Сполучники сурядності в с.У.М.

Сурядні сполучники поєднують між собою однорідні члени речення або частини складносурядного речення як рівноправні, незалежно одно від одного (і дуби. і пальми, і молоді берези). За характером відношень між членами речень і частинами складного речення вони поділяються на єднальні, протиставні і розділові:

єднальні і (й); та в значенні і; теж; також; як...так; не тільки...а й; і...і; ні...ні (і небо, і зорі, і море; ти та я- ось вся моя сім’я);

протиставні а; але; та в значенні але; зате; проте; однак; все ж (лечу, лечу, а вітер віє; сполучник а може бути не тільки протиставним, а й заставним: він сидів на лавці, а за ним сиділа вона);

розділові або, чи, або...або, чи...чи, хоч...хоч, не то...не то, чи то....чи то

(“або я, або кішка”- сказала мати).

Сполучники підрядності у с.У.М.

Підрядні сполучники у складнопідрядних реченнях приєднують підрядну частину до головної. За значенням вони поділяються:

часові коли, доки, поки, тільки, ледве, як тільки (добре, коли тебе хвалять)

умовні якщо, якби (аби), коли, тільки

(якби ж я то міг так добре співати!)

мети щоб, для того щоб, з тим щоб

(Марго вийшла, щоб попрощатися із садом)

допустові незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай (дарма що був останнім)

наслідкові так що, так що й

(малював так, що йому навіть заздрили)

порівняльні як, ніби, наче, неначе, ніібито, начебто (наче пташка, взлетів на підвіконня);

причинові тому що, бо, через те що

(повірив, бо почув серцем).

Вигуки як особливий розряд слів. Звуконаслідувальні слова.

Вигук- це службова частина мови, яка служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини (о! гей! ой!).

Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. Але на місці самостійного слова вигук набирає конкретного значення і виконує синтаксичну роль того слова, яке змінює (напр., у реченні А собака отой гав та гав!.. вигук гав (та) гав виступає як присудок).

Інколи вигуки можуть навіть заміняти собою цілі речення ("Охо-хо…"- позітхнув батько). Вигук- незмінюване слово

Синтаксична роль:

У реченні вигуки синтаксично не пов'язуються з іншими словами ті не є членами речення. Вони або становлять окреме нерозкладне речення, або є вставним компонентом, який у мовленні має особливу інтонацію, а на письмі обов'язково виділяється розділовими знаками (Вибачте, котра година?; Ой, що тут вібувається?).

Якщо вигук набуває у реченні значення іменника, він може виступити у ролі підмета чи додатка (підмет: Саме ось це ой, що він промовляв раз за разом, і привело мене сюди; присудок: А він мені все ой та ой).

Звуконаслідувальні слова в реченні найчастіше вживаються як пряма мова ("Кап-кап"- почулося за вікном).

ЕМОЦІЙНІ, СПОНУКАЛЬНІ, ЕТИКЕТУ І ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ ВИГУКИ

За значенням вигуки поділяються на чотири розряди:

вигуки

приклади

емоційні о! на! ой! ех! овва! от тобі і на!

спонукальні агов! гей! геть! киць- киць! тпру!

етикету прощай, спасибі, перепрошую

звуконаслідувальні гав-гав! кукаріку! хрясь! цок-цок!

Емоційні вигуки виражають почуття, переживання, настрій або здивування розповідача (О, подивись, як тут цікаво!).

Спонукальні (вигуки волевиявлення) виражають наказ, спонукання до дії (Киць- киць, моя кішечка; Гей, всі до мене!).

Вигуки етикету (що є словами ввічливості) виражають привітання, прохання, подяку, побажання, сподівання або прощання. Сюди можуть також входити і цілі сполуки слів (добридень, будьте ласкаві! дякую! ласкаво просимо! добраніч! будь ласка! на все добре!).

Звуконаслідувальні вигуки є вираженням акустичних уявлень людини про звуки, які зустрічаються у житті (Ха-ха-ха!- зареготав Миколка).

Звуконаслідувальні слова

У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова розглядаються у зв’язку з вигуками: або як окрема група вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо: гав-гав, кахи-кахи, брязь!, дзелень-дзелень! Наприклад: Дзень-дзелень... дзень-дзелень! Сильний різкий дзвінок вдарив у передпокої (Коц.); Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м’яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп... (Цюп.).

Звуконаслідувальні слова вважаються одноморфемними одиницями. Їх фонемна будова витлумачується за асоціативними зв’язками між звуковими комплексами і тими або іншими звуковими уявленнями.

В академічній граматиці сучасної української літературної мови підкреслюється, що про звуконаслідувальні слова “треба говорити як про окрему категорію слів, яка примикає до вигуків, але не зливається з ними повністю”1.

У зв’язку з існуючою у лінгвістичній літературі реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів2. Вони, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення – судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб’єктивного ставлення до об’єктивного світу. Крім того, вигуки є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу знаками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч вони залежать від мовленнєвого контексту і ситуації висловлення. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням. Звуконаслідувальні слова, на відміну від вигуків, у мовленні можуть бути разовими і не ставати одиницями мови.

Звуконаслідування відрізняються від вигуків своєю різною фонетичною варіантністю, про що свідчить їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, які функціонують як фонографічні синоніми, наприклад: тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.

З синтаксичного погляду звуконаслідування можуть функціонувати як:

1) нечленовані речення, наприклад: Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі: – Пугу! Пу-гу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати! (Ярм.);

2) присудки, наприклад: – Мовчу я, а в самого серце тільки стук – стук – стук, стук – стук – стук (Тют.).

3) відокремлені обставини, наприклад: Кує зозуля, б’ючи молоточком у кришталевий дзвін своє ку-ку! – ку-ку!, і сіє тишу по травах (Коц.).

4) субстантивуючись, звуконаслідування можуть виступати у функції підмета, наприклад: Твоє журливе “ку-ку” спливало, як сльози по плакучій березі (Коц.); чи додатка, наприклад: І вітер, як жебрак на лірі, Своє маленьке “лірі-лірі” Стихенька бренькає під плотом (Леп.).

Звуконаслідувальні слова, як і вигуки, служать для творення іменників і дієслів: дзенькати, дзенькіт; гупати, гупання; квакати, квакання тощо.