1. Мова - найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова - єдина національна мова українського народу. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона хар. унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю.

Літературна мова реаліз. в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності.

Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Унормованість - головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні, синтаксичні стилістичні, пунктуаційні.

2. Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мовлення.

Завдання фонетики - вивчити загальні закономірності творення звуків, їх класифікацію, схарактеризувати звукові зміни, визначити інші фонетичні одиниці - склад і наголос.

Звук - це найдрібніша одиниця мовлення, матеріальна оболонка слів.

Фонетика тісно пов'язана з іншими мовознавчими дисциплінами: графікою, орфографією, орфоепією, а також лексикою, морфологією, синтаксисом і стилістикою.

Робота мовних органів у процесі творення звуків називається артикуляцією.

Усі мовні звуки переділяються на голосні й приголосні. Цей традиційний поділ здійснюється на основі таких ознак:

українській мові шість голосних звуків - [а], [о], [у], [е], [и], [і]. Приголосних звуків в українській мові 32. Вони утворюють пари за дзвінкістю - глухістю і за твердістю - м'якістю.

Дзвінкі: [б], [д], [дж], [г], [ґ], [з], [з'], [ж], [дз], [дз'];

Глухі: [п], [т], [ч], [к], [х], [с], [С], [ш], [ц], [ц'], [ф].

Глухий звук [ф] не має відповідного дзвінкого.

М'які: [д'], [ті, [з'], [сі, [л'], [н'], [ц'], [дз'], [й], [р'].

Тверді: [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [ц], [дз], [р], [б], [п], [в], [м], [ф], И, М, [к], [х], [ж], [дж], [ч], [ш].

М'який звук [й] не має відповідного йому твердого. Тверді приголосні [б], [п], [м], [в], [ф], [г], [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [дж] не мають відповідних їм м'яких, але перед [і] напівпом'якшена їх вимова є орфоепічною нормою сучасної української літературної мови.

До губних приголосних належать [б], [п], [м], [ф], [в].

Орфоепія - це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.

Предметом вивчення орфоепії є:

o звукові особливості мовлення;

o правильна вимова звуків мовлення

o правильна вимова звукосполучень;

o правильна вимова окремих слів та їхніх форм.

3. Фонема - "найменша звукова одиниця мови, що служить для творення і розрізнення слів та їх форм"⁷. Розділ мовознавства, що вивчає фонеми, називається фонологією.

У сучасній українській літературній мові є 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні. Головний вияв фонеми (інваріант) - це звук, який, реалізуючи фонему, характеризується самостійними ознаками. Головним виявом голосних фонем є звук у наголошеній позиції [ви']соко, для приголосних - звук на початку слова перед голосним, у середині слова між голосним, вживання поряд у цих самих позиціях двох дзвінких чи глухих: широко, спитати.

Варіант фонеми - це "відтінок у звучанні звука"⁸, зумовлений різними фонетичними умовами (характером сусідніх фонем, певним місцем у слові).Розрізяють позиційні та комбінаторні варіанти фонем.

Позиційні варіанти зумовлені позицією звука у потоці мовлення -наголошена чи ненаголошена: [се^и]ло' - звук [є*] реалізує фонему /е/, є її позиційним варіантом.

Комбінаторні варіанти фонеми - це звуки, що виникають під впливом інших звуків: у слові радістьпом'якшений звук [с'] реалізує фонему /с/ - м'якість [с¹] зумовлена впливом м'якого звука [т¹]. Звук [с¹] є комбінаторним варіантом фонеми /с/.

Склад — явище фонетичне, це один або група звуків, об'єднаних навколо складотворчого голосного. У слові стільки складів, скільки голосних звуків. Склади бувають наголошені й ненаголошені, відкриті й закриті, прикриті й неприкриті.Наголошений — це склад, на який падає основний наголос.Відкритий — це склад, що закінчується голосним звуком: [ка/ра/ван]. Закритий — це склад, що закінчується приголосним зву­ком: [вор/ко/тиек]. Серед закритих виділяють напіввідкриті — склади з кінцевим сонорним приголосним звуком: [кар/та], [сой/ка].Прикритий — це склад, який починається приголосним звуком: [і/мЄ/н':а]. Неприкритий — це склад, який починається голосним зву­ком: [а/е/ро/са/ни].

Кожне самостійне слово має наголос.Розрізняють наголос словесний і логічний. Словесний наголос в українській мові вільний, бо не закріплений за певним складом. Наголошеним може бути перший, другий, третій, останній склад:вільний, писа-ти, ма-лю-вати.

Словесний наголос також рухомий, бо може змінювати своє місце у формах того самого слова: пишу - пишеш - напиши.Крім словесного, виділяють ще логічний (фразовий) наголос, що виявляється тільки в реченні. Він падає на слово чи такт, що несе на собі смислове навантаження.

4. Ч ергування - це постійні закономірні зміни в тих самих частинах слів.

У коренях: солі - сіль, ношу - ніс - несу, ломити - ламати, жати - зажни -жму.

У суфіксах: палець - пальця, ріжок - ріжка, пастушок - пастушка.

У закінченні: на зеленому - на зеленім.

У префіксах: зігнути - зогнути, обійди - відійди.

Живі (позиційні) залежать від позиції звука у слові і є варіантами однієї фонеми:

[веисна] - [весни]; [роуз°умна] - [роз°ум].

Історичні зумовлені причинами, відсутніми в сучасній мові (діють при словотворенні

і словозміні.Історичні поділяються на давні і найдавніші.

Найдавніші виникли ще в дослов'янський період, є наслідком фонетичних змін,

що відбулися в індоєвропейській мові, наявні в багатьох слов’янських мовах:

[е] - [о]: брести - бродити;

[і] - [а]: сідати - садити;

[е] — [і]: мести - вимітати;

[о] — [а]: гонити - ганяти;

[и] — [і]: сито - сіяти;

[е] - [и] - 0 (нуль звука): беру - збирати - брати;

[и] - [ов]: рити - рови;

[у] - [ов]: кузня - коваль.

Давні відбулися лише в українській мові, причини їх пояснює історична фонетика:

[о], [е] з [і] у відкритих/закритих складах: воля - вільний, село - сіл, року -рік;

[о], [е] з 0 (нулем звука): шов - швачка; швець - шевця;

[о] з [и] у сполученнях ри, ли, ро, ло: глотка - глитати, кров кривавий;

[е] з [о] - після шиплячих та [й]: вечеря - вечори, копієчка - копійок.

1. У деяких випадках чергування [о], [е] з [і] не відбувається:

а) у звукосполученнях -оро-, -оло~, -ере-, -еле-: город, перед, шелест;

б) у звукосполученнях -ор-, -ер-, -ов-: морква, жертва, вовк;

в) у словотворчих частинах: -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: водовоз, водонос,

землероб;

г) у суфіксах -енк-, -еньк-есеньк-, -ечк-тель-, -ер-, -ор-: річечка, маленька,учитель, оператор

2. Після шиплячих та [й] в окремих словах може виступати [о] перед м’яким

приголосним, а [е] - перед твердим приголосним: радості, на щоці,жену, чекаю, краєчок,черга.