56.Проаналізувати номоканони Візантійської церкви Івана Схоластика і Фотія

Звичайно списки соборних постанов єпископи, які брали участь в Соборах, брали із собою або їх розсилали згодом тодішнім Церквам, а саме їхнім єпископам (Картаг., кан. 1). Постанови наступних Соборів звичайно долучали до попередніх, і таким чином утворились збірки канонів. Спочатку вони не могли бути повні й однакові за своїм змістом, доки Трулянський Собор не зробив і не затвердив повної збірки канонів, які мали бути прийняті й служити базою для подальшого управління Візантійською Церквою. В міру зростання кількості державних законів відносно Церкви виявилося необхідним для приватного користування звести й зіставити їх разом із церковними канонами, творячи т. зв. номоканони.

Першим, хто уклав номоканон у Східній Церкві, був Іван Схоластик, спочатку юрист, пізніше пресвітер в Антіохії, а відтак царгородський патріарх від 578 р. Він видав дві збірки церковних канонів. Перша під заголовком Збірка канонів містить 85 правил свв. Апостолів, правила перших чотирьох Вселенських Соборів, правила шістьох помісних соборів і 68 правил св. Василія Великого. Всі ці канони розміщені не за хронологічним порядком соборів, а за предметом правил, тобто систематично, для правильного вживання їх у душпастирському житті Церкви. Іван Схоластик поділив збірку всіх канонів на 50 розділів, які назвав титулами.

Друга збірка канонів Івана Схоластика вийшла під назвою Зведення державних законів, що стосуються Церкви. Ця збірка поділена на 87 глав, містить витяги з новел Юстиніяна та всі правила щодо життя Церкви.

Після Івана Схоластика з'явилась більша і повніша збірка канонів і церковно-громадських законів. Найбільш відомим і вживаним став номоканон під назвою Синтагми 14-х титулів невідомого автора початку VII ст. Більш опрацьований і доповнений новими канонами і законами побачив світ наприкінці IX ст. номоканон під назвою Номоканон Фотія 14-ти титулів.

В цьому номоканоні спочатку вказані, у відділених цитатах, канони і церковно-громадські закони, розміщені в систематичному порядку і розподілені на 14 розділів, або титулів з підрозділом на глави. Опісля наведені в хронологічному порядку всі канони, відтак подані витяги з Юстиніянових законів, що стосуються церковних справ. Цей номоканон доповнювали законодавчими актами в наступних століттях. Слід згадати також збірки XIV ст. Матея Бластарія і Костянтина Арменопула. Монах Матей Бластарій видав Синтагму, або збірку церковних законів у вигляді енциклопедичного словника. Разом з поданням канонічних постанов він порівнює їх із державними законами, що стосуються згаданого предмета.

Арменопул видав скорочення канонів за предметом в 6-х розділах. Це являє собою одну з шістьох частин задуманого ним твору -посібника до 'законів. Перекладом цього твору користувалися також в Київській Церкві.

57. Обгрунтувати юридичні засади та розкрити суть поняття браку виразного припису церковного закону.

Закон, хоч і висловлений в узагальнюючій формі,

не може охопити всі випадки, які потребували б законної норми. Крім того, неможливо при постійній зміні історично-соціальних обставин та потребі постійного оновлення міжособових, громадських та інституційних відносин дати заздалегідь встановлені юридичні норми і закони на кожний випадок.

Ось тому виникає проблема т. зв. браку закону. Що чинити тоді і як розв'язувати юридичні проблеми за відсутністю закону?

Саме в кан. праві міститься відповідь на це питання, подається норма т. зв. допоміжного права, базуючись на принципі аналогії) на юрисдикції та практиці Римської Курії, на загальній і постійній думці каноністів.

а) Принцип аналогії

Коли не вистачає виразної диспозиції закону, загального або партикулярного, або й звичаю, апробованого правом, питання (за винятком карного) може бути розв'язане, беручи до уваги закони, видані для подібних випадків, і загальні принципи права, пристосовані до канонічної справедливості. Таким чином санкціонується принцип аналогії. Як у цивільному, так і в канонічному законодавстві розрізняють аналогію законів та аналогію права.

б) Аналогія закону

Базується на партикулярній диспозиції закону, регулюючого подібні випадки. Аналогія закону, зберігаючи, що належить зберігати, застосовується до нового випадку у вигляді екстензивного, поширеного тлумачення, згідно з кан. 1501. Випадки аналогії можна поділити на корелятивні, порівнюючі та сполучені.

Випадки корелятивні трапляються, наприклад, у нормах, що регулюють продаж церковних дібр (кк. 1034 і наст.), які самі по собі спрямовані до адміністратора, що має намір продавати такі добра, але корелятивно стосуються також і того, хто набуває ці добра.

Випадки порівнюючі маємо в кан. 818, відносно неспроможності деяких осіб укласти подружжя. Тим самим ті самі особи є правно нездатними робити заручини з метою подальшого вступу до шлюбу (кан. 782).

Випадки сполучені між собою маємо в кан. 1435, який дає право вірним, які знаходяться в небезпеці смерті, звернутися до екскомунікованого священика з тим щоб той уділив їм святі тайни чи дав благословення. Тому якщо вірний має право просити святі тайни або благословення, то силою стислого получения екскомуні-кований священик в даному випадку має владу уділяти ці святі тайни.

в) Аналогія права

Базується не на партикулярній диспозиції закону, а на цілому існуючому законодавстві, а точніше, на загальних принципах, що ними керується ціла система канонічного права, тобто на принципах природного і позитивного права.

г) Допоміжні джерела для розв'язання проблеми відсутності припису закону

У випадку, коли принцип аналогії не можна застосувати, необхідно вдатися до допоміжних джерел. Такими джерелами є: церковна юриспруденція і практика Римської Курії, тобто центральних органів Церкви та загальна і постійна думка вчених каноністів і моралістів.

Церковна юриспруденція і практика центральних органів Церкви, які прямо залежать від Римського Архієрея та є його знаряддям, виконують свої обов'язки і функції від імені папи і його владою (КЛЦ 360), даючи більшу гарантію, престиж, досвідченість та технічну компетентність. Ця норма, очевидно, не є зобов'язуючою, особливо якщо під рукою є друга допоміжна норма, про яку мова нижче.

Цілком певно, що ані юриспруденція, ані адміністративна практика Римської Курії не мають в собі вартості й сили загального закону (див. кан. 1498), але силою кан. 1501 є правдивими допоміжними дже¬релами для розв'язання проблеми, де немає виразного припису закону.

Ґ) Карні закони

Кан. 1501 формально виключає можливість застосування допоміжного права у карних випадках. Вірні мають право не зазнавати канонічних кар, окрім приписаних законом. Відтак, якщо за певний переступ закону Божого чи церковного немає виразно зазначеної кари, тим самим немає правдивого і властивого юри¬дичного злочину, внаслідок чого не можна застосувати жодної судової кари, хіба що згідно з законом (КЛЦ 1399).

Не можна також покликатися на допоміжне право в усіх інших випадках, які вимагають виразної диспозиції закону, як, наприклад:

• в царині неправних актів і позбавлення здатності (кан. 1495);

• в царині ірегулярності та інших перешкод для одержання і виконування священнослужіння (кан. 764);

• в царині подружніх перешкод.