49. Образи людини в історії філософської думки.

Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних проблем філософської думки.

Античний образ людини космоцентричний. У стародавній грецькій філософії людина розглядається як частина космосу (єдиного надчасового "порядку" і "сутності" буття – природи). Це "малий світ", мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту, макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і Душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм).

Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним (що досить дико для нас), щоб великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном.

Якщо античний образ людини космоцентричний, тo середньовічний – теоцентричний.

У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі.

Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватися треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення надається промислу Божественному, прояву "божої волі" в усіх подіях у світі. Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні.

Епоха Відродження характерна пафосом автономії (самостійності) людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола та ін.). Бог переміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Характерними в цей час є думки французького філософа Декарта про людину. Сутність його відкриття – "людина є мисляча річ". Мислення – це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт: "Мислю, отже існую"). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність.

50. Уявлення про природу людини у філософії Нового часу.

Поняття «природа людини» звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям.

Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей. Поняття «сутності людини» характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого «Я» і тому вважається дане поняття ілюзорним.

Філософія Нового часу свідомо протиставляє себе середньовічному світогляду негативним ставленням до схоластики. Схоласти бачили істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її у світі. Бекон утверджує істину в речах і необхідність шукати її в природі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, що базується на дослідному пізнанні. У своєму найважливішому філософському творі "Новий Органон, чи Істинні вказівки для тлумачення природи" (1620 р.) Бекон проголошує принцип емпіризму як основу пізнання і розробляє індуктивний метод — одержання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей. Отримує новий поворот і уявлення про цілі і призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" виразив ідею експериментальної науки, що приносить людині практичну користь. Одержання знання орієнтоване на його практичне застосування. У цьому яскраво виразився дух нових економічних відносин, що зароджувалися у переддень буржуазних революцій.