36. Охарактеризувати юридичну суть конкордату та його сучасні проблеми

Проблема юридичної природи конкордату становить фун¬даментальну і центральну тему конкордативної теорії. Є три основні теорії: законна, привілеїв і контрактуалістична.

а) Теорія законна - стверджує, що конкордати є цивільними законами і мають цінність тільки як закони держави, тому дійсно і дозволено можуть нею скасовуватися.

Ліберали розглядають конкордати як нормальні обов’язки, стверджують, що тільки держава є управителем з абсолютним і необмеженим авторитетом, який не передається іншим; контракт, що обмежував би такі права, фактично не мав би ніякої юридичної цінності. З цих принципів слідують наступні висновки: перший, що не тільки конкордат, а й міжнародні угоди не можуть продукувати правдивий юридич¬ний обов’язок; другий, що Апостольська Столиця і Церква з юридичної точки зору не є існуючими, жодне право їм не належить, якщо воно не надане їм державою.

Теорія привілеїв - вироблена в кінці XIX і на початку XX століть як груба і не менш екстремальна реакція проти юрисдикціоналістичних доктрин і законних теорій. Ця теорія стверджує, що конкордати є партикулярним законом Церкви для визначеної теорії, проголошеним за наказом Пани Римського на прохання найвищого цивільного авторитету цього місця, ствердженим спеціальним зобов’язанням з боку того самого цивільного авторитету постійно його дотримуватися.

в) Теорії контрактуалістичні - підтримані великим числом каноністів і юристів, таких як Каваньїс, Фінк, Оттавіані, Палм’єрі, Ван Хов, Вагнон, Анцілотті, Джемоло, Ле Фур, В. Е. Орландо тощо.

На думку цих авторів, конкордати є правдивими пактами, що зобов’язують Церкву і державу дотримуватись усіх і окремих підписаних статей. Щодо способу представлення цієї доктрини деякі вважають конкордати контрактами, інші - інтеруправительськими пактами, або майже міжнародними договорами.

В ці угоди входять два найвищі авторитети, Апостольська Столиця і держава, які проголошують взаємну волю зобо¬в’язуватися і законно дотримуватися всіх і окремих статей конкордату. Власний об’єкт цієї угоди не змінює природи двостороннього пакту. Немає жодної суперечності в тому, що ті самі громадяни, як католики, залежать тільки від Церкви в питаннях надприродних або пов’язаних з власною ціллю Церкви; і держава, і Церква, маючи власну сферу компетенцій над тими самими індивідами, можуть погодитися з правдивими пактами, щоб уникнути можливості конфліктів.

37. Проаналізувати впливи богослужбових книг на становлення церковного права

Серед пам’яток законодавства Вселенської Церкви відомі також і правила-канони апостолів. Хоч їх так називають, однак вони не були укладені самими апостолами. Це простежується в самому змісті правил. В них говориться про такі церковні обов’язки і лад, які цілком певно ще не існували за життя апостолів, наприклад, про піддияконів, читців, співців, про скликання єпископського синоду двічі на рік, про єпископські області тощо.

Початкові збірники правил апостолів нараховують неоднакове їх число. Один збірник подає 50, другий - 85 правил. В кінці V ст. римський вчений Діонісій Малий робив тлумачення цих правил з грецького тексту на латинський з манускрипту, який містив лише 50 правил, і в тому числі їх прийняла Римська Церква. Східна ж Церква, як вказує Трулянський Собор, прийняла манускрипт, що містив 85 правил. У 85-му правилі Східні Церкви приписують збірку цих канонів св. Климентові папі, учню апостолів. Хто насправді уклав цю збірку церковних канонів, залишається невідомим. Певно, однак, що не папа Климент, і що цей твір уклало кілька авторів упродовж часу. Правила ці з’явилися між III та IV ст. У Східній Церкві це був практичний довідник церковних законів у душпастирському житті, тому і мав значення чинного і зобов’язуючого церковного закону.

Апостольські Правила мають важливе значення в історії джерел Церковного права, даючи вірний образ її життя і законів упродовж перших трьох століть. Для окремих Церков зобов’язуючу силу церковних законів мають: постанови провінційних синодів Церкви, які мають право укладати партикулярне право своєї Церкви, правила цивільної влади, які нормують переважно зовнішнє, організаційне і майнове життя місцевих Церков.

Закони, що їх видає найвища законодавча влада Церкви, називаються канонами (пряма лінійка, правило), їх видає у формі кодексу Вселенський Архієрей за постановами Вселенського Собору.