичного навчання й виховання дітей в

который не создал научно-дидактических работ, но

своей деятельностью, распространением опыта своей

работы как педагога, директора школы, общественного

деятеля в области образования и воспитание подал

образцы дидактического подхода к организации

педагогической работы. Свои идеи он изложил в

публицистических работах "Педагогическое

руководство производственной работой учеников",

"Сердце отдаю детям", "Сто советов учителю",

"Разговор с молодым директором школы" и других,

которые вошло в 5-ти-томное издание его работ (1977).

Период 70-80-х годов отметился новыми

исследованиями проблем дидактики, которые

осуществлялось соответственно требованиям

государственной политики относительно улучшения

работы разных звеньев образования.

К числу известных теоретиков дидактики того

времени относят русских ученых М.М.Скаткина,

М.О.Данилова, Ю.К.Бабанского, И.Я.Лернера,

М.А.Сорокина, М.М.Поташника, которые работали над

общими проблемами повышения эффективности

учебного процесса в среднем, профессионально-

техническом и высшем образовании.

Отдельные направления теории обучения

исследовали О.М.Арсеньев (общая теорию

образования), Б.П.Есипов (теория учебного процесса),

Л.В.Занков (теория развивающего обучения) и др.

Среди украинских ученых следует отметить

С.Х.Чавдарова, В.И.Помагайбу, А.М.Алексюка,

В.О.Онищука, И.Т.Федоренко; психологов —

Г.С.Костюка, П.Я.Гальперина, К.К.Платонова,

Н.Ф.Талызину и др, которые сделали значительный

вклад в обоснование общих методов обучения,

управления наставительно-познавательной

деятельностью, теорию поэтапного развития

умственных действий ребенка.

В музыкальной педагогике, к сожалению,

фундаментальные дидактические исследований,

которые раскрывали бы общие положения теории

музыкального обучения, в тот период не

осуществлялись, хотя определенные сдвиги в этом

направлении были.

Как уже упоминалось раньше, в конце ХІХ — в

первой половине ХХ ст. над исследованием разных

аспектов этих проблем работали С.В.Смоленский,

Б.Л.Яворский, Б.В.Асафъев. В Украине вопрос развития

теории музыкального обучения решались в процессе

практической деятельности ведущих музыкантов-

исполнителей и композиторов. К ним следует отнести

М.В.Лысенко, К.Г.Стеценко, Д.М.Леонтовича,

С.П.Людкевича, С.А.Крушельницкую, О.П.Мишугу и

др.

Вторая половина ХХ ст., а в особенности 70-80-

тые годы отмечаются научным подходом к вопросам

развития теории музыкального обучения. Это связано

прежде всего с организацией ряда научно-

исследовательских учреждений при Академиях

педагогических наук союзных республик бывшего

СССР, которые начало плодотворно работать над

исследованием проблем музыкального обучения и

воспитания. 106

загальноосвітній школі. Серед українських дослідників

слід назвати Т.І.Цвелих, Л.О.Хлєбнікову, Л.Г.Коваль,

О.М.Олексюк, Г.М.Падалку, А.Г.Болгарського,

О.Я.Ростовського, О.П.Рудницьку, Г.П.Шевченко,

Т.П.Танько, В.Ф.Орлова, О.П.Щолокову, О.М.Отич, які

плідно працюють над різними проблемами поліпшення

теорії та практики музично-естетичного виховання дітей

та молоді в Україні.

Серед науковців, які вивчали питання

професійної музичної освіти та підготовки музикантів

вищого рівня, можна назвати ім’я російського вченого

Л.А.Баренбойма, що одним з перших підняв питання

розвитку теорії загальної музичної педагогіки. В своїй

праці "Музична педагогіка й виконавство" (1974) він

зробив спробу, хоча в публіцистичному стилі, з різними

художньо-порівняльними розміркуваннями,

обґрунтувати деякі дидактичні вимоги до музичного

навчання та методи розвитку музичних якостей, зокрема

у виконавстві.

Сучасний стан розвитку теорії музичної освіти й

навчання має певні особливості, які, з одного боку,

сприяють подальшому її розвитку — це наявність

законодавства про освіту, її зміст, стандарти, рівні,

вимоги. З іншого боку — при наявності різних окремих

методик викладання музичних дисциплін та

особливостей виконавства недостатньо вивчені і

визначені загальні дидактичні особливості музичного

навчання на основі класичної педагогічної науки.

У цьому розділі ми зробили спробу визначити

дидактичні положення організації музичного навчання,

виходячи із загальних теоретичних передумов класичної

педагогічної теорії.