Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ответы право (1).doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1.99 Mб
Скачать

59.Поняття та види правочинів

ЗгідноСтаттї 202. Цивільного кодексу Правочином є дія особи,спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

    1. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

    1. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

    2. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодав­ства або суті одностороннього правочину.

Положення коментованої статті стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювальне у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації тощо пра­вовідносин. При цьому він може бути водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орен­дованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою виник­нення правовідносин відповідальності.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

      1. правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

      2. правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адмі­ністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління;

      3. правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;

воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків; Правочиномє дія особи, спрямована на набуття, зміну абоприпинення цивільних прав та обов’язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чибагатосторонніми (договори).

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка можебути представлена однією або кількома особами.Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двохабо більше сторін.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсягцивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним івідповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правовихнаслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не можесуперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Форма правочину. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язковаписьмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.У випадках, встановлених договором або законом, волясторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, що вичняються усно;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, що вичняються усно;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягаєнотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусомабо іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках,встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Недійсність правочину. Підставою недійсності правочину є недодержання в моментвчинення правочину стороною (сторонами) вищевказаних вимог.

Якщонедійсність правочину прямо передбачена законом, він називаєтсья нікчемним. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом,але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, то такий правочин визнається недійсним судом і називається оспорюваним.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крімтих, що пов’язані з його недійсністю.

** 60. Органи судової влади України

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Основне призначення судів полягає у відновленні порушеного права, забезпеченні справедливості, здійсненні захисту гарантованих Конституцією кожному прав і свобод, а також у виконанні примусових повноважень державної влади по відношенню до правопорушників.

При цьому в статті 129 Конституції закріплені основні засади судочинства:

- законність;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

- обов'язковість рішень суду.

Судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Створення надзвичайних чи особливих судів не допускається. Судові рішення ухвалюються судами від імені України та є обов'язковими до виконання на всій території держави.

Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та загальними судами. Суди загальної юрисдикції будуються за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у їх системі є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів - відповідні вищі суди.

Для забезпечення участі народу України у здійсненні правосуддя ст. 124 Конституції передбачає існування інституту народних засідателів і присяжних.

Конституційний Суд України є незалежним органом в системі судової влади - єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Його наявність є ознакою правової держави.

Завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону України, на всій її території.

Діяльність Конституційного Суду базується на нормах Конституції України та закону України "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 р. Основними принципами цієї діяльності є:

- верховенство права;

- незалежність від будь-яких органів чи посадових осіб при розгляді справ і прийнятті рішень;

- колегіальності;

- рівноправності суддів;

- гласності;

- повноти та всебічності розгляду справ;

- обґрунтованості прийнятих рішень. Конституційний Суд України складається з 18 суддів.

Він формується Президентом України, Верховною Радою України та з'їздом суддів, які призначають по 6 суддів Конституційного Суду України. Цей суд є повноважним при умові призначення не менш як 2/3 його складу.

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, актів Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- відповідності Конституції України, чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

- офіційного тлумачення Конституції та Законів України.

До повноважень Конституційного Суду не належать питання щодо законності актів органів державної влади і місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Система судів загальної юрисдикції визначена законом України "Про судоустрій України" від 7.02. 2002 р., вона складається із:

1) місцевих судів (районних, районних у містах, міських, міжрайонних, військових судів гарнізонів, господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та окружних адміністративних судів);

2) апеляційних судів, Апеляційного суду України;

3) Касаційного суду України;

4) Вищих спеціалізованих судів (Господарського та Адміністративного);

4) Верховного Суду України.

Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується єдиними засадами організації та діяльності судів:

- єдиним статусом суддів;

- обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

- забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

- обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

- єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

- фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;

- вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Судова система України забезпечує доступність правосуддя для кожної особи.

*61.Поняття, предмет та метод адміністративного права.

Адміністративне право — система правових норм, які регулю­ють суспільні відносини, що формуються в ході забезпечення орга­нами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалі­зації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів фізич­них і юридичних осіб, а також в процесі здійснення ними управлін­ня соціально-економічним і адміністративно-політичним розвитком. Регулюванню адміністративного права підлягає державна влада, що реалізується як у формі державного управління (власне управлінська діяльність), так і в різноманітних інших формах державної діяльнос­ті, тобто регламентація адміністративного права поширюється на державне управління, що здійснюється не тільки у. межах, а й поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме: всередині апара­ту інших органів державної влади (парламенту, судів, органів мілі­ції тощо); всередині апарату державних підприємств, установ та ін. В адміністративному праві переважає імперативний метод правово­го регулювання з властивою йому субординацією суб’єктів управлін­ських відносин.

Предмет адміністративного права становить широкий комплекс суспільних відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією функцій державної виконавчої влади, змістом якої є управління суспільством.

Адміністративному праву притаманні певні межі правового регулювання - це сфера діяльності виконавчих та розпорядчих органів і суспільні відносини управлінського характеру, що складаються у цій сфері. Вони виникають, розвиваються та припиняються між: вищими і нижчими органами виконавчої влади (між Кабінетом Міністрів України і обласною державною адміністрацією); органами виконавчої влади і підпорядкованими їм підприємствами, установами, організаціями (між Міністерством освіти і науки

України і ректором вищого навчального закладу); органами виконавчої влади, які не пов'язані безпосередньо підпорядкованістю (між Міністерством охорони здоров'я України і Міністерством освіти і науки України); органами управління й органами громадських організацій (між обласною державною адміністрацією і президією обласної ради профспілок); органами виконавчої влади і громадянами (між районним відділом внутрішніх справ і громадянином, який притягається до адміністративної відповідальності за адміністративний проступок).

Особливістю предмета адміністративного права виступає те, що ним є не саме державне управління, а суспільні відносини, які у зв'язку з управлінням виникають. Саме це дає змогу віднести до предмета адміністративного права й недержавні види управлінського впливу (наприклад, у сфері комерційної, підприємницької діяльності). Основне завдання адміністративного права - це правове регулювання організаційних, управлінських відносин у суспільстві (адміністративна діяльність) та правоохоронна діяльність держави.

Предметом адміністративно-правової науки є дослідження у сфері державного управління, застосування норм адміністративного права, дія адміністративно-правових актів, правотворчість органів державного управління.

Необхідно також зазначити, що предмет цієї науки постійно перебуває в динаміці, яка пов'язана з реформаційними процесами в державі.

Разом з тим необхідно вказати, що предмет адміністративного права як галузі права відрізняється від предмета адміністративне право як науки, яка являє собою систему наукових уявлень, знань і теоретичних положень про закономірності, що наявні в галузі адміністративного права.