11.Боротьба Русі-України з монголо-татарською навалою

Монгольська держава сформувалася напри-кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Тему-чин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії — Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на р. Калка сталася перша збройна сутичка монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед грізною небезпекою не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

Нова хвиля монгольської навали розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Бату-хана (Батия). Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237—1238 рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 р. мон-голо-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. оволоділо Києвом.

Протягом 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вдерлися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку.

Повернувшись у пониззя Волги, вони заснували нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хай Батий розіслав послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори к визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава припинила існування.

Залежність руських земель від завойовників виявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть тому. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. Проте державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня! спадкоємиця Русі з центром у Києві.

12-13 захоплення укр земель іноз держ у 2 пол 14 ст. 13. Ук землі в складі великого князів литовськ та інших держав і 14 1 пол 14

Наприкінці ХІІІ – початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття. У сер. XIV ст. Буковиною оволоділо Молдавське князівство; литовці утвердилися спочатку на Волині, а пізніше приєднали Київщину, Переяславщину, Поділля та Чернігово-Сіверщину; Галичина після довгої боротьби між Польщею, Литвою та Угорщиною опинилася у складі Польщі.Наприкінці XV ст. південноукраїнські землі та Крим опинилися під владою Кримського ханства.У ХV – поч. ХVI ст. за Чернігово-Сіверські землі йшла боротьба між Московським князівством та Великим князівством Литовським, у результаті Чернігово-Сіверські землі опинилися під владою Московії.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ УГОРЩИНИНаприкінці ХІІІ – початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття. З 1372 р. по 1387 р. у складі Угорського королівства перебувала Галичина.У 1526 р. Угорщина була поділена між Туреччиною, Австрією та Семиграддям (Князівство Трансільванія). Закарпаття опинилося у складі Австрії, Семиграддя та Туреччини і стало ареною безперервних війн.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВАУ середині XIV ст. (1359 р.) Буковина (Шипинська земля, сучасна Чернівецька область) опиняється у складі Молдавського князівства.

У XVI ст. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії (Туреччини).

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ КРИМСЬКОГО ХАНСТВАУ 1449 р. на півдні України й у Криму з’являється нова держава – Кримське ханство, що відділилася від Золотої Орди. У 1475 р. Кримське ханство стає васалом Туреччини (Османської імперії). У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей здійснює грабіжницький похід на Київ. З того часу кримські татари постійно нападають на Україну й Литву.Васальна залежність – залежність феодала (або держави) від сильнішого феодала (або держави) – сюзерена (сеньйора).Ясир – бранці (поневолені), яких захоплювали турки й татари під час нападів на українські, російські й польські землі з ХV до середини XVIII ст.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВАЗ кінця ХV до першої половини XVI ст. Московське князівство веде постійні війни з Великим князівством Литовським за землі колишньої Київської Русі. У результаті в 1500 р. Московське князівство приєднало до себе Чернігово-Сіверські землі сучасної України.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІУ 1340 р. та 1349 р. унаслідок походів польського короля Казимира ІІІ Галичина опиняється у складі Польського королівства. У результаті боротьби між Польщею, Литвою та Угорщиною остаточно Галичина була приєднана до Польського королівства в 1387 р.У 1434 р. на землях Галичини створювалося окреме Руське воєводство, на яке поширювалося загальне польське право та католицизм. У 1434 р. було приєднано до Польського королівства західне Поділля, на території якого створено Подільське воєводство.У 1434 р. був виданий привілей польського короля Владислава ІІІ, згідно з яким місцева українська православна шляхта зрівнювалася в правах із польською католицькою.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГОУ ХІІІ ст. на півночі від руських земель утворилася нова держава – Велике князівство Литовське, яке не тільки об’єднало всі литовські племена, але й почало наступати на білоруські та українські землі. Засновником литовської держави був князь Міндовг (1230 – 1263). Князь Гедимін (1316 – 1341) першим приєднав частину білоруських і українських земель і почав називати себе королем литовським і руським. Для зміцнення своєї держави Гедимін зав’язав родинні відносини з руськими (українськими й білоруськими князями), сприяв поширенню руської культури в Литві. За князювання Ольгерда (1345 – 1377) Литва поширила свої володіння на північні й центральні українські землі. Це було здійснено майже без насильства, тому що місцеві князі були ослаблені внутрішньою роздробленістю й постійною боротьбою з монголо-татарами. Ольгерд приєднав спочатку Чернігово-Сіверську землю, а в 1362 р. – Київ і Київщину, а також Переяславщину. Ольгерд посадив у Києві свого сина Володимира Ольгердовича, який іменував себе «З божої ласки князь київський».

У 1362 р. у битві під Синіми Водами об’єднані русько-литовські війська на чолі з Ольгердом розбили монголів, звільнивши українські землі з-під їхньої влади. Золотоординське ярмо було повалене на українських землях. Після цього Литва зайняла Поділля.

При Ольгерді територія Великого Князівства Литовського складалася на 90% з руських (українських і білоруських) земель. До 1385 р. русичі мали рівні права з литовцями. Руські князі входили до складу великокнязівської ради, займали високі посади у війську й адміністрації. Руська мова була державною мовою, руська культура, право («Руська правда») панували в литовській державі. Православна церква була домінуючою.

Після смерті Ольгерда до влади прийшов його син Ягайло (1377 – 1392), який через зовнішню погрозу від Тевтонського ордену й Московського князівства почав зближення з Польщею. Він одружився з польською королевою Ядвігою й уклав у м. Крево унію з Польщею.

Унія – союз, об’єднання, єдність.

Кревська унія відбулася в 1385р. Кревську унію називають персональною унією, оскільки вона була укладена внаслідок одруження правителів двох держав. Згідно цього союзу Ягайло ставав польським королем, залишаючись при цьому великим литовським князем. У Литві та на українських землях посилився вплив польської шляхти. У 1385 р. Ягайло перейшов у католицтво під ім’ям Владислава. Католицька віра проголошується єдиною релігією для населення Литви, що ускладнило становище православних.

Протягом 1380-х – 1390-х рр. відбувається ліквідація удільних князівств на українських землях. Були ліквідовані Київське, Подільське, Новгород-Сіверське та Волинське удільні князівства. Замість них створюються литовські намісництва на чолі зі ставлеником литовського князя.

Політика Ягайла викликала протидію литовсько-української опозиції, яку очолив Вітовт (1392 – 1430), племінник Ольгерда. У 1392 р. за Островською угодою Польща визнала Вітовта великим князем Литовським. Вітовт перемінив адміністрацію країни, замінив українські удільні князівства на литовські намісництва, розширив кордони держави до самого Чорного моря. Однак, зазнавши поразки від монголо-татар у битві на р. Ворскла в 1399 р., він припинив рух на схід і був змушений шукати угоди з Ягайлом. У 1401 р. за Віленською угодою Вітовт ставав довічним правителем Литви, але визнавав васальну залежність від Польщі, а після смерті Вітовта землі Литви повинні були б перейти під владу польського короля.

Протягом 1409 – 1411 рр. триває Литовсько-польська війна проти Тевтонського ордену.

У 1410 р. відбулася Грюнвальдська битва, у якій об’єднані литовсько-польсько-русько-чесько-угорсько-татарські війська розгромили німецьких лицарів-хрестоносців Тевтонського ордену. Основне командування об’єднаними військами здійснював Вітовт.

У 1413 р. відбулася Городельська унія, яка заперечувала положення Кревської унії, визнаючи Литву незалежною. Але вплив Польщі на Литву зберігався. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. Православним не дозволялося займати державні посади, натомість польська католицька та литовська католицька шляхта зрівнювалися в правах.

Після смерті Вітовта протягом 1430-1432 рр. Великим князем Литовським був Свидригайло, який спирався на українських і білоруських князів і виступав проти унії та зближення з Польщею.

У 1432 р. у результаті змови проти Свидригайла Великим князем Литовським було оголошено Сигізмунда, який виступав за союз із Польщею. Литва розкололася на два ворогуючих табори.

У 1435 р. у битві під Вілкомиром Свидригайло зазнає поразки. Після поразки Свидригайла правителем Литви став Сигізмунд (1435 – 1440), що проводив політику зближення з Польщею. Частина українських князів створили проти нього змову й стратили.

Протягом 1440-1447 рр. Великим князем Литовським був Казимир, який з 1447 р. по 1492 р. також був польським королем. За його правління з 1440 р. по 1471 рр. було поновлено Київське удільне князівство, у якому правили князі Олелько Володимирович та Семен Олелькович. Після смерті останнього у 1471 р. Київське князівство було остаточно ліквідоване і Київщина остаточно перетворилася на провінцію Литви.

У 1480-1481 рр. відбувся заколот руських князів Михайла Олельковича, Івана Ольшанського, Федора Бельського з метою скинути литовське панування на українських землях і приєднати їх до Московської держави. План не здійснився.

У 1490-1492 рр. триває перше на українських землях селянське антифеодальне повстання під керівництвом Мухи на Буковині, Галичині, Молдавії тощо. Повстання зазнало поразки.

У 1508 р. здійснивсязбройний виступ української шляхти на чолі з князем Михайлом Глинським проти Литви, але невдало. Це була остання спроба руських князів позбутися литовського панування на українських землях.

Під час чергової московсько-литовської війни у 1514 р. литовські війська на чолі з руським православним князем Костянтином Острозьким завдають поразки московським військам у битві під Оршею.

14Литовські статути – кодекс феодального права Великого Князівства Литовського у 3 редакціях: 1529, 1566, 1588 рр. Поєднано норми правових традицій: Руського права, польського права, німецького права, римського права, звичаєвого (неписаного) права. В основу лягла «Руська правда» Ярослава Мудрого.

1 литовський статут 1529 р.: Провідною думкою цього кодексу була охорона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за “мужика тяглого”. Шляхта отримала вільне право виїжджати за кордон.

2 литовський статут 1566 р (Волинська шляхта брала участь у складанні): здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. Позбавляв селян права на власні землі.

3 литовський статут 1588 р.: Остаточно закріпачив селян (згідно зі статутом, селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками). Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За навмисне вбивство злочинець карався смертю. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Враховувався вік людини (неповнолітні особи не несли кримінальної відповідальності). Кримінальне право розрізняло ступінь злочинства. Злочин шляхтича карався простіше за злочин простої людини. Пропагував віротерпимість. Злочини проти особи і майнових прав – карались особливо. Регулювались штрафи. І т.к.

15. Люблінська унія. Основні передумови підписання угоди. Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:- прагнення до унії значної частини української, білоруської, литовської шляхти, яка: а) хотіла обмежити сваволю магнатів - великих землевласників (у Польщі головною політичною силою були не магнати, а шляхта); б) прагнула до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська);- знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.

Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що НЕ хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.

2. Підписання угоди. 3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.

Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). .'М червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.

3. Основні положення угоди. Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литоовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально- республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.

Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

4. Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії. Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.

Негативні наслідки. Ця угода сприяла:а) посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;б) полонізації (ополяченню) української знаті;в) покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.

До позитивних наслідків унії можна віднести:а) зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;б) могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.

16 Виникнення українського козацтва.Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення:

- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.

-посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

-постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд -в окремих випадках.

- організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер.І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси".