Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі

Переговори та консультації з підготовки Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі велися шість років (1969-1975 рр.). У цій роботі брали участь представники 33 європейських країн (за винятком делегації Албанії), а також США й Канади — держав, які відіграють велику роль у світовій та європейській політиці, у тому числі — як члени НАТО.

Нарада увінчалася підписанням 1 серпня Заключного акта — найважливішого політичного документа, що відіграє велику роль у формуванні міжнародних відносин і в наші дні. Заключний акт мав такі розділи:

1 – з питань безпеки в Європі;

2 – з економічного, науково-технічного співробітництва й охорони навколишнього середовища;

3 – з гуманітарних питань;

4 – з урахування й виконання положень Заключного акта Наради; продовження розвитку міжнародних контактів, у тому числі — організації нових зустрічей і нарад, подібних до Хельсінської. Такі зустрічі держав—учасниць загальноєвропейської Наради відбулися пізніше в Белграді (1977-1978 рр.), Мадриді (1980-1983 рр.), Стокгольмі (1984- 1987 рр.), Відні (1986-1989 рр. ).

Хельсінська нарада була унікальним, безпрецедентним явищем у міжнародному житті, яке відіграло велику роль у стабілізації становища у світі, запобіганні сутички між двома системами, що привело б до загибелі людської цивілізації.

Одним із результатів форуму в Хельсінкі стало створення постійної Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (НБЄЄ), яка до 90-х років охопила більше 50 держав Європи, США і Канади. Зараз вона має політичні механізми, що забезпечують можливість оперативно реагувати на порушення прав людини. НБСЄ опікується також питаннями безпеки і роззброювання, співробітництва в галузі економіки й охорони навколишнього середовища, формування образу нової, неблокової Європи.

Проблеми мирного врегулювання конфліктів на Сході

Процес розрядки міжнародної напруженості в 70-ті роки поширився й на інші регіони світу. У 1971 р. населення Східної Бенгалії після тривалої боротьби здобуло незалежність; на політичній карті Азії з'явилася нова держава — Народна Республіка Бангладеш. 1973 р. було укладено Паризьку угоду щодо В'єтнаму, яка припинила багаторічну війну в Індокитаї.

Почався розпад військово-політичних блоків. 1972 р. про вихід із СЄАТО заявив уряд Пакистану (1977 р. блок СЄАТО припинив своє існування). Через деякий час було розпущено блок СЄНТО.

Водночас 70-ті роки, особливо їхня друга половина, знаменували собою значну активізацію спроб СРСР проникнути до різних регіонів світу. Вибухнувши в 1973-1974 рр., економічна криза змусила країни Заходу зосередитися на внутрішніх проблемах, і вони послабили контроль над своїми традиційними зонами впливу, чим скористався Радянський Союз. 1974 р. після збройного заколоту в Ефіопії до влади прийшли офіцери на чолі з М. X. Маріамом, які обрали орієнтацію на СРСР. Після революції в Португалії незалежність завоювали її колишні колонії — Ангола і Мозамбік, які оголосили про свою соціалістичну орієнтацію. 1975 р. об’єднався в єдину державу В'єтнам; прокомуністичні режими було встановлено також у Камбоджі й Лаосі. 1978 р. внаслідок заколоту в Афганістані до влади прийшов Н. М. Таракі. 1979 р. курс на зближення з Кубою і СРСР узяв режим Д. Ортеги в Нікарагуа. СРСР також посилив втручання до справ ряду країн Африки, Латинської Америки, де розгорталася національно-визвольна боротьба. Посиленню протистояння великих держав сприяло й розміщення Радянським Союзом на своїх західних кордонах ракет середнього радіуса дії "СС-20". Політика США також сприяла загостренню міжнародної напруженості. Сполучені Штати організували 1973 р. військовий путч у Чилі, пішли на зближення з Китаєм, у якого були напружені відносини з СРСР. США підтримували протистояння з СРСР на Півдні Африки, у районі Африканського Рогу (конфлікт між Сомалі й Ефіопією), у Південно-Східній Азії, Центральній Америці. Ситуацію в Європі загострило рішення НАТО про розміщення на території Великої Британії, Бельгії, ФРН й Італії 574 крилатих ракет й ракет середньої дальності "Першинг-2".

Таким чином, розрядка міжнародної напруженості, кульмінацією якої була Хельсінська угода 1975 р., не стала незворотною. Недовіра між країнами двох блоків, і насамперед — СРСР і США, не зникла, а навпаки, загострилася.