32. Проаналізувати церковне публічне право в світлі соц.Доктрини Церкви

Соціальне вчення католицької церкви — це сукупність ідейно-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. В поглядах на суспільство та його історію католицька церква спирається на позиції провіденціалізму

Церква не пов'язує себе з жодною соціально-політичною системою і тепер вона не займається політикою. У пастирській конституції «Радість і надія», прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, зазначено, що церква не втручається в соціально-політичні та економічні справи, вона прагне євангелізувати сучасний світ і лікувати соціальні рани за Допомогою віри. Водночас як знавець людської душі і поборник релігійної моралі церква має право втручатися у всі сфери суспільного життя і виступати як «безпристрасний арбітр», який викриває недоліки будь-якої соціально-політичної системи.

Більшість католиків у різних країнах світу мають власну думку з багатьох важливих питань, різні сторони суспільного життя оцінюють по-своєму. За всім цим Ватикан простежити не має змоги. Крім того, віруючі беруть участь у діяльності різних політичних партій і профспілкових рухів, національно-визвольній боротьбі, боротьбі за мир, чистоту навколишнього середовища тощо. Такими є внутрішній стан католицької церкви, особливості її політичного життя. Цей стан католицької церкви спричинив внутрішню кризу. В її середовищі виникли різні релігійно-політичні течії.

33. Розкрити особливості конкордату Ватикану з Португалією, Іспанією та Францією

За Португальським Конкордатом, немає жодної реституції привілеїв та історично усунених прав, жодного нового права власності для цієї Церкви, але тільки визнання Церкви, що виходить існуючою в Португалії через ефект сприйняття католицької релігії з боку майже всього порту¬гальського населення. На такій основі сепарація влади і впливів (все-таки насправді існують швидше політичні, аніж юридичні рації на підтримку такої сепарації) змогла здійснитися остаточно і рішуче.

Відповідно до сепаратистського принципу держава не погодилася надати Церкві економічні засоби підтримки, але визнала необхідність навчання католицької доктрини і служіння католицького шлюбу.

До конкордату були пізніше додані три спеціальні угоди. Перша з них була укладена 18 травня 1950 року з відмовою, з боку Португалії, від деяких її визначених історичних привілеїв у питанні забезпечення вакантних дієцезій на індійських територіях.

Наступна угода була укладена 11 січня 1952 року. Нею було узгоджено скасування цивільних ефектів деяких святкових днів, тобто: Богоявлення, св.Йосифа, Вознесіння і свято св. Петра і Павла.

Третя угода, найважливіша з трьох, була укладена 16 лю¬того 1975 року. Мала на меті зміну статті 24 конкордату 1940 року, що розглядала канонічний шлюб.

Іспанський Конкордат, укладений 27 серпня 1953 року між іспанським урядом і Апостольською Столицею, був випереджений серією пактів чи часткових конкордатів, підписаних між 1941 і 1950 роками, що були пізніше введені в конкордат, після якого в 1962 році слідувала угода про Вселенськість Церкви.

Положення Іспанського Конкордату можуть класи¬фікуватися щодо матерії за шістьма різними групами:

Перша група положень розглядає позицію Католицької Церкви і Апостольської Столиці перед іспанською державою. Друга група положень розглядає права власності Церкви, здатність її адміністрації і режим церковних власностей.

Третя група положень стосується прав і особистих привілеїв, визнаних державою за духовенством, і обов’язків, встановлених для того самого духовенства стосовно держави, а також недоторканості, передбаченої для визначених святих місць і будівель, що є в компетенції церковних інституцій.

Четверта група норм в ст. 24 розглядає шлюбне питання і грунтується на принципі ексклюзивної компетенції трибуналів і церковних міністерств у питаннях уневажнення канонічного шлюбу і сепарації подружньої пари, диспензи шлюбу здійсненого і недовершеного і в процедурі, що стосується привілею Павла.

П’ята група норм міститься в статтях 26, 27, 28, 29, ЗО і 31, що розглядають систему освіти, навчання релігії, церковних дисциплін і католицьку формацію народу. Шоста група норм регулює забезпечення добродійств.

Для Франції особливу історичну цінність має Напо¬леонівський Конкордат 15 липня 1801 року, підписаний у Парижі кардиналом Консальві та Йосифом Бонапартом і проголошений 18 квітня 1802 року. За цим конкордатом, крім усього іншого, визнавалося, що католицька релігія була релігією більшості французів, з наступним проголошенням принципу вільного і публічного виконання культу. Церква відмовлялася від давніх дібр, конфіскованих революцією, і Першому Консулу було зарезервоване призначення єпископів, а понтифікам - канонічна інвеститура.

Законом від 9 грудня 1905 року французький уряд одно¬бічно вирішує відокремлення, що, по суті, означало скасування конкордату 1801 року. Насправді вищеназваний закон стверджував принцип, що «Республіка не визнає жодного культу». Приймалися інші закони, які переслідували Церкву.

На французьких територіях Альсації і Лорени завжди діє Наполеонівський Конкордат 1801 року. Достатньо тільки цього факту, щоб стверджувати, що Франція є конкордативною державою.