2. Людина як суб’єкт соціальної політики.

До суб'єктів соціальної політики належать людина, держава, суспільство, соціальні спільності та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, колективи, фонди, принципово нові для українського суспільства суб'єкти, зокрема соціального захисту (підприємці, роботодавці), і суб'єкти, що здійснюють діяльність у різноманітних формах як у межах інституціональних структур, так і на громадських самодіяльних засадах. Перелічені суб'єкти мають різний суспільний характер, здійснюють соціальну діяльність у багатьох галузях суспільного виробництва, мають різні можливості, масштаби, глибину, способи та засоби впливу на розвиток соціального буття, формування соціальної безпеки людини й суспільства.

Людина як суб'єкт соціальної політики

Тривалий час людина була не суб'єктом, а об'єктом соціальної політики. Не було створено умов для самореалізації сутнісних соціальних сил людини. Мільйони людей пішли з життя, не реалізувавши повноцінно власного соціального потенціалу. Неодмінною умовою оптимізації процесів соціального розвитку, здійснення ефективної соціальної політики є формування умов для утвердження самостійності людини, свободи вибору нею напрямків і форм самореалізації у сфері як соціального буття, так і суспільного взагалі.

Істотним у цьому процесі є формування умов для розширення альтернативності діяльності та поведінки людини, засобів особистісної самореалізації, різноманітних форм самоутвердження і самовираження, насамперед тих рис індивідуальної соціальності та духовності, що розкріпачують розум, ініціативу, активність, підприємливість, які найповніше збагачують і реалізують особистісний потенціал основного суб'єкта соціального буття й потенціал суспільства загалом.

Стабілізація і гармонізація соціального розвитку, відтворення соціокомунікації різних соціальних верств населення, які нині багато в чому розрізнені, розвиток соціальної культури неможливі без утвердження їх цінностей на особистісному рівні, що уможливлює реалізацію потенціалу унікальності, неповторності соціальності людини, її духовності, значення яких у розвитку соціального буття безмірно збільшується.

Об’єкти соціальної політики

1. сім’ї з дітьми

2. материнство

3. молодь

4. пенсіонери

5. недієздатне населення (інваліди)

6. чорнобильці

7. люди похилого віку

8. одинокі батьки

9. малозабезпечені

10. тощо

3. Держава як суб'єкт соціальної політики

Держава є основним суб'єктом соціальної політики, що покликаний виконувати координуючу, організуючу роль у регулюванні процесів функціонування та розвитку соціального буття. За потенціалом держава як суб'єкт соціальної політики переважає можливості інших суб'єктів цього процесу.

Тривалий час діяльність держави як суб'єкта соціальної політики в Україні була малоефективною, а іноді й деструктивною, що гальмувало повноцінний процес соціального розвитку

Проте в перехідний період, на етапі суспільної, соціальної трансформації роль держави в упорядкуванні соціальних процесів є головною:

• саме держава має створити основні способи та форми оптимального, ефективного соціального розвитку;

• саме цей суб'єкт соціальної політики має бути основним чинником на шляху об'єктивізації суб'єктивного;

• саме держава є основним чинником створення умов для формування процесів саморегуляції соціально-економічного буття.

Держава повинна не нав'язувати спущені "згори" форми, способи розв'язання соціальних проблем виходячи з якоїсь уніфікованої програми чи жорсткого шаблону, а раз і назавжди відмовитись від функції оперативного втручання в ті чи інші сфери життєдіяльності людини, функціонування соціального буття, що сприяють його збагаченню. Важливим у державному регулюванні процесів, що впливають на розвиток соціального, має стати принцип диференційованого підходу, який виходив би не з одноманітності, а з багатогранності, розмаїття життя певної соціальної спільності, ураховував неповторність кожної конкретної ситуації, проблеми, специфіку виникнення й прояву суперечності у певній сфері. Держава повинна створювати умови для найпродуктивнішої самореалізації такої ініціативи, творчості у сфері соціального самоутвердження. Водночас державне регулювання досліджуваного процесу має враховувати, що та чи інша ініціатива "знизу", соціальна самодіяльність, самореалізація поряд з прогресивними, творчими моментами містить деструктивні моменти.

Істотним у діяльності держави як суб'єкта соціальної політики є створення нею для кожної людини, соціальної спільності, групи рівності способів життєдіяльності в освоєнні соціального буття, індивідуальних способів реалізації соціального потенціалу кожного.

Держава має здійснювати регулятивну діяльність, спрямовану на соціальний розвиток як безпосередньо, так і опосередковано, створивши відповідні економічні, соціально-політичні й духовні передумови для збагачення соціального потенціалу суспільства. Держава покликана бути головним знаряддям свідомого й планомірного розв'язання суперечностей процесу розвитку й функціонування соціальної сфери. Регулятивна діяльність має передбачати постійний пошук найраціональніших форм і способів поєднання прогресивних протилежностей з урахуванням інтересів людей, соціальних спільностей, насамперед соціальних класів, верств, груп, народу загалом, з використанням як основного регулятивного механізму власної зваженої соціально-економічної політики, державного прогнозування та координуванняю.