69.Конституційний Суд України: завдання та повноваження.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

До повноважень КСУ належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як 45 народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд має також повноваження офіційно тлумачити Конституцію України та закони України.

Рішення Конституційного Суду є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України. Вони є обов’язковими для всіх суб’єктів на всій території України. За їх невиконання встановлено юридичну відповідальність.

70.Поняття та види робочого часу. Скорочений та неповний робочий час.

Обов'язковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю i правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці i виконувати роботу, яка йому доручається.

Норма робочого часу слугує засобом охорони праці внаслідок того, що вона поєднує потреби суспільства з соціально-фізіологічними потребами окремої людини, має обов'язковий характер, реально забезпечується i, як правило, точно виконується. Норми робочого часу властивий принцип реальності, правовими гарантіями якого є максимальне обмеження надурочних робіт i відповідальність за їх незаконне проведення, державний нагляд i громадський контроль за додержанням законодавства про робочий час i час відпочинку.

Видовими ознаками робочого часу є:

• по-перше, обмеження цього часу конкретними рамками, які визначаються державою (через закон) чи сторонами колективного або трудового договору;

• по-друге, обов'язками роботодавця надавати в межах цього часу працівникові роботу, обумовлену трудовим договором, а працівників продуктивно використовувати цей час.

Робочий час — це період, встановлений законом чи договором на основі закону, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати свою трудову функцію, а роботодавець зобов'язаний забезпечити його роботою відповідно до договору.

Норматив робочого часу — це встановлена законом або на його основі договором норма постійної тривалості робочого часу, яку необхідно виконати протягом певного календарного періоду.

Юридичною формою закріплення міри тривалості праці i методом правового нормування робочого часу в широкому розумінні виступає закон. Разом з тим нормативні угоди відіграють важливу роль в регламентації розподілу та обліку робочого часу.

Основними нормативами робочого часу є:

• робочий день; • робочий тиждень.

Похідними від них є:

• робоча зміна; • робочий рік; • інші облікові періоди.

Робочий день — це встановлена законом тривалість роботи працівника в межах календарної доби. Згідно з ч. 2 ст. 52 КЗпП при шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (робочого дня) не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години. Відповідно до ч. 2 ст. 53 КЗпП напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

Робочий тиждень — це встановлена законом або колективним договором тривалість роботи протягом календарного тижня. Частина 1 ст. 50 КЗпП встановлює правило відповідно до якого нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Режим робочого часу — це розподіл нормативів робочого часу в межах певного календарного періоду.

Можна виділити загальний та спеціальні різновиди режиму робочого часу. Відповідно до ст. 52 КЗпП для працівників установлюється такий загальний режим робочого часу: п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями або встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем.

Відповідно до нормативів робочого часу його можна класифікувати:

• робочий час нормальної тривалості;

• робочий час зі зменшеною тривалістю:

3. скорочений робочий час;

4. неповний робочий час;

• надурочні роботи;

• робочий час зі збільшеною тривалістю:

• ненормований робочий час.

Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється відповідно до ст. 51 КЗпП для таких категорій працівників:

1. для працівників віком від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 години на тиждень;

2. згідно з п. 2 ч. 1 ст. 51 КЗпП для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, — не більш як 36 годин на тиждень.

Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.

Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

Стаття 56 КЗпП передбачає такий різновид робочого часу як неповний робочий час. За угодою між працівником і роботодавцем може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Закон вказує на те, що робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників, але оплата праці провалиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Принциповою відмінністюскороченого і неповного робочого часу є те, що скорочений робочий час є обов'язковою державною гарантією охорони праці (через зниження тривалості робочого часу) як для роботодавця, так і для працівника, тоді як неповний робочий час є, як правило, результатом досягнення угоди між суб'єктами трудового договору.

Ст. 62 КЗпП зазначає, що надурочні роботи — це роботи понад встановлену тривалість робочого дня (ст.ст. 52, 53 і 61 КЗпП). Трудове законодавство вказує, що до надурочних робіт працівники можуть залучатися лише у виняткових випадках, визначених законодавством.

Ненормований робочий день – це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. У разі потреби, ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу (ця робота не вважається надурочною). Міра праці у даному випадку визначається не тільки тривалістю робочого часу, але також колом обов’язків і обсягом виконаних робіт (навантаженням).