56. Меценатська дияльнист Ивана Мазепи.

У часи гетьманування Івана Мазепи в Україні стабілізувалась внутрішня обстановка. Козацька старшина із верстви вояцької дедалі більше перетворювалась на економічно потужну соціальну групу, що не гребувала займатись торгівлею, активно розвивати власне господарство. Усе це створювало гарні передумови для культурного розвитку козацької України, відбудови церков і монастирів, субсидування мистецьких пошуків, піднесення рівня освіти. До меценатської діяльності козацьку старшину власним прикладом спонукав і гетьман Мазепа, молодість якого пройшла при пишному королівському дворі у Варшаві, а освітні подорожі Європою познайомили з витонченими зразками європейського мистецтва.

Дослідники підрахували, що за своє життя Мазепа збудував власним коштом 12 та відремонтував понад 20 храмів. Лише в Києві ним були споруджені Богоявленська церква Братського монастиря, Миколаївська військова церква, Церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву на території Лаври тощо. Щедро жертвував гетьман кошти на будівництво церков у Чернігові, Батурині, Лубнах, Переяславі.

Крім спорудження і перебудови сакральних споруд, Мазепа залишив по собі слід і щедрими дарами, переданими у святі обителі. Найбільш відомими з-поміж них є пожертва знаменитого Пересопницького Євангелія у Вознесенський кафедральний собор Переяслава, вівтаря у Межигірський монастир під Києвом, єпископського урочистого вбрання Київському Софійському кафедральному собору. Опікувався український реґіментар й православними обителями на території Речі Посполитої, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Греції, Болгарії. У 1708 р. на його кошти в Сирії було опубліковано Євангеліє арабською мовою. Спорудженій на могилі Христа в Єрусалимі Вознесенській церкві Мазепа подарував довершенно виконаний із золота і срібла антимінс. Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

57.Григорій Сковорода (1722-1794) — видатний український мислитель, філософ, гуманіст,просвітитель,

письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Син малоземельного козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його прогресивних поглядівта педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори “Діалог. Имя ему — Потоп Зміин” та “Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе”. Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об*активно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості. Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою – пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов*язувалась з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Філософська концепція Г. Сковороди ґрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.

Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов’янською мовами. Творчість Г. Сковороди – перлина барокової української літератури другої половини ХVII ст.. Упродовж 1769 -1779 рр. він написав 30 байок, об*єднаних у збірку «Басні Харьковскія». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об*єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш “Всякому городу нрав і права” став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди вплинули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.