38.Жіночі образи в новелістиці о.Кобилянької

Письменниця моделює образи і типи жінок, які своїми ідеалами піднімаються над філістерським оточенням, ламають заскорузлі звичаї і традиції. Тобто колишньому типові “жінки-невільниці” в укр літ протиставляє новий, ”володарський” жіночий тип. вони надзвичайно цінують свободу, шукають у житті краси і щастя, прагнуть бути корисними своєму народові. Духовно чиста, інтелектуальна, горда і цільна натура, з розвиненим почуттям власної гідності й готовністю до самопожертви заради кохання і мистецтва, з високим почуттям обов’язку перед іншими людьми, перед своїм народом, справжня Людина, що стала “царівною” своєї долі, є етичним ідеалом О.Кобилянської.

Створені Кобилянською ідеальні образи жінок, які відбивають світогляд авторки, – Наталка Веркович (“Царівна”), Зоня Яхнович (“Ніоба”), Маня Обринська (“Через кладку”), Аглая-Феліцітас (“За ситуаціями”), Софія Дорошенко (“Valse melancolique”) та ін. – певною мірою подібні один до одного. Усі її героїні, живуть своїм власним психологічним життям у світі артистичної краси й етичної досконалості. Аристократки духа, вони творять і моделюють свої характери, постійно самовдосконалюються, прагнучи досягти вершин творчої самосвідомості. Їх ріднять не лише життєві принципи – ідеалізм, фемінізм та індивідуалізм, а й небуденність вдачі, артизм, незвичайна сила духа, поєднана з ніжністю і душевною тонкістю. Помітно схожі героїні навіть своєю зовнішністю (високий зріст, тонка постать, ніжне, романтично-блідаве обличчя з елегійно-сумним, поважним виразом. Як бачимо, ідеальні жіночі образи Кобилянської у своїй сукупності представляють, по суті, один і той же духовно-культурний тип – тип сильної й непересічної особистості з “ідеальними вимогами до життя”, з прагненням до вищої духовності та індивідуальної свободи, з палким бажанням прислужитися рідному народові.

Провідною думкою таких творів белетристки, як “Природа” (1888), “Impromptu phantasie” (1894), “Valse melancolique” (1897), є прагнення жінки жити повноцінним життям, під чим розуміється не лише можливість реалізації любовних почуттів, а й природної артистичності, музикальності та інших духових здібностей. Героїні названих творів О.Кобилянської не виявляють відверто якихось громадянських чи національних поглядів і поривань, їх інтереси обертаються поки що тільки в артистично-особистісній сфері. героїні – Це – горді й вольові натури, свого роду “наджінки”, стоїчні, цілеспрямовані й сильні. Але одночасно вони ніжні й добрі, благородні і чесні. За їх зовнішньою силою криється ніжне жіноче єство, що потребує міцного чоловічого плеча і підтримки. Втім, поряд із високоартистичними, духовно сильними і водночас надзвичайно вразливими й слабкими супроти згубної сили буденщини натурами О.Кобилянська подає в новелі “Valse melancolique” інший образ – образ “доматорки”, “вродженої жінки і матері” Марти, якій, за словами Ганнусі, “належиться царство на землі”

Гордо-аристократичні, певні себе жіночі характери й зобразила письменниця в повістях “Людина”, “Царівна”, “Ніоба”, “Через кладку”, новелах “Що я любив”, “Він і Вона”.

Цих героїнь цікавлять також і громадсько-політичні питання. Їм не байдуже становище українського народу, і зокрема, українського жіноцтва, доля якого, в їх розумінні, нероздільна з долею всього народу, адже в жіночих руках лежатиме “управа майбутніх характерів”. І це для героїнь О.Кобилянської не якесь абстрактне поняття, вони і свою власну долю не відділяють від долі народу. Так Наталка Веркович називає себе донькою “українсько-руського народу” і свято вірить у свої сили і в могутню силу свого народу, в те, що і для них “виб’є також година полудня”. Бо ж неможливо, щоби “в їх житті не засяяли такі хвилини, котрі свідчили би твердо об їх здібностях до самостійного існування і якійсь своєрідній красі, що не дається нічим притьмити”. Героїнь Кобилянської обурює зневажливе ставлення чоловіка до жінки: “мужчина – то “все”, а жінка – то “нічого”, як висловлюється одного разу кузен Наталки, Муньо, бездушна і обмежена людина. Але ще більше вражає те, що й самі жінки, представниці т.зв. “старого світу”, як пані Ляуфлер (“Людина”), тітка Наталки – Павлина Іванович (“Царівна”), пані Олесь (“Через кладку”), сприйняли цю “понижаючу” філософію і погодились із нею, та ще й виховують в її дусі своїх дітей і засуджують усяку свіжу, горду й незалежну думку. Та навіть і ті з жінок, що з розумінням ставились до високих поривань нової молоді, зламані життям, також підкоряються існуючому стану речей. Зокрема, учителька музики вдова Маргарета радить своїй улюбленій учениці Олені Ляуфлер прийняти освідчення байдужого дівчині багатого чоловіка задля забезпеченого майбутнього.

39. “Думи старика” – новела-роздум, новела-послання, новела-заповіт. “Думи старика” – заповіт письменниці, адресований рідному народові, українцям, і посланий у віки. Поле внутрішнього зору авторки охоплює три хронологічні площини: минуле. Письменниця порушує проблеми, які споконвіку цікавили і турбували митців, – проблеми батьків і дітей, протистояння і спадкоємності поколінь. Однак ці традиційні для світової і зокрема для укр літ проблеми постають в дещо незвичному ракурсі: морально-етичний аспект цих питань тісно переплітається з не менш важливим національно-патріотичним. В новелі “Думи старика” чіткою лінією проступає проблема відповідальності старшого покоління за молодші, відповідальності за нерозривність у віках нитки народних традицій і моральних законів. Старий батько філософськи глибокодумно, мудро і виважено підходить до свого життєвого призначення – батьківства.

Виховуючи дітей у гуманістичному й національному дусі, батьки плекали надію, що внуки їх стануть на ще вищий щабель духовного розвитку. Старик глибоко усвідомлює, що досягти цього можна лише спільними злагодженими і цілеспрямованими зусиллями батьків. Тому до створення подружжя слід підходити мудро, керуючись не тільки почуттями, а й розумом – подружжя має бути дібраним.

Незмірне почуття гіркого жалю розриває серце батька, як він споглядає на обставини життя свого сина, бачить його душевне нидіння, моральне падіння: “Сину мій! Ти ніколи голодом і холодом не млієш. Ти безжурно вступаєш у свою гарну хатину […] але, сину ти мій, – чому твоя скрипка мовчить? Чому уснула в чорній домовині, струни потріскали на ній, а смичкове волосся розв’язалося? Чому стіни дому твойого не чують доброго слова про сусіда твого, не пролетить ніколи питання про долю народу твого, не дзвенить слово твоєї рідної мови в хаті, а дух несамолюбної доброти, дух внутрішнього життя й ніжної краси та ідей благородних стоїть із спущеними вділ очима, а крила його опали безнадійно додолу?.. І ти вдоволений, сину!” У цих словах вперше лунає гострий осуд національного відступництва, яке, в розумінні батька, а отже, й самої письменниці, є несумісним із порядністю, чесністю і благородством.

Намагаючись стримати своїх дітей і внуків від національного забуття, батько остерігає їх також і перед небезпекою занедбання найвищих моральних традицій народу, що теж веде до загибелі душі. Батько нагадує їм Божу заповідь: “любити ближнього, як себе самого”, і картає їх за те, що їхня праця заради самовдосконалення, задоволення духовних потреб власної особистості повністю заступає собою їх обов’язок перед іншими людьми, перед своїм народом.

Таке поєднання в душі людини найвищих моральних чеснот і національних традицій і визначає моральний ідеал героя, що викристалізувався в уяві письменниці на час створення новели “Думи старика”. Своєю віщою душею старий батько відчуває, що саме ці “золоті” традиції, засвоюючись молодими поколіннями, нерозривно в’яжуть їх в єдине ціле з найвіддаленішими у віках поколіннями їхнього роду, творячи народ, націю. Ця сув’язь поколінь, їх духовна спадкоємність передається в новелі символічним образом “золотої нитки”, “золотого пасма”, що є наскрізним у творі: “Пасма золотого не губіть за собою… щоб не згубили сліду матері вашої, і батька, і діда, і прадіда… а будучність ваша не розіб’ється” . Це звертання старика до своїх дітей і внуків у фіналі новели переростає в узагальнене звертання-заповіт старших поколінь до молодших, в якому сконцентровані мудрість досвіду, біль і надія, молитва і віра в незнищенність духу народу, нації у віках.

40. Антивоєнні мотиви в новелістиці О.Кобилянської.Перша світова війна, що смерчем пронеслась територією Буковини, принісши руйнування її містам і селам, нещастя тисячам її людей, дала Ользі Кобилянській багато матеріалу для роздумів і узагальнень. Доля засудженого до страти безневинного вояка, трагедія батька-синовбивці, майбутнє дітей, яких закрутив вихор війни, - ці та інші загальнолюдські проблеми домінують в антивоєнних творах белетристки.

Під час імперіалістичної війни письменниця жила в Чернівцях. Брат Олександр мучився в полоні десь у Сибіру, доля другого брата була невідома. Протягом 1915— 1923 рр. О. Кобилянська пише низку новел на антивоєнні теми «Лист засудженого вояка», (після бою заснув і не чув як відійшов його полк, інші вирішили, що він навмисне це зробив, щоб зрадити. Але ніхто не слухав, лише цвіркун. Маріє,ніколи не вбивай цвіркунів).«Зійшов з розуму» (мені не наказано збирати ранених з цієї території, а тільки з німецької. Не смерть страшна, а наша темнота, каже ранений), «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» та ін. У них гнівно засуджує безглузду кровопролиту війну.

Під пером Ольги Кобилянської оживають бойові дії, зокрема на переправі через річку Прут („Назустріч долі”) під час одного з наступів, що передували другому російському вторгненню, яка тривала від 27 листопада 1914 р. Твір „Зійшов з розуму” стосується подій, зафіксованих в історії Буковини. Дата бою, вказана письменницею у творі, - ніч на 11 червня 1915 р. - виступає часовим орієнтиром, як і вказані координати місця подій: близьке місто Ч. (Чернівці), міст через річку Прут, за якою розташовані буковинські села. Часовий діапазон воєнної новелістики О.Кобилянської не обмежується роками 1914-1918, він сягає значно далі.

Варто наголосити, що в художній інтерпретації проблем війни О.Кобилянська наблизилась до найталановитіших творів європейської і світової літератури того часу. В українській літературі антивоєнний цикл малої прози буковинки вирізняється неповторним творчим почерком, глибиною спостережень, тематичним спектром охоплених проблем. „Війна - це зло”, - однозначно ствердила письменниця устами героїв своїх новел та оповідань, які, без сумніву, можемо зарахувати до найбільших здобутків гуманістичної літератури.

41. Інтелектуальна проза О.кобилянської.Ідейно-худож.зміст… Письменниця стає на захист природного права жінки на повноцінне життя, якого вона домагається “на підставі людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості”. Тут розкривається і суть назви першої повісті Кобилянської з життя інтелігентної жінки, яка так само, як і чоловік, є людиною від природи, а отже, повинна мати таке ж право задовольняти свої фізичні і духовні потреби, утримувати себе в житті та й, врешті, бути собі самій ціллю, аж доки сама не вирішить взяти на себе обов’язки дружини і матері. Письменниця закликала жінок змагатися за свою людську гідність, здобувати освіту, працювати над собою, підносити свою духовність, відточувати свій характер, гартувати себе фізично і духовно, щоб мати змогу жити відповідно до своїх здібностей, своєї сили і своїх вимог, щоб бути гордістю і “підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації”. Письменниця моделює образи і типи жінок, які своїми ідеалами піднімаються над філістерським оточенням, ламають заскорузлі звичаї і традиції. Гордо-аристократичні, певні себе жіночі характери й зобразила письменниця в повістях “Людина”, “Царівна”, “Ніоба”, “Через кладку”, новелах “Що я любив”, “Він і Вона”. Ідеальною сферою цих жінок вже не є винятково мистецтво та його вимоги і закони, хоча вони теж виявляють неабияке замилування музикою і малярством. “Свобідний чоловік із розумом – це мій ідеал” [9; 1; 227], – говорить Наталка Веркович (“Царівна”), висловлюючи, таким чином, думку й інших героїнь вищезгаданих творів О.Кобилянської.

Кобилянська в таких творах, як “Людина”, “Мати Божа”, “Царівна”, “Ніоба”, “Через кладку” та ін., модифікуючи попередній, артистично-індивідуалістичний тип характеру (Природа, Вальс, імпромту), створює нові образи жінок-інтелігенток, що належать до іншого – громадсько-інтелектуального типу особистості. Цим героїням притаманна висока самосвідомість, почуття власної гідності, розуміння самоцінності людської особистості і нестримний потяг до самовдосконалення. Їх цікавлять не тільки особисті та мистецькі проблеми, а й громадські питання.

Згодом, за нових історичних умов, у нарисі “Зійшов з розуму” (1923) О.Кобилянська створює ще один трагічний і високо жертовний образ інтелігента, борця за волю України, що наклав життям у кривавих круговертях першої світової війни. Зоставивши вдома батька-сліпця, спраглий боротьби й перемог, із святою вірою в серці у прийдешнє України, в її славу і волю, з вірою в український народ та його високу історичну місію, юнак вливається в лави австрійської армії, маючи надію прислужитись українській нації. “До останньої хвилі, – говорить він, – наставляв я груди в гадці… для України!”. І потім вояк починає прозрівати. Ця війна за “переділ кордонів” не могла принести невільникам волі, а скривдженим – порятунку; їх колонізатори – супротивники у війні – перетворювали пригноблений народ на “гарматне м’ясо”, використовуючи його найкращі сили у власних інтересах. Його лише болюче вражає усвідомлення всієї марності цієї жертви; усвідомлення політичної темноти селянських мас і їх трагічної байдужості до національних змагань української інтелігенції. “Не смерть страшна, – говорить юнак, – а [...] наша темнота”. До останнього подиху борець вірить у воскресний день України, не зрікається своїх переконань та ідеалів, жалкує лише, що на власні очі не побачить розквітлої у щасті України, за яку змагався.

Отже, у творах О.Кобилянської з життя української інтелігенції чітко і послідовно, хоча й, з певних причин, хронологічно не підкреслено, простежується прямування від початкового, артистично-індивідуалістичного типу характеру, хаотичного і трагічного, до духовно більш організованого і стійкого громадсько-інтелектуального, а згодом – до ідеального, громадсько-патріотичного типу характеру, що передбачає гармонійне поєднання морально-особистісного, громадського та національного початків.