84. Проаналізувати проблеми публічного права.

Публі́чне пра́во— це сукупність правових норм різних галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних, суспільних) інтересів за допомогою переважно імперативного методу регулювання. Ознаки публічного права До ознак публічного права можна віднести такі: Галузі публічного права регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб'єктами; Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють загальний (публічний,державний) інтерес; Має особливості суб'єктного складу (основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава, а додатковим—суб'єкти приватного права. За своїм призначенням воно випливає з приватного права, підкоряється йому (тобто державно-правовий порядок створюється засобами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання); Його суб'єкти здійснюють волевиявлення одноособово. Це означає, що публічно-правові відносини може регулювати, а відповідні права і обов'язки їх суб'єктів здатна встановлювати лише держава; В ньому застосовується імперативний метод регулювання. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов'язання та заборони. Основним типом правового регулювання виступає спеціальний дозвіл.

Канонічне право – частина публічного права. Дану теорію можна вважати однією з найдавніших. Положеннримського класичного права, відповідно до якого, релігія вважалася справою державною, а, отже, частиною публічного права, що беззастережно домінували у епоху християнської античності, було розвинено і деталізовано середньовічними каноністами. Поширенню таких поглядів сприяло тривале існування багатьох християнських церков як носіїв державної релігії, тісний зв’язок між церковними та державними органами.

85. Визначити суть суб’єкта і об’єкта конкордату.

Активними суб’єктами конкордатів є Церква і держава.

А. Суб’єкт з боку Церкви.

Вчені-канонісги ведуть мову про три можливі суб’єкти конкордативного відношення в Церкві, тобто Папа, або Апостольська Столиця, Собор і єпископи. Нормальним і актуально єдиним суб’єкгом, здатним укласти конкордат, є Апостольська Столиця. Апостольська Столиця є найвищим органом Всесвітньої Церкви і як така діє, коли підписує конкордат. У конкордаті залишаються зв’язаними Церква і держава, хоча прямо зацікавленими є тільки деякі вірні чи громадяни, або ж деякі території. У міжнародному праві завжди говориться про Апостольську Столицю, а не про Всесвітню Церкву. Визнання, надане Апостольській Столиці, і повага, якою вона користується вміжнародному порядку, пояснюються тим, що Апостольська Столиця діє від імені спільноти віруючих, тісно поєднаних з власного організацією і між собою може бути суб’єктом конкордативного відношення, тоді проблема є більше теоретичною, ніж практичною. Останньою інстанцією конкордату,продиктованою також на Екуменічному Соборі, завжди буде Апостольська Столиця, тобто Папа, як голова і представник Собору, як щодо його завершення, так і здійснення його виконавчим. З іншого боку, є Апостольська Столиця, яка користується в міжнародній практиці і порядку юридичною міжнародною особистістю й атрибутами, що з неї виходять.

В. Об’єкт конкордатів.

Неможливою доктринально й апріорно встановити, які матерії є об’єктом протистоянь та загальних інтересів Церкви і держави, тому що це залежить від ментальності кожної епохи і від серії соціологічних, церковних і політичних обставин. Об’єкт конкордатів був дуже різним, залежно від обставин кожного моменту і місця. Часто конкордати намагалися покласти край певному конфлікту. Юридична доктрина намагалася виробити загальне поняття, в яке можуть бути включені всі матерії як об’єкт Всі матерії є потенційно змішані, тому іцо цікавлять Церкву і державу, навіть якщо ці інтереси різні. Сьогодні основні артикули конкордату мають за об’єкт: визнання і статут Католицької Церкви; вільне виконання законодавчої, судової, адміністративної, зобов’язуючої влади Церкви, вільне і публічне виконання культу; вільне спілкування Апостольської Столиці з єпископами, клиром, з вірними; вільне спілкування єпископів з клиром і з вірними в тому, що стосується пасторального священства. У конкордатах домовляються:1) щодо дочасних дібр, узурпованих державою, від яких Церква відмовляється, коли держава прийняла обов’язок допомагати їй при необхідності; 2) щодо мішаних речей, наприклад публічних шкіл, номінацій єпископів; 3) щодо духовних речей, через заслугу яких Церква надає щось зі свого права на користь держави.

86. Охарактеризувати священне і церковне передання як джерела канонічного права. СВЯЩЕННЕ І ЦЕРКОВНЕ ПЕРЕДАННЯ Не всі Правила церковного устрою й ладу, дані Христом і апостолами, містяться в євангельських і апостольських писаннях. Багато або й більшість їх були передані апостолами усно й опісля запроваджені в різні церковні норми. Чого апостоли не встигли зробити безпосередньо, доручили зробити своїм найближчим наступникам і учням. Кожна Церква, яку заснував котрийсь із апостолів, запопадливо охороняла й передавала наступним поколінням не тільки писання апостолів, але й усе те, що вона чула від них. Шляхом постійних зв'язків між окремими Церквами різних країв і народів ці апостольські передання поширювалися й ставали спільним добром цілої Христової Церкви. Наступники апостолів продовжували розбудовувати Церкву

, розвиваючи ці повчання та втілюючи їх у практичне життя своїх громад. Цей розвиток й застосування апостольського передання закріпи­лися в житті Церкви. Таким чином апостольське і церковне передання у перші віки християнства були, після Св. Письма, основою і джерелом Церковного права. Найвірнішою ознакою автентичності передання і його авторитету було поширення цього передання і прийняття його різними Церквами, особливо тими, що були засновані самими апостолами, такими як римська, антіохійська, єрусалимська та ін. Надаючи особливої ваги переданням, Церква впродовж століть, від початку розвитку законодавчої діяльності, оберігала своїми законами цілість і чистоту передання, ставлячи їх в основу свого законодавства. Так, вселенські й помісні собори багато своїх правил основують на переданні. За посередництвом Церковного законодавства апостольські й церковні передання набули форми писаного закону і таким чином мають історичне значення для чинного церковного права