ВСТУП

Постійне зростання динаміки появи лексичних новотворів та істотних змін у функціонуванні англійської мови, насамперед у сфері масової комунікації, визначається екстралінгвістичними чинниками – глобальними змінами в політичному й економічному житті суспільства.

Дипломна робота присвячена дослідженню структурно-семантичних особливостей при перекладі англійських термінів у текстах суспільно-політичного характеру.

Публіцистичні тексти на суспільно-політичну тематику є найточнішими індикаторами еволюції мовної системи. Статті сучасних друкованих та електронних англомовних видань фіксують динаміку мовних змін, розширення політичної терміносистеми, явища транстермінологізації та творення неологізмів.

Тему еволюції та трансформації суспільно-політичної лексики в англомовних газетних статтях досліджувало чимало науковців, серед яких можна виокремити Л. А. Батуріну, О. І. Воробйову, А. Л. Голованевського, І. К. Білодіда, А. О. Худолія, Ю. В. Заблоцького. Тим не менше, це питання заслуговує подальшого ретельного дослідження, оскільки процес розвитку мови, зокрема формування політичного лексикону, перманентний і динамічний.

Актуальність дослідження визначається в тому, що аналіз мови публіцистичних текстів надає широкі можливості для ілюстрації реального функціонування нового слова в мовленні. Публіцистичний текст є динамічним утворенням, за допомогою якого здійснюється предикативний зв’язок явищ навколишнього світу з безпосереднім вираженням його мовними засобами. Тому мова публіцистичних текстів дозволяє виявити ті зміни, що відбуваються в суспільстві вже сьогодні. З майже щоденною появою нових феноменів та концептів політичного й суспільного життя в світі виникає потреба їх номінувати. Відтак значеннєва концептосфера вже існуючої лексеми може розширюватися, набуваючи нових семантичних відтінків, або ж з’являються словесні новотвори на позначення того чи іншого поняття.

Метою дослідження є визначення структурно-семантичних особливостей термінів у публіцистичних текстах суспільно-політичного характеру та специфіка їх перекладу українською мовою.

Досягнення мети дослідження обумовило постановку і вирішення низки питань, що актуалізуються в таких завданнях:

– дослідити підходи до тлумачення поняття «суспільно-політична публіцистика»;

– визначити основні лексико-стилістичні характеристики публіцистики;

– проаналізувати лексичні одиниці, що репрезентують різноманітні терміносистеми, які трапляються на суспільно-політичних шпальтах англомовних видань;

– класифікувати отримані лексичні одиниці в тематичні групи;

– здійснити структурно-семантичний аналіз обраних лексичних одиниць;

– визначити основні способи перекладу термінів суспільно-політичної тематики;

– здійснити перекладацький аналіз досліджуваного матеріалу.

Об'єктом дослідження є англомовні суспільно-політичні терміни суспільно-політичної тематики.

Предметом дослідження виступають способи перекладу суспільно-політичної термінології з англійської на українську мову, структурно-семантичні особливості суспільно-політичної термінології в англійській мові.

Базу дослідження складають 100 термінів, які були відібрані з найавторитетніших сучасних друкованих та електронних англомовних видань.

Методи дослідження. У ході дослідження при доборі мовного матеріалу використовувався метод суцільної вибірки. Метод семантико-компонентного аналізу було застосовано для визначення структури суспільно - політичних термінів в англійській та українській мовах. Перекладацький аналіз застосовано з метою виокремлення релевантних способів та прийомів перекладу суспільно-політичної термінології. Описовий метод було застосовано для аналізу англомовних лексичних одиниць щодо їх стилістично-семантичної релевантності у публіцистичних текстах на суспільно-політичну тематику.

Наукова новизна роботи полягає в ретельному дослідженні структурно-семантичних характеристик термінів у текстах суспільно-політичного характеру та пропонує нові принципи перекладацького аналізу досліджуваних термінологічних одиниць.

Практична значущість дослідження визначається можливістю використання його результатів у викладанні курсів з теорії та практики перекладу, порівняльної лексикології; у спецкурсах із термінознавства та перекладу суспільно-політичних текстів.

Апробація роботи. Результати роботи обговорювались на ІХ Міжнародній науково-практичній конференції аспірантів, молодих учених та науковців «Проблеми та перспективи розвитку економіки освіти регіону» (Кременчук, 4 квітня 2014).

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

У першому розділі розглядаються теоретичні аспекти англо-української суспільно-політичної термінології, її використання у публіцистичних виданнях.

У другому розділі здійснено тематичну класифікацію та структурно-семантичний аналіз досліджуваних лексичних одиниць.

