94. Проаналізувати канонічні принципи рішень соборів і синодів угкц в др.Пол. Хх ст.

Сино́д єпи́скопів УГКЦ - законодавчий орган у межах Української греко-католицької церкви.

До компетенції синоду також належить обрання глави та єпископів УГКЦ[4]. Учасниками синоду є усі єпископи УГКЦ за винятком тих, що перебувають під канонічним покаранням.

З легалізацією УГКЦ 1989 року, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було вирішено змінити тогочасний адміністративно-територіальний устрій, відтак кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже 1995 року про створення Верховно-Архиєпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною й Буковиною, в теперішніх межах України.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, що відбувався в Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку Єпархії.

95. Обгрунтувати основоположні засади поняття особи, її повноліття та вживання розуму в канонічному праві.

Достатнє користування розумом - це вимога природного закону. Цю умову для обов’язку дотримання церковного закону нелегко конкретно означити. Абсолютно певно є те, що від цього закону звільнені всі божевільні і несповна розуму, які не є свідомі всіх своїх актів. Однак ті, що є несповна розуму, у моменти вживання свого розуму, в т. зв. моменти просвітлення, є суб’єктами закону Божого, а також законів церковних. Не підлягає жодній карі той, хто не закінчив чотирнадцяти років життя, - а також закон, який виразно зазначає, що ті, хто постійно є божевільними, навіть якщо вони порушили якийсь закон чи заповідь під час розумового просвітлення, перед правом вважаються нездатними вчинити злочин і тому не можуть підлягати жодній карі. Тим самим не вимагається спеціальних досліджень, мали вони розумове просвітлення чи в момент учинку чи ні. Підставою такого стосунку є те, що законодавець офіційно задекларував юридичну неспроможність розумово хворих, навіть під час хвилевих просвітлень, бо вони не відповідають за свої вчинки

96. Визначити особливості і теологічно-юридичну суть законодавчої влади в церкві.

Вселенський Архієрей Папа Римський має найвищу, повну, безпосередню й універсальну владу в Церкві, яку може завжди вільно виконувати. Його влада визначається і обмежується лише законом Божим, природним і позитивним. Він особисто або через відповідні органи та інституції, які йому допомагають в управлінні Церквою, видає загальні, зобов’язуючі закони для цілої Церкви та закони партикулярні, що стосуються якоїсь церковної території чи спільноти.

Дикастерії Римської Курії, або Конґреґації, що допомагають Римському Архієреєві в управлінні Церквою, самі по собі не мають ніякої законодавчої влади. Вони можуть видавати загальні норми тільки силою влади, наданої їм папою, або за його безпосереднім затвердженням.

Колегія єпископів становить також суб’єкт найвищої і повної влади над усією Церквою.

Владу над усією Церквою Колегія єпископів виконує в урочистий спосіб на Вселенському Соборі... До Римського Архієрея належить, відповідно до потреб Церкви, добирати і підтримувати способи колегіального виконання Колегією єпископів його уряду в усій Церкві.

Декрети Вселенського Собору не мають обов’язкової сили, доки вони не будуть схвалені Римським Архієреєм разом з Отцями Собору і не будуть ним затверджені та за його наказом проголошені.

Синод єпископів, що діє при Апостольській Столиці, за своєю природою має лише дорадчий голос. Може діяти і вирішувати винятково, в докладно визначених справах, і якщо це виразно було йому доручене Вселенським Архієреєм. Рішення Синоду єпископів, як і Колегії єпископів, мусять бути ратифіковані Папою Римським.

Єпархіальні єпископи і дорівняні до них прелати у Церкві, дорученій їм, мають власну владу, звичайну і безпосередню, законодавчу, виконавчу і судову. Вони можуть вільно і в будь-якій формі видавати закони (декрети, розпорядження, рескрипти, пастирські листи і под.), які мають характер стисло партикулярний і не суперечать загальним законам Церкви. Вони можуть бути лише узгоджені із загальним правом або попри права, але не проти права.

Законодавчу владу єпископ звичайно здійснює на своїх єпархіаль¬них синодах, де він єдиний є законодавцем, а всі інші учасники мають .лише дорадчий голос: Єдиним законодавцем на єпархіальному соборі є єпархіальний єпископ, інші мають лише дорадчий голос; тільки він підписує всі рішення, прийняті на єпархіальному соборі; якщо вони оголошуються на цьому соборі, то починають зразу зобов’язувати, хіба що виразно застерігається щось інше.

Адміністратор єпархії також має законодавчу владу, але досить обмежену, бо він не може скликати єпархіальних синодів, та мусить дотримуватися правила, що не слід нічого міняти під час ваканції єпархіального престолу.

Щодо митрополичих Синодів і їхніх повноважень видавати закони див.кан. 167 §§1-2. Патріарші, верховноархієпископські й митрополичі синода повинні, розваживши потреби своєї Церкви, видавати закони, самозрозуміле, такі, що не суперечать загальним законам Церкви, для зміцнення і поширення віри, організації душпастирсько- пасторальної діяльності, даючи певний напрямок вже усталеним нормам і моралі, зберігаючи церковну дисципліну.

Головні настоятелі чинів і генеральні капітули інституцій життя, посвяченого Богові й апостолятові. Головні настоятелі чинів й інституцій та збори, тобто генеральна капітула, мають дефінітивну владу, що викладена у загальному праві Церкви та в конституціях чи уставі. У монастирях Настоятелі і Капітули мають ту владу, яка окреслюється загальним правом і уставом.Тільки монаші інституції та клерикальні згромадження, що посвячуються апостольському життю і мають партикулярне право, наділені юридичною владою. Внаслідок цього лише вони диспонують законодавчою владою: ширшою на капітулах і обмеженою у головних настоятелів, які переважно здійснюють виконавчу владу, згідно з конституціями і уставом свого чину. Всі папські інституції і згромадження, за винятком клерикальних, як і всі інституції єпархіального права та клерикальні й непапські, не мають законодавчої влади. Влада, яку вони мають, є владою церковною і публічною, хоч і не юрисдикційною й законодавчою, бо затверджена Церквою.