2. Міжнародні кризи і конфлікти у 40 – 90 рр.

Свого апогею конфронтація досягла в період "берлінської кризи". Причиною "берлінської кризи" стало проведення в західній частині Німеччини (Тризонії) грошової реформи, введення нової грошової одиниці. 21 червня 1948 р. Радянська військова адміністрація Німеччини (РВАН) була сповіщена про цю акцію за 10 днів, але розцінила введення нової грошової одиниці в Західній зоні як крок, що веде до розколу країни. Голова РВАН маршал Соколовський покинув засідання Союзної Контрольної Ради, яка незабаром припинила своє існування, а у відповідь радянська сторона вирішила розпочати демарш проти колишніх союзників по антигітлерівській коаліції. Скориставшись з того, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені конкретні зобов'язання СРСР із забезпечення транспортним зв'язком західних секторів міста, 24 червня 1948 р. Радянський Союз перекрив транспортні сполуки Західного Берліна й Тризонії, тобто Західної Німеччини. Фактично було встановлено блокаду Західного Берліна. Блокада тривала 324 дні — з 24 червня 1948 р. до 12 травня 1949 р., коли на конференції в Нью-Йорку колишні союзники домовилися про компромісні умови її скасування.

У важкі дні "берлінської кризи" постачання двохмільйонного міста всім необхідним узяла на себе англо-американська авіація. Був установлений "повітряний коридор", яким мешканці Західного Берліна отримували продовольство, медикаменти, паливо, машини й інші товари.

Безумовно, позиція СРСР сприяла поглибленню протистояння й розпалу "холодної війни".

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років міжнародна напруженість зростає, "холодна війна" декілька разів переростає в "гарячу війну". У 1950-1953 рр. бойові дії розгортаються на Корейському півострові.

Тут із 1948 р. існували дві держави: Республіка Корея зі столицею в Сеулі, президентом якої був Лі Син Ман, що орієнтувався на США, і Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) із столицею в Пхеньяні, якою керував ставленик СРСР Кім Ір Сен. Фактично протистояння цих двох держав було протистоянням двох військово-політичних блоків.

Збройний конфлікт між Північною й Південною Кореєю розпочався 25 червня 1950 р. нападом військ КНДР на Республіку Корея.

Добре підготовлена й озброєна за допомогою СРСР армія північнокорейців розгорнула швидкий наступ углиб Південної Кореї. Через декілька тижнів після початку бойових дій армія КНДР контролювала 90% території Південної Кореї. Проте Рада Безпеки ООН вже в липні 1950 р. розглянула на прохання США питання про агресію з боку КНДР, за відсутності представника СРСР прийняла резолюцію, яка засуджувала такі дії, і дала згоду на посилку військ ООН для її відбиття. 8 липня 1950 р. командуючим військами ООН, основну силу яких складали військові контингенти США, було призначено генерала Макартура. Колись він очолював штаб американських окупаційних військ у Японії, був "переможцем Японії" і тому почувався хазяїном Далекого Сходу.

15 вересня 1950 р. війська ООН висадили потужний десант на півдні Корейського півострова й з ходу почали тіснити війська КНДР. У жовтні 1950 р. війська Макартура зайняли Пхеньян і вийшли до кордону КНР. Тоді на допомогу північнокорейцям прийшли так звані китайські "добровольці" — регулярні частини Китайської Народної Армії на чолі з маршалом Пен Дехуайєм — і радянські військові фахівці.

30 листопада 1950 р. президент Трумен, із подачі генерала Макартура, заявив, що США готові використовувати в Кореї всі воєнні засоби включаючи атомну бомбу. Вперше виникла загроза переростання локального конфлікту в ядерну війну. Це надзвичайно стурбувало народи різних держав. З огляду на громадську думку своїх країн, союзники США по НАТО категорично виступили проти застосування ядерної зброї. Президент Трумен відступив, а упертого генерала Макартура було відправлено у відставку.

Здоровий глузд переміг військові й політичні амбіції.

Наприкінці 1950 р. фронт стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Влітку 1951 р. розпочалися мирні переговори, які закінчилися підписанням 27 липня 1953 р, перемир'я. Цей документ зафіксував існування двох держав на Корейському півострові.

Рух за мир

"Холодна війна", яка неодноразово ставила світ на межу глобальної ядерної війни, супроводжувалася великомасштабною гонкою озброєнь, розробкою, випробуваннями та впровадженням нових дорогих систем масового знищення. Подібні дії урядів викликали критику широких верств громадськості, які починали усвідомлювати необхідність колективних дій проти загрози загального знищення.

Перший Всесвітній Конгрес прихильників Миру відбувся в квітні 1949 р. одночасно в Парижі і Празі. На ньому було покладено початок руху за роззброювання і збереження миру. Цей рух набув широкого поширення в різних кутках Земної кулі. Підтвердженням того слугував факт збирання підписів під Стокгольмським зверненням проти загрози ядерної війни. Це звернення було прийнято в березні 1950 р. постійним комітетом Всесвітнього Конгресу прихильників Миру на сесії в Стокгольмі (Швеція). У документі йшлося про необхідність установити суворий контроль за виробництвом ядерної зброї, про заборону його застосування, про оголошення "військовими злочинцями" тих державних діячів, які першими його використають.

Протягом 6 місяців під Стокгольмським зверненням у різних країнах поставили свої підписи більше 500 млн. чоловік. Тим самим "сильні світу цього" мусили переконатися, що роззброювання стає однією з найважливіших проблем сучасності.

У наступні роки Всесвітні Конгреси прихильників Миру проводилися регулярно й справляли великий вплив на міжнародні відносини.

1955 р. відомі вчені світу Альберт Ейнштейн, Фредерік Жоліо-Кюрі, Бертран Расел та інші виступили з ініціативою по створенню руху вчених за мир, роззброєння, міжнародну безпеку і співробітництво. Рух отримав назву Пагуошського за місцем проведення першої конференції прихильників цього напряму боротьби (м. Пагуош, Канада).