У третьому розділі здійснено перекладацький аналіз термінів суспільно-політичної тематики.

Дипломна робота виконана на ___ сторінках, містить ___ рис., ___ табл., ____додатків. Список використаних джерел складає ___.

РОЗДІЛ І

ОСОБЛИВОСТІ АНГЛО-УКРАЇНСЬКОЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В ПУБЛІЦИСТИЦІ

1.2 Історія становлення та розвитку української публіцистики

Публіцистика, таким чином, невіддільна від науки, філософії, мистецтва та інших потоків соціальної інформації, постійно збагачується ними, зазнає їх впливу, в свою чергу зворотньо впливаючи на них. Тому маємо підстави говорити не тільки про публіцистику як певний вид творчості, а й про публіцистичність. Під останньою слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, включаючи образотворче мистецтво (плакат, карикатура), музику (гімн, ода). Публіцистичність – проникнення характерного для публіцистики методу у твори непубліцистичні за своєю основою. Публіцистичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, викликати відповідну реакцію. Змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, викликати її відповідні вчинки. Поняття публіцистичності органічно включає в себе широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публіцистики образність. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторії, тією чи іншою мірою виконує публіцистичні функції, стає публіцистичним.

Можна погодитись з тими, хто вважає журналістику професією, творчим епіцентром якої є публіцистичне осягнення дійсності з притаманною їй громадянською пристрасністю, зацікавленістю в результатах. Слід лише застерегти, що публіцистика і публіцистичність легко підмінюються риторикою. Замість глибокої схвильованості, глибинності мислення, щирої пристрасті, кровного зацікавлення в результатах слова маємо зовнішні аксесуари останніх, які виявляються в імітації глибокодумності, лжепатетиці. Це було невиліковною хворобою тоталітарної журналістики. Не здолана ця хвороба і в наші дні.

Тому виникає настійна потреба хоч найлаконічніше торкнутися публіцистики в аспекті її національного розвитку та сучасного стану.

Публіцистика займала особливе місце в духовному житті України. Це пояснюється щонайменше двома причинами: історичною долею і своєрідною ментальністю. Позбавлена протягом століть власної державності нація своє духовне утвердження і свій самозахист шукала у народній творчості та у публічному слові, спочатку усному, а згодом, при найпершій і мінімальній можливості, і друкованому. Про це говорило і писало багато дослідників. Академік О. Білецький ще у перші місяці після другої світової війни зазначає, що “українській літературі не доводилося бути тільки “мистецтвом слова”. Вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси”1. Ю. Барабаш теж виділяє “полемічні, публіцистичні традиції української літератури, яка протягом багатьох десятиліть змушена була відстоювати не тільки потоптані права свого народу на соціальну та національну незалежність, на власну мову, культуру, а й своє право на існування”.

М. Шлемкевич пояснює вирішальне значення публіцистики в житті українського та деяких інших слов’янських народів ще й тим, що, на відміну від Німеччини чи Франції, у яких національний світогляд формувався на університетських кафедрах, у нас він формувався переважно публіцистами, які були творцями світогляду і вчителями життя. Він наголошує також на тому, що така висока роль публіцистики у духовному бутті України пояснює “особливо наше, українське, прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і … новочасні публіцисти”. Автор припускає, що і надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духовної творчості: “Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але в цінностях здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень”.

Історія української публіцистики – предмет окремої розмови. Зазначимо лише, що розвиток національної публіцистики від перших зафіксованих ораторських виступів на зразок відомого “Слова” митрополита Іларіона, “Літопису Руського”, публічних трактатів і правових документів київських князів, до днів нинішніх публіцистичних творів – це справді ще не викристалізована “жива лава” думок, суджень, образів, спрямованих на захист прав на життя, на землю батьків і дідів, їх віри і традицій. І так було завжди. Відомо, що українська література ХІУ-ХУІ ст. майже поспіль просякнута полемічно-публіцистичними тенденціями. Історичні обставини складалися так, що на сторожі коло рідного люду кращі його мислителі могли поставити не власну державу, не силу закону, а лише слово у формі сотень тисяч пісень і дум, переказів, легенд і міфів, художніх, а також публіцистичних творів. У нових історичних умовах це переконливо зробив своєю вогненною поезією Тарас Шевченко, політичною прозою і науковою діяльністю інші члени Кирило-Мефодіївського Братства.

XIX століття, особливо друга його половина, породило таких гігантів публіцистичної думки, як М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, М.Павлик. На зламі двох століть, коли ще продовжував активно працювати І.Франко, саме у публіцистиці обґрунтовується ідея державної незалежності України, досить яскраво продемонстрована у творчості С.Бачинського і М.Міхновсь-кого. У процесі визвольних змагань 1918-1921 рр. і після їх поразки з’явилась ціла когорта українських публіцистів різних політичних відтінків. Назвемо хоча б найвидатніших серед них. Окрім згаданого вже М.Грушевського, це такі політики і літератори, як С.Петлюра, В.Винниченко, С.Єфремов, Д.Донцов, Є.Ма-ланюк.

Жорстокий тоталітарний режим, встановлений в Україні, зробив усе для того, щоб поступово придушити вільне слово. Арешти українських письменників, учених, журналістів, самогубство М.Хвильового, а головне організація страшного голодомору, призвели до того, що публіцистичне слово могло існувати лише на еміграції або у підпіллі.

До 1944 року в Західній Україні, а після другої світової війни у Західній Німеччині, США, Канаді, інших країнах Заходу працювали талановиті політики і публіцисти: С.Бандера, Д.Донцов, Я.Стецько, І.Багряний, О.Ольжич, Р.Рахманний, І.Кедрин-Рудницький, М.Шлемкевич і багато інших.

Певне ослаблення більшовицького режиму після смерті Й.Сталіна якоюсь мірою активізувало суспільну думку. Почали з’являтись дещо сміливіші публікації, особливо у московських журналах, зокрема “Новий мир”, “Дружба народов”, жвавішими і цікавішими стали центральні газети. Цей процес торкнувся й України, хоч тут усілякі заборони й обмеження були жорстокішими. В українській пресі аж до так званої перебудови відчувався певний застій і провінціалізм. Останнього українська журналістика важко позбувається й до нині. Звичайно, на сторінки газет і журналів, долаючи перепони, потрапляли й окремі гострі виступи на теми захисту довкілля, української мови і культури. Вкажемо на щоденники О.Довженка, які не могли бути оприлюднені повністю, промови і статті О.Гончара, С.Плачинди, В.Симоненка, С.Колесника та деяких інших авторів. Самобутнішою і сміливішою, з огляду на специфіку, була художня література.

Вільна політична, філософська і соціологічна думка реалізовувалась головно у самвидаві або обнародувалась за кордоном, де активно працювала українська діаспора. Особливі заслуги у цьому плані належать радіостанції “Свобода”, журналу “Сучасність”, видавництву “Смолоскип”. На Заході з’являються друком твори І. Дзюби, В. Чорновола, В. Мороза, Є. Сверстюка, М. Осадчого, М. Руденка та ін. Всі названі та багато інших літераторів зазнали за це жорстоких покарань.

Небачений злет публіцистичного слова відбувається наприкінці 80-х – на початку 90-х років, у час духовного і національного відродження. Понад 70 років придушувана інтелектуальна енергія вибухнула з такою силою, що протистояти їй нездатні були ні партійні комітети, ні вишукані методи роботи тодішніх спецслужб. Явочним порядком була відкинута цензура. Журналістика, публіцистика стали найповажнішою політичною силою, на задвірки відкинувши вкрай задогматизовану, відірвану від життя науку, затьмаривши навіть найсміливіші і найяскравіші романи та кінофільми. Публіцистика стала справді царівною у суспільній думці. Кумирами публіки поряд з А. Сахаровим були публіцисти С.Афанасьєв, А. Адамович, В. Селюнін, М. Шмельов, Ю. Черніченко, очолюваний В. Коротичем “Огонек”, новостворені й оновлені газети. Найзахоплювальнішими спектаклями тих днів стали прямі телевізійні трансляції. Враховуючи потужність технічних можливостей, рівень освіченості публіки, це був небачений в історії бум публічного слова.

В єдину потужну силу злились голоси різних за партійно-політичними поглядами, життєвим та літературним досвідом, рівнем обдарування політиків, які повернулися із заслання чи з-за кордону письменників і журналістів: Л. Лук’яненка, М. Мариновича, а також І. Драча, Б. Олійника, Ю”.- Щербака, Д. Павличка, Р.Братуня, В. Яворівського, П. Мовчана, В. Маняка, В. Карпенка, Я. Дашкевича, М. Жулинського. М. Поповича. Могутнім поштовхом для сміливих, справді революційних висновків і закликів стали чорнобильська трагедія, голодомори і репресії. Пальма першості у демократизації преси належала західноукраїнській журналістиці. Створена у Львові на революційній хвилі суспільного піднесення газета “За вільну Україну” набула загальноукраїнського поширення і за тиражем залишила на той час позаду багато київських часописів.

Насамперед завдяки усній і друкованій публіцистиці були зруйновані застарілі і безперспективні комуністичні догмати, почалось відновлення історичної правди, даний поштовх національному, духовному, зокрема і релігійному відродженню. Роль журналістики і публіцистики тут вирішальна. Водночас не можна знімати з них відповідальності за той безлад, ті грубі економічні й соціальні помилки, які були допущені у процесі революційної перебудови, творення української національної держави.

У жодної аналітичне, тверезомислячої людини немає сумнівів у тому, що розпад колоніальної тоталітарної системи був історично зумовленим і неминучим. Але поза всяким сумнівом і те, що в цьому складному процесі, до якого, як це нерідко буває в історії, суспільство було неготовим, ми допустили низку грубих помилок, за які суспільство важко розплачується нині і буде розплачуватись ще довго. Частина цієї вини лежить на публіцистиці, ЗМІ. У будь-якій ситуації вони не мають права відносити до себе лише позитивні соціальні зміни, знімаючи відповідальність за прорахунки і невдачі. Журналістика, публіцистика, яка втрачає соціальну відповідальність за результати своєї проповіді, рано чи пізно зазнає розчарувань і апатії.

Революційне піднесення, яке відбулось на очах нашого покоління, ейфорія, викликана популярністю правдивого слова, прямими трансляціями бурхливих мітингів, сесій Рад різних рівнів, які й сьогодні мають мітинговий характер, не можуть тривати вічно. Неминуче розчарування як соціально-психологічне явище.

Захоплене ставлення до публіцистики і журналістики в цілому, нерозуміння їх суперечливої природи теж не могли не призвести до розчарувань і навіть сумнівів у правомірності їх існування в цьому грішному світі. Практично в усьому пострадянському просторі з’явились публікації, в яких констатувався “обвал радянської журналістики”, проголошувалась “вічна епітафія” самій журналістиці тощо.

Те, що вмерла тоталітарна журналістика, нема сумніву, хоч її рецидиви ще живучі. Очевидним є й те, що відходить у минуле журналістика перехідного періоду і народжується у важких муках ще до кінця не сформовані нові мас-медіа. А ось погодитись з тезою, що вік публіцистики закінчується, не можна. Відходить у минуле така популярна ще учора мітингова публіцистика. Як правило, розлога, багатослівна, спрощено-викривальна з елементом компромату і неповаги до тих, хто думає інакше. В інформаційно-насиченому просторі не може не вмерти марнослів’я, лжепубліцистика. Коли хтось із журналістів запитав редактора популярного тижневика “Аргументы и факты” А. Старкова, в чому причина величезного успіху видання, він відповів дуже лаконічно: “Ми відмовились від публіцистики”. Фахівцеві ясно, що йдеться не про відмову від публіцистики взагалі, а від того, що було її імітацією.

Публіцистика не вмерла. Вона існувала, існує у різних іпостасях. Можна сперечатись, чи сьогодні “головний у журналістиці публіцист”, оскільки публіцистика – лише один з потоків журналістської інформації. Вона, як усе в світі, змушена змінюватись. Міняє місця своєї “дислокації”, поступово перекочовуючи із щоденної газети до тижневика, журналу, збірника чи книги. Роль її зводиться до мінімуму в кращих інформаційних, телевізійних та радіопрограмах. Натомість побутує в аналітично-оглядових, особливо на екрані з його величезними зображувальними можливостями.

Публіцистика змушена пристосовуватись до інформаційної ситуації у світі, психології сучасної аудиторії, яка не терпить багатослів’я, занудних повчань і моралізаторства. Мусить змінюватись сутнісний характер публіцистики. Вижити може лише інформаційно насичена, добре аргументована, лаконічна, захоплююча своїм дослідницьким пафосом і яскравою образністю публіцистика.

Нарешті, публіцистика мала і матиме свою аудиторію, свого читача і глядача. Можна безпомилково сказати, вона, як правило, значно вужча, ніж аудиторія розважальної інформації, навіть інформаційних матеріалів і програм. До аналітики, а тим більше друкованої, звертається порівняно вузьке коло інтелектуально підготовлених читачів, які шукають відповідну інформацію і відповідних авторів. Зорієнтована переважно на ґрунтовну аналітичну публіцистику газета “Дзеркало тижня” не має і не матиме великих тиражів, як не матиме великих накладів мистецько-публіцистичний тижневик “Критика”. У свою чергу, публіцист пише для свого читача, потреби якого мусить знати і враховувати.