35.І.Скоропадський, п.Полуботок:правління,політика.

І.Скоропадський - Середньовічні джерела зберегли небагато відомостей про родину Скоропадських. З них, зокрема, довідуємось, що життя діда майбутнього гетьмана — Федора — припало, головним чином, на першу половину XVII ст. Він загинув на початковому етапі Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, в Жовтоводській битві 1648 р. Про батька гетьмана — Іллю — також лишилось обмаль даних. Знаємо тільки те, що в середині XVII ст. він мешкав в Умані з трьома синами: Іваном, Василем і Павлом. Вже після смерті батька перші два брати, пограбовані «по причине сильнейшего нападения от турок и татар» на Польщу і Правобережну Україну, змушені були переселитися на лівий берег Дніпра (1674). Павло ж на кілька років потрапив у полон до татар.

Він проводив широку соціальну й економічну політику, в найбільш важливих аспектах її продовжував «традиції» правління попередників, зокрема І. Самойловича та І. Мазепи. Так, при ньому тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їх станових прав, посилення феддальної експлуатації. Скоропадський видав спеціальні універсали й «листи» про заборону селянам скаржитись на землевласників. Уже в перші роки гетьманування Скоропадський безпосередньо втручався в функціонування цехів: підтверджував старий або визначав новий їх статус; боронив у разі потреби від утисків ремісників державцями; цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату.

Але основним аспектом всієї його внутрішньополітичної діяльності лишалися, безперечно, аграрні відносини. Будучи сам великим землевласником, він, щоб завоювати прихильність найбільш впливових і заможних осіб, роздав приблизно 100 маєтків з 3 тисячами дворів феодально залежних селян і міщан. Особливо багато універсалів та дарчих на маєтки, землі, ліси, пасіки, млини тощо видав Скоропадський монастирям: практично всім київським (причому повинності мали виконувати не лише піддані, а й рядові козаки), Ніжинському, Благовіщенському, Єлецькому Успенському, Переяславському Михайлівському, Чернігівському, Троїцькому та ін.

І останні роки правління не сприяли підвищенню популярності гетьмана серед українського населення. Цьому завадили примусові канальні роботи, спорудження фортечних будівель, «військові низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Для цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й матеріально забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. Додому поверталося лише 60%, решта ж гинула від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо.

Послаблення гетьманської влади давало можливість здійснити царському урядові деякі обмеження і в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося займатися закордонною торгівлею. Запроваджувалася державна монополія на багато товарів, застосовувалася практика перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначалися ярмарки і порти в Росії, де саме могли торгувати українці. У зв'язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання про торгівлю з Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. Ті, хто порушували такого роду укази, могли бути заслані до Сибіру.

Однією з негативних економічних санкцій можна вважати прагнення російського уряду збувати на території українських земель «лихі» мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній казні (1721).

Сильно підірвали місцеву економіку постійне перебування в Україні великої кількості російських військ, а також швидке зростання податків. Скоропадський від імені «всіх малоросіян» з «плачем і слізьми» просив Петра І вивести полки з регіону, скаржився на зловживання О. Меншикова. Але цар просто не чув старого гетьмана — він проводив свою політику. Помітно звузилося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, систему освіти було взято під нагляд підозрілої й неприязної державної цензури, українська церква підпала під значний вплив московської патріархії. Навіть «Святе письмо» заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських». Всі ці заходи, зрозуміло, викликали невдоволення місцевого населення, негативно впливали на суспільно-політичне та економічне життя українського етносу.

1722 р. сюзерен видав спеціальний указ про створення для управління Україною першої Малоросійської колегії. її безпосередні функції (нагляд за діяльністю гетьмана, генеральних і сотенних старшин, дозвіл на видача ними розпоряджень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території краю ще більше зміцнили позиції російських сановників. Такого політичного удару вже не зміг пережити гетьман І. Скоропадський і незабаром після виходу царського указу від хвилювання почав слабнути і згодом помер у Глухові 3 липня, а 5-го був похований в Гамаліївському монастирі. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І у здійсненні його великодержавних планів. Навпаки, він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана.

П.Полуботок - Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з проханням до Петра 1 дозволити провести вибори нового гетьмана, а тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка перебрати правління як наказний гетьман. Одночасно приїхав до Глухова бригадир Вельямінов і зформував Малоросійську Колегію. Так постали два уряди:Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Малоросійська Колегія з бригадиром Вельяміновим, і між ними почалися тертя.

Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України. Він подав протест до Сенату проти Малоросійської Колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії з наказами, як до підвладної їй установи, і цим разом добився, що Сенат наказав Вельямінові звертатися до Військової Канцелярії з «промеморіями» і надалі працювати в контакті з вищими українськими установами. Але Вельямінов не відступив: він переслав Петрові проект реформи, і цар передав Малоросійській Колегії ведення фінансових справ. Тим часом Полуботок провів реформу судів, зробив Генеральний Суд колегіяльним, розгорнув боротьбу з хабарництвом та тяганиною в провінційних сулах і встановив порядок апеляцій. Цим він вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка створена була нібито для охорони інтересів українського народу.

Діяльність Полуботка обурила Петра і він викликав до Петербурґу наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю Черниша та інших старшин. Тоді старшина Стародубського полку подала Вельямінову петицію з просьбою передати суди росіянам і призначити росіян полковниками. Полуботок і старшина також подали петицію про привернення Україні старих прав і обрання гетьмана.

Петро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним, і всіх українців, що підписали петицію. Полуботок, реєнт Генеральної Канцелярії Володховський та полковник Переяславський Карпека померли у в'язниці. Інших, після смерти Петра, в 1725 році, звільнено, але інтерновано в Петербурзі. Відпущено на Україну лише тих, хто мав синів, а синів узято закладниками. Це був повний розгром української старшини. В Україні все затихло, пригнічене терором. Правила Малоросійська Колегія разом з слухняною старшиною.Малоросійська Колегія накладала щораз нові податки, збираючи їх грошима та збіжжям; щороку сума податків збільшувалась: до 1725 року зібрано 45.527 карбованців, року 1725 — 244.225. Все надсилалося до російського уряду.

В пам'яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів ХVIII-ХІХ ст. висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись За отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків».