
- •1.Систематизація нормативно-правових актів, їх мета та види.
- •2. Загальна характеристика державних органів влади.
- •3. Конституційно-правовий статус Президента України, його функції, повноваження та підстави припинення повноважень.
- •4.Поняття та способи захисту цивільних прав та інтересів.
- •5.Поняття і зміст правотворчості. Законодавчий процес.
- •6. Суб’єкти правовідносин та їх правосуб’єктність.
- •7. Поняття та види соціальних норм. Місце права в системі соціальних норм.
- •8.Система права: поняття, основні риси, елементи. Характеристика основних галузей права.
- •9. Систематизація нормативно-правових актів.
- •10. Поняття, ознаки, передумови виникнення та соціальна сутність держави.
- •11. Норма права: поняття, структура та види.
- •12. Поняття, ознаки і види юридичної відповідальності.
- •13.Механізми та гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина.
- •14. Поняття, принципи та система органів місцевого самоврядування.
- •15. Поняття та види соціальних норм. Місце права в системі соціальних норм.
- •16.Конституційно-правовий статус Прокуратури України.
- •17.Поняття форми держави та характеристика її елементів.
- •18.Конституція України, її зміст, властивості та структура.
- •19.Система конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні.
- •20.Правова свідомість: поняття, склад, види.
- •21.Основні закономірності, причини та шляхи виникнення права.
- •22.Поняття, система та джерела конституційного права.
- •23. Загальна характеристика основних теорій походження держави і права.
- •24.Характеристика системи органів державної виконавчої влади в Україні.
- •25.Типологія держав: формаційний та цивілізаційний підходи.
- •26.Нормативно-правові акти: поняття, ознаки та види.
- •27. Правова поведінка: поняття та види.
- •28.Поняття, основні ознаки, види та структура правовідносин.
- •29.Поняття та види принципів права.
- •30.Місце теорії держави і права в системі юридичних наук.
- •31. Загальнотеоретична характеристика джерел і форм права.
- •32. Загальна характеристика права: поняття, функції, ознаки та соціальне призначення.
- •33.Поняття і форми реалізації права.
- •34.Поняття правової держави та громадянського суспільства, їх взаємозв’язок.
- •35.Поняття, сутність та роль механізму і апарату держави у виконанні її функцій.
- •38.Поняття і види референдумів.
- •39.Поняття та основні засади шлюбу. Порядок укладення шлюбу.
- •4. Заручини.
- •40.Поняття та види відпочинку. Види відпусток, порядок їх надання
- •41.Поняття, ознаки та підстави адміністративної відповідальності.
- •42.Поняття, завдання, функції, принципи та система кримінального права.
- •43.Робочий час і час відпочинку за трудовим законодавством України.
- •44.Поняття, мета та види адміністративного стягнення.
- •46.Співучасть у злочині.
- •50.Трудовий договір: поняття, зміст та сторони. Строк та форма трудового договору .
- •53.Поняття та принципи конституційного ладу.
- •54. Трудова дисципліна. Заохочення та стягнення.
- •56.Поняття, ознаки, види та структура правопорушень.
- •58.Поняття виборчої системи в Україні. Виборчий процес в Україні.
- •59.Поняття та види правочинів
- •62.Поняття та види спадкування.
- •64.Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні.
- •65.Адміністративне правопорушення, його ознаки та склад.
- •66.Громадянство України. Підстави набуття та припинення
- •67.Поняття, мета, види покарань.
- •68.Порядок укладання трудового договору. Випробування при прийнятті на роботу.
- •69.Конституційний Суд України: завдання та повноваження.
- •70.Поняття та види робочого часу. Скорочений та неповний робочий час.
- •71.Сучасні методологічні підходи до змісту шкільних правознавчих дисциплін.
- •72. Особливості правового навчання у початковій, основній та старшій школі.
- •73. Підручники з курсу «Правознавство» в сучасній школі. Методика роботи з ними.
- •74. Урок правових знань – основна форма організації правового навчання. Методичні вимоги до сучасного уроку правознавства.
- •75. Методика використання технології проектів.
- •76.Позакласна та позашкільна робота з формування правової свідомості
- •Сучасні тенденції правового навчання
- •78. Форми організації правового навчання в сучасній школі.
- •79. Використання методів інтерактивної технології навчання на уроках правознавства.
- •80. Мета, завдання та структура сучасної шкільної правової освіти та умови реалізації її практичної спрямованості.
- •81.Профільне навчання: особливість методики викладання правознавчих дисциплін.
- •82. Система оцінювання навчальних досягнень та компетенцій на уроках правознавства.
- •83. Навчально-методична база вчителя правознавства.
- •Загальні питання теорії та методики правового навчання
- •85. Ігрова технологія навчання на уроках правознавства.
- •86.Загальні питання теорії та методики правового навчання
- •87. Проблемні ситуації та юридичні завдання як засіб оптимізації навчально-виховного процесу з правознавства.
- •88. Історія становлення вітчизняної правової освіти та правового виховання.
- •89. Методика формування понятійного апарату при викладанні курсу «Основи правознавства».
- •90. Правове регулювання інноваційної діяльності в сучасній освіті.
- •91. Використання технології дебатів в правовому навчанні.
- •92. Інформаційно-комунікаційні технології, методика їх впровадження при викладанні правознавчих дисциплін.
- •93. Методичні прийоми на уроках правознавства.
- •95. Методика використання засобів правового навчання в сучасній школі.
- •96. Загальна характеристика типів уроків правознавства
- •97. Нетрадиційні уроки правознавства, методика їх проведення.
- •98. Елективні курси з правознавства в сучасній школі
- •99. Загальна характеристика методів правового навчання
- •100. Мета, завдання, значення та методика проведення педагогічної практики в системі підготовки вчителя правознавства.
- •101. Педагогічна майстерність вчителя правознавства. Вимоги до вчителя правознавчих дисциплін профільної школи.
- •102. Методичні прийоми встановлення між предметних зв’язків на уроках правознавства
- •103. Порівняльна характеристика навчальних програм з правознавства в сучасній школі.
- •104. Правове виховання учнів в сучасній школі.
- •105. Деонтологія вчителя правознавства.
59.Поняття та види правочинів
ЗгідноСтаттї 202. Цивільного кодексу Правочином є дія особи,спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Положення коментованої статті стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювальне у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації тощо правовідносин. При цьому він може бути водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності.
Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:
правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;
правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління;
правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;
воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків; Правочиномє дія особи, спрямована на набуття, зміну абоприпинення цивільних прав та обов’язків.
Правочини можуть бути односторонніми та дво- чибагатосторонніми (договори).
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка можебути представлена однією або кількома особами.Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двохабо більше сторін.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:
1. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсягцивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним івідповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правовихнаслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не можесуперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Форма правочину. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язковаписьмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.У випадках, встановлених договором або законом, волясторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У письмовій формі належить вчиняти:
1) правочини між юридичними особами;
2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, що вичняються усно;
3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, що вичняються усно;
4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягаєнотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусомабо іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках,встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Недійсність правочину. Підставою недійсності правочину є недодержання в моментвчинення правочину стороною (сторонами) вищевказаних вимог.
Якщонедійсність правочину прямо передбачена законом, він називаєтсья нікчемним. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом,але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, то такий правочин визнається недійсним судом і називається оспорюваним.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крімтих, що пов’язані з його недійсністю.
** 60. Органи судової влади України
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Основне призначення судів полягає у відновленні порушеного права, забезпеченні справедливості, здійсненні захисту гарантованих Конституцією кожному прав і свобод, а також у виконанні примусових повноважень державної влади по відношенню до правопорушників.
При цьому в статті 129 Конституції закріплені основні засади судочинства:
- законність;
- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;
- забезпечення доведеності вини;
- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості;
- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
- забезпечення обвинуваченому права на захист;
- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
- обов'язковість рішень суду.
Судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Створення надзвичайних чи особливих судів не допускається. Судові рішