14. Вияснити зміст вкладу іі Ватиканського Собору в становлення канонічного права Католицької церкви.

Аксіома Августина Credere non potest homo, nisi volens (людина не може вірити недобровільно)54 знайшла урочисте підтвердження в декла¬рації Собору про релігійну свободу: «Складовою католицького вчення, що міститься в Божому слові і постійно проповідується Отцями, є твердження, що людина добровільно повинна відповідати Богові своєю вірою, і нічого не можна змушувати вірити всупереч волі. Цією декларацією отці Собору хотіли наголосити перш за все, на праві на релігійної свободи в кожному громадянському суспільстві, на праві, яке базується на гідності людини і відповідає християнському Одкровенню. Право на релігійну свободу стосу¬ється всього процесу віри: вільним є не лише акт віри, але і його спосіб, у який віра формує життя людини. Встановлений церковний порядок і свобода мають за мету дати можливість слову і таїнству у вірі автентично і повно передавати участь у Божому бутті58. У цьому сенсі принципові особистої свободи і відповідальності акту віри відповідає зобов’язання «шукати істину», прийняти істину і все своє життя влаштувати у відповідності з вимогами цієї істини». Як формальне висловлювання і остаточне проповідування правди віри, яке міститься в depositum fidei (скарбниці віри) католицької Церкви, так і обов’язок відповісти на ці credenda (зобов’язуючі до віри ствер¬дження) особистою згодою, мають нормативну цінність і правову при¬роду. Не випадково отці Собору говорять про «поступ в толеран¬тності щодо віри» і про розуміння апостольського передання, а не тільки про «ієрархію істини». II Ватиканський Собор поставив собі за мету знову сказати світові, як Церква розуміє себе і свою місію. Реалізувати це завдання отці Собору вийшли з «таїнственного» бачення61 Церкви: «Церква в Христі є немов таїнство, тобто знак і знаряддя внутрішньої єдності з Богом і єдності всього людства». У цій думці вже опосередковано присутнє розуміння Церкви як communio cum Deo et hominibus (сопричастя з Богом і з людьми), яке стане «провідною ідеєю документів собору» і зробить еклезіологію communio «основою церковного устрою, і перш за все правильного співвідношення між єдністю і множинністю в Церкві»

15. Дати оцінку конкордатам як досконалій формі церковного публічного права.

Конкордат між Церквою і державою може визначатися як узгодження між церковним і цивільним суспільствами. Такі узгодження - конкордати - служать у багатьох випадках для вирішення конфліктів або ж для встановлення системи співпраці і взаємної допомоги; для визначення юридичного стану Церкви всередині держави або для надання певності і стабільності відносинам між спільнотою політичною і спільнотою релігійною.

Конкретна мета конкордатів, їхня форма, їхній зміст і їхні характеристики змінюються залежно від соціологічних, політичних та еклезіологічних передумов, які зумовили в кож¬ний історичний момент відносини між Церквою і державою.

У традиційній юридичній системі конкордат перш за все вважався привілейованою формою згоди і компромісу між двома найвищими суб’єктами інтернаціонального права. Конкордати всіх часів мають загалом волю обидвох сторін, проголошення, виразно та урочисто, дійти згоди в окремій матерії і обов’язок дотримуватись цих узгоджень, відповідно діючи.

Щоб виявити і дати стабільність такій загальній волі, Церква і держава використовували засоби, природа і форма яких були суттєво зумовлені не тільки домінуючими ідеями Церкви, політичної спільноти і відносинами між ними, а також поняттями та юридичними інституціями епохи.