8.Система права: поняття, основні риси, елементи. Характеристика основних галузей права.

Система права— це єдність усіх чинних юридич­них норм певної держави, їх розподіл за галузями та інститутами права.

Ознаки системи права: цілісне структурне утворення, що характеризується єдністю та узгодженістю складових елементів; розкриває внутрішню побудову, організацію права, співвідношення його структурних елементів; має об'єктивний характер, відображає реальний стан су­спільних відносин.

Структурними елементами цієї системи є: норми права, інсти­тути права, галузі права.

Галузь права - це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють певну сферу суспільних відносин особливим методом правового регулювання. До основних галузей системи права України нале­жать: конституційне, адміністративне, кримінальне, цивільне, фінансове, трудове, сімейне, кримінально-процесуальне, адміністративно-процесуальне, земельне, житлове право та ін. Галузі пра­ва поділяються на інститути права.

Інститут права - це сукупність правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Прикладом право­вого інституту може бути інститут власності, який регулює відносини належності, використання та розпорядження майном.

Норми права(правова норма) - це формально обов’язкове пра­вило поведінки загального характеру, яке встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин та охороняється нею від порушень.

Ознаки норми права:норма права встановлюється або санкціонується державою і закріплюється в офіційних державних актах; реалізація правової норми в необхідних випадках забезпе­чується заходами державного примусу; норма права є державним регулятором суспільних відно­син; норма права є формально визначеного, в пій однозначно закріплюються права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у випадку її порушення; норма права має загальний характер: адресована невизначеному колу суб'єктів, регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин.

Структура правової норми- це її внутрішня організація, яка виражається у поділі норми права па складові частини: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза (припущення) це частина норми права, що визна­чає умови, за наявності яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, зазначені в диспозиції цієї норми.

Диспозиція (розпорядження) це частина норми права,, що визначає саме правило поведінки, згідно з яким дозволяється, за­бороняється або рекомендується вчинення певних дій. Диспозиція розподіляє між учасниками правових відносин права та обов'язки.

Санкція (стягнення) - не частина норми, у якій вказано захо­ди державного примусу в разі невиконання її диспозиції.

Структуру правової норми можна проілюструвати на прикладі договору найму: якщо наймач взяв у найм майно (гіпотеза), тоді він зобов'язаний утримувати це майно згідно умов договору (дис­позиція), інакше до нього можуть бути застосовані заходи держав­ного впливу, спрямовані на захист прав наймодавця (санкція).

.

1. За галузевою виділяють норми конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального права та ін.

2. За формою виразу припису правові норми поділяються на ті, що зобов'язують (встановлюють обов'язок здійснення активних дії), ті, що забороняють (встановлюють заборону дії) та ті, що уповноважують (надають права).

3. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяються на імперативні (формулюють певне правило поведінки, виключають будь-який вибір) і диспозитивні(дають можливість суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків).

4. Залежно від характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і норми процесуального права.

5. За часом дії: постійні і тимчасові.

6. За суб'єктами правотворчості: норми органів законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування або всього народу.

7. За функціями права:регулятивнінорми, що визначають зміст суб'єктивних юридичних прав і обов'язків та умови їх дії (наприклад, норма, що визначає порядок укладення шлюбу); охороннінорми, що визначають умови застосування до суб'єкта засобів державно-примусового характеру у випадку скоєння правопорушення, а також зміст цих засобів (норма цивільного права про покладення відповідальності за спричинення матеріальних збитків).

Система права – це об’єктивно зумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, котра виражається в єдності і узгодженості чинних правових норм, логічно розподілених на галузі, підгалузі та інститути.

Ознаки системи права:

1) об’єктивна зумовленість – реально зумовлена особливостями

економічного та соціально-політичного розвитку; не створю­ється за суб’єктивним розсудом людей, існує у зв’язку з функ­ціонуючим соціальним середовищем, тобто з елементами, що сприяють розвитку системі права, але знаходяться поза її структурним утворенням;

2) органічна єдність і узгодженість – структурна цілісність і взаємозв’язки правових норм; їх взаємна узгодженість і ціле­спрямованість; відсутність суперечностей всередині системи; ґрунтування на єдиних загальнолюдських принципах гума­нізму, справедливості, рівності, свободи;

3) структурна різноманітність (внутрішній розподіл) – складається з неоднакових за змістом і обсягом структурних елемен­тів, які логічно поєднують і розподіляють нормативний мате­ріал відповідно до його функціональної спрямованості;

4) стабільність і динамізм – зумовлені стабільним складом базових галузей права (у правових системах романо-германського типу), інститутів права (правових системах англо-американського, релігійного та інших типах); зберігають ста­більність і водночас визначаються динамічним складом норм, інститутів права та правовідносин, що їх формують. Поява нових інститутів права призводить до формування нових галу­зей права (інформаційне, космічне, банківське тощо). Право як система являє собою "живий" організм, що має власні зако­номірності виникнення, функціонування і розвитку;

5) поділ (диференціація) і структурна ієрархічність – поділ системи права на відносно самостійні структурні еле­менти і наявність між ними певних рівнів ієрархії, зверху вниз: галузі, підгалузі, інститути права, норми права. Осо­бливе місце узагальнювального характеру займають правові спільності.

Структура системи права – це спосіб зв’язку і взаємодії елемен­тів у системі. Систему права можна образно уявити у вигляді "росій­ської матрьошки", де галузь права є найбільшою структурною одини­цею, до неї входить підгалузь права, галузь права, потім – інститут права. Норма права — "цеглинка" системи права, первинний вихід­ний елемент, з якого складаються інститути, підгалузі і галузі права. Не може існувати норма права, котра не входила б у певний інститут, підгалузь чи галузь права. Системність норми генетично передбачає системність права.

Приватне і публічне право

Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права па приватне і публічне (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова, особливо європейсько-континентальна, юридична наука визнає поділ права на приватне і публічне до певної міри умовним, але необхідним.

Публічне право - сукупність погоджених норм, об’єднаних у галу­зі права, що регулюють публічні (державні, міждержавні і суспільні) відносини підпорядкованих суб’єктів за допомогою імперативного методу правового регулювання. Тут провідним є публічний інтерес. Це такі галузі: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінан­сове, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гумані­тарне право та ін.

Приватне право — сукупність погоджених норм, об’єднаних у галузі права, що регулюють майново-вартісні відносини й особисті немайнові відносини юридично рівних суб’єктів за допомогою диспо­зитивного методу правового регулювання. Тут провідним є приват­ний інтерес. Це такі галузі: цивільне, сімейне, авторське, торговель­не, житлове, земельне, трудове, міжнародне приватне право та ін.

Критеріями віднесення норм до приватного чи публічного права є такі: 1) інтерес (публічний, державний інтерес — публічне право, приватний – приватне право); 2) предмет правового регулюван­ня (правові норми, що регулюють майнові відносини, – приватне право; правові норми, що регулюють немайнові відносини, – публіч­не право); 3) метод правового регулювання (у публічному праві - метод субординації, у приватному – координації); 4) тип правового регулювання (загальнодозвільний – у приватному праві; спеціально-дозвільний – у публічному праві); 5) суб’єктний склад (держава, її органи, а також приватні особи – публічне право; приватні особи - приватне право).

Відмінності між публічним і приватним правом:

За предметом регулювання:

• публічне право {державний інтерес):

- відносини між державними органами або між державою і

приватними особами (між нерівними суб’єктами);

- сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх

публічних інститутів, апарату держави, адміністратив­них відносин, державної служби, кримінального переслі­дування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій тощо;

• приватне право {приватний інтерес)

- відносини приватних осіб між собою (між рівними суб’єктами)

- сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних

договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових засобів тощо.

За методом регулювання:

• публічне право – імперативний:

- владно-авторитарний, директивний, суворо обов’язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на від­носинах субординації (метод "вертикалі"), метод центра­лізованого регулювання. Передбачає заборони, обов’язки, покарання;

• приватне право – диспозитивний:

- автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб’єктів, угоді сторін, неспівпідпорядкованості їх між собою, на відносинах координації (метод "горизонталі"), метод децентралізованого регулювання. Передба­чає дозволи, заохочення, рекомендації

Різне в основних ознаках публічного і приватного права:

публічне право:

1. орієнтується на задоволення публічних інтересів;

2. характеризується однобічним виявленням волі (держави);

3) має широку сферу обговорення при суворо обов’язковій (імперативній) формі регулювання;

4) передбачає ієрархічні (підпорядковані) відносини між суб’єктами права;

5) містить норми загальні і безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;

6) визначається перевагою директивно-обов’язкових норм, розрахованих на пряме застосування санкцій, пов’язаних з обмеженнями у використанні ресурсів

приватне право:

1. орієнтується на задоволення приватних інтересів;

2. характеризується вільним виявленням волі усіх сторін;

3. широко використовує договірну (автономну) форму регулювання;

4) передбачає юридично рівні відносини між суб’єктами права;

5) містить норми, звернені до суб’єктивного права, що гарантуються державою (судовий захист тощо);

6) визначається перевагою диспозитивних норм, розрахо­ваних на самовідповідальність за своїми обов’язками і діями

Поділ системи права на публічне і приватне здійснюється об’єктивно і не залежить від суб’єктивної волі. Він визначається природою права, його особливими соціальними функціями, спрямо­ваними на вираження інтересів особи, соціальних груп, суспільства, держави. Такий поділ зумовлений відносною відособленістю держа­ви і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інтереси в різних сферах.

Публічне і приватне право – це грані права, з одного боку, різні (мають своє особливе призначення і сферу застосування), а з другого - взаємозалежні (їх не можна штучно протиставляти й ізолювати одне від одного). Між публічним і приватним правом існують відносини органічного взаємозв’язку і взаємодії, завдяки яким забезпечується життєдіяльність системи права і правової системи. У громадянсько­му суспільстві інтереси приватні (приватна свобода) не можуть бути поглинені інтересами публічними (державний диктат). А приватні інтереси не можуть цілком перебувати за межами інтересів публічних, оскільки вони потребують забезпечення з боку держави (так, держава захищає в судовому порядку порушення договорів між власниками). Тому існування приватного права є сферою, хоч і вільною від необґрунтованого втручання держави, але залежною від публічного права.

Перевага в галузі права публічних (або приватних) засад не виклю­чає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і відпо­відно певного поєднання імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність "чистих " галузей права. У дійсності існують сфери правового регулювання, де приватне і публічне право тісно взаємодіють, взаємно проникають одне в одне, і найчастіше це відбувається у сфері нормативно-правового регулю­вання економічних відносин.

Наприклад, підприємницьке право – система норм, що регулю­ють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других – імперативний (у відно­синах підприємців і органів управління він передбачає обов’язкові управлінські акти, адресовані підприємцям, – у межах компетенції управлінського органу). Не можна цілком віднести трудове право до системи приватного права, оскільки в ньому зливаються воєдино державні веління (імперативний метод публічного права) і приват­ний інтерес (диспозитивний метод приватного права), що вказує на змішану природу цієї галузі права та її методів. В екологічно­му праві застосовуються: імперативний (владний) метод, необхід­ний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитив­ний метод рівності сторін і вільного волевиявлення важливий для раціонального використання природних ресурсів, економічних захо­дів регулювання якості довкілля. Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

Процесуальним галузям права – цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву – властиві елементи як диспозитивного, так і імперативного методу, але превалює один з них. Сама ж система методів правового регулювання перебуває в постійному русі, динаміці.

Галузі права

Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, що регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин і воло­діє тільки їй властивим режимом правового регулювання. Як раніше вказувалося, підставою формування галузей права є режим правово­го регулювання, що визначається поєднанням предмета, мети, мето­ду, способів, типу правового регулювання.

Ознаки галузі права:

1. охоплює певну якісно однорідну сферу суспільних відносин;

2. має відносно самостійну сукупність юридичних норм – диспозицій (прав і обов’язків), що визначають умови їх реалізації, та своєрідних санкцій;

3) відзначається своєрідністю обсягу, кількістю інститутів, що її складають; наявністю чи відсутністю підгалузей права;

4) володіє лише їй властивим режимом правового регулювання, котрим забезпечується ефективність дії як галузі в цілому, так і підгалузей та інститутів права, що утворені в її складі;

5) є стійкою і автономною у своєму функціонуванні.

За фундаментальністю норм, сконцентрованих у галузях права, їх можна поділити на:

• базові (фундаментальні) – містять вихідні норми права, які регулюють первинні суспільні відносини, та володіють вихідними юридичними режимами правового регулювання, що мають особли­ву значущість для інших галузей права і використовуються ними (конституційне —провідне; цивільне; адміністративне; кримінальне);

• профілюючі (спеціальні, конкретизуючі) – містять норми права, які регулюють сфери суспільних відносин, що пов’язані з первинними суспільними відносинами, і спрямовані на конкретиза­цію і підсилення дії певних норм базових галузей права. Сфери і режи­ми регулювання профілюючих галузей права "відокремлюються" від сфер і режимів регулювання базових галузей права, але без зв’язку з ними існувати не можуть (трудове, сімейне, земельне, кримінально-виконавче, фінансове та ін.);

• комплексні — містять норми права, що регулюють сфери державного й господарського життя (господарське, аграрне, еколо­гічне, морське право й ін.), виникають на основі подальшого розви­тку комплексних інститутів права, що утворюються на стику суміж­них галузей права і користуються режимами, які належать цим галу­зям (господарське, аграрне, екологічне, житлове, транспортне право). Режим комплексної галузі права може складатися: а) з режимів декількох основних інститутів чи підгалузей права, що функціону­ють "на рівних" (інтегральний режим); б) з режимів кількох інститу­тів, де один з них є основним (спеціальний режим).

Галузі права за субординацією в правовому регулюванні:

Галузі матеріального права – містять норми права, що прямо регулюють суспільні відносини (конституційне, цивільне, адміні­стративне, кримінальне та ін.).

Галузі процесуального права – містять норми права, що визначають процедуру здійснення матеріального права і похідні від нього (адміністративно-процесуальне, цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне та ін.).

Галузі матеріального і процесуального права співвідносяться між собою, з одного боку, як самостійні, з іншого – як родинні, котрі необ­хідно доповнюють один одного. Матеріальне право і процесуальне право не можуть бути формою один одного, оскільки регулюють різні суспільні відносини і слугують їх правовою формою. Матеріальні галу­зі права регулюють відносини між суб’єктами матеріальних відносин у різних сферах громадського життя, процесуальні – між судом і учас­никами процесу. За кількістю норм матеріальні галузі права більш численні, ніж процесуальні: матеріальні галузі містять регулятивні, охоронні, захисні, а також процедурні норми. Норми процесуального права створюють умови для впровадження норм матеріального права, служать певними "інструкціями" з реалізації останніх.

Поділ галузей права на матеріальні і процесуальні залежить від того, які норми права в них переважають (матеріальні чи процесуальні).

Загальна характеристика основних галузей права

Усі галузі права є необхідними і важливими. Назвемо деякі мате­ріальні і процесуальні галузі права.

Матеріальні галузі права:

Конституційне (державне) право – сукупність правових норм, що регулюють правове положення особи, основи організації суспіль­ного і державного ладу, системи органів держави і місцевого само­врядування, механізми здійснення державної влади. Крізь призму конституційного права можна сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. Метод правового регулювання — переважно імпе­ративний і спрямований на забезпечення стабільності в суспільстві, передбачуваності соціально-політичних процесів, створення належ­них умов для реалізації прав і свобод людини. Конституційне право виконує в основному регулятивну статичну функцію. Регулятивна динамічна функція конституційного права виражається у формуван­ні і встановленні компетенції вищих органів влади, здійсненні полі­тичної влади президентом і представницькими органами держави, розмежуванні компетенції між органами державної влади і місцево­го самоврядування. Основні джерела конституційного права в Укра­їні: Конституція України 1996 р., Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004 р.

Адміністративне право — система правових норм, які регулю­ють суспільні відносини, що формуються в ході забезпечення орга­нами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалі­зації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів фізич­них і юридичних осіб, а також в процесі здійснення ними управлін­ня соціально-економічним і адміністративно-політичним розвитком. Регулюванню адміністративного права підлягає державна влада, що реалізується як у формі державного управління (власне управлінська діяльність), так і в різноманітних інших формах державної діяльнос­ті, тобто регламентація адміністративного права поширюється на державне управління, що здійснюється не тільки у. межах, а й поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме: всередині апара­ту інших органів державної влади (парламенту, судів, органів мілі­ції тощо); всередині апарату державних підприємств, установ та ін. В адміністративному праві переважає імперативний метод правово­го регулювання з властивою йому субординацією суб’єктів управлін­ських відносин.

Цивільне право – система правових норм, що регулюють майно­ві і пов’язані з ними особисті немайнові відносини й особисті права та охороняють особисті права суб’єктів права шляхом створення умов для оцінки і відшкодування заподіяної шкоди в майновому еквівален­ті. Стосовно матеріальних благ цивільне право виконує регулятивну динамічну функцію, пов’язану з володінням, користуванням, розпо­рядженням речами. Щодо нематеріальних благ воно здійснює регуля­тивну охоронну функцію. Цивільному праву властивий диспозитив­ний метод правового регулювання. Цивільні відносини складаються між фізичними і юридичними особами на основі рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності сторін. У разі, якщо учасни­ки правовідносин самі не дійшли до угоди, їх відносини регулюють­ся за допомогою імперативного методу. Основний нормативний акт цивільного права – Цивільний кодекс.

Кримінальне право – система правових норм, що охороня­ють від злочинних зазіхань права і свободи людини і громадянина, конституційний лад, усі види власності, установлюють міру кримі­нальної відповідальності за їх вчинення. Кримінальне право вико­нує охоронну і захисну функції, лише окремі норми мають регу­лятивний (погашення судимості) або рекомендаційний (необхідна оборона) характер. Критерієм, що зумовлює кримінально-правове регулювання, є суспільна небезпека, її характер і ступінь. Відповід­но, предмет регулювання кримінального права складають суспіль­но небезпечні діяння, вчинені проти особи, суспільства, держави. Єдиним джерелом (формою) кримінального права є Кримінальний кодекс.

Кримінально-виконавче право – система юридичних норм, що регулюють відносини між засудженими та установами, державни­ми органами і посадовими особами, а також останніх між собою з приводу виконання вироку й іншого рішення суду, акта помилуван­ня чи акта амністії, якими призначаються, змінюються або скасову­ються покарання й інші заходи кримінально-правового характеру. Кримінально-виконавче право регламентує виконання усіх кримі­нальних покарань, а також виконання примусових заходів медично­го характеру, призначених судом особам, котрі скоїли злочин, але страждають психічними розладами, які не виключають осуднос­ті, або визнані такими, що потребують лікування від алкоголізму і наркоманії. Основний нормативний акт кримінально-виконавчого права – Кримінально-виконавчий кодекс.

Трудове право – система юридичних норм, що регулюють відно­сини, засновані на угоді між працівником і роботодавцем про особисте виконання працівником за оплату роботи з певної спеціальності, кваліфікації або посади, а також відносини, безпосередньо пов’язані з трудовими. У сучасних умовах цілями трудового права є: встанов­лення державних гарантій трудових прав і свобод громадянина, ство­рення сприятливих умов праці, захист прав і інтересів працівників і роботодавців. Особливості методу регулювання трудового права виражаються в рівні регулювання (поєднання централізованого і локального) і характері регулювання (поєднання державного (зако­нодавчого) і договірного). Метод регулювання трудового права здій­снює єдине і водночас диференційоване регулювання: а) єдине—певні трудові права і обов’язки поширюються на всіх працівників; 6) дифе­ренційоване – на цій підставі встановлюються особливості регулю­вання праці окремих категорій працівників залежно від факторів: об’єктивних (умови праці) і суб’єктивних (особистість працівника). Основний чинний нормативний акт трудового права - Кодекс законів про працю (підготовлено Трудовий кодекс).

Особливу галузь права становить міжнародне право.

Міжнародне право – система правових норм і принципів, що регулюють публічні відносини між державами {міжнародне публіч­не право) або приватноправові відносини між громадянами різних країн і їх об’єднаннями (міжнародне приватне право). Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право тісно пов’язані, оскіль­ки норми цих двох галузей права слугують меті оформлення мирного міжнародного співробітництва в різних галузях.

Процесуальні галузі права:

Цивільно-процесуальне право – система юридичних норм, що регулюють судочинство у справах про захист порушених і оспо­рюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, організа­цій та інших суб’єктів цивільних, трудових та інших правовідно­син. Норми цивільного процесуального права регулюють не лише порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, але й поря­док виконання судових рішень. Державній діяльності щодо захисту права в цивільному судочинстві властивий диспозитивний харак­тер, оскільки: а) вирішальною основою процесу стає особистий інтерес суб’єкта, він сам захищає своє суб’єктивне право; б) вирі­шення спору відбувається без оперативного реагування держави. Особливості методу правового регулювання цивільного процесу­ального права (окрім зазначеного диспозитивного характеру) виявляються в підставах припинення провадження у справі: відмовлення позивача від позову; утвердження судом укладеної сторонами миро­вої угоди; неприпустимість правонаступництва в спірних правовід­носинах після смерті громадянина, який був однією зі сторін у спра­ві. Основним нормативним актом цивільного процесуального права є Цивільний процесуальний кодекс.

Адміністративно-процесуальне право – система юридичних норм, що регулюють правовідносини, які складаються під час здій­снення адміністративного судочинства в результаті оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності представників влади. Регламентації юридичних норм адміністративно-процесуального права підлягають процесуальні форми, порядок і методи реалізації матеріальних норм адміністративного права, тобто адміністратив­ний процес в його широкому і вузькому розумінні. Слід розділя­ти адміністративний процес і адміністративне судочинство (адміні­стративну юстицію).

Кримінально-процесуальне право – система юридичних норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку з вироб­ництвом у кримінальних справах, шляхом створення особливої проце­дури їх порушення, розслідування, розгляду і вирішення. Інакше, це система юридичних норм, що регулюють порядок діяльності правоо­хоронних органів (органів досудового слідства, прокуратури) і судів у зв’язку з розкриттям злочинів, розслідуванням кримінальних справ, їх розглядом у суді і винесенням вироку, перевіркою законності виро­ку в касаційному (апеляційному) порядку і в порядку судового нагля­ду. Типовою властивістю методу кримінально-процесуального регу­лювання вважається особлива процедура порушення, розслідуван­ня, розгляду і вирішення кримінальних справ, що орієнтує суб’єктів на поведінку, котра відповідає завданням кримінального процесу. Основний нормативний акт кримінально-процесуального права -Кримінально-процесуальний кодекс.

Окрім зазначених галузей процесуального права, існують господарсько-процесуальне право, конституційно-процесуальне право, міжнародно-процесуальне право та ін. Процесуальні галу­зі права мають свій предмет регулювання – організаційні відносини, що формуються в результаті діяльності уповноважених суб’єктів із застосування норм матеріального права. Ці відносини за рівнем не збігаються з предметом регулювання матеріального права.

Є й нові комплексні галузі права (військове право; тендер­не право; ювенальне право; інтеграційне право та ін.). Наприклад, ювенальне право – система правових (матеріальних, процесуаль­них, організаційних) норм, спрямованих на забезпечення вижи­вання та розвитку дитини, захист її прав, свобод та законних інтересів (Ювенальне право України не кодифіковане. Його джерела — нормативні акти, а також постанови Пленумів Верховного Суду України, що містять конкретизуючі правові норми, котрі є похідними від витлумачених законів.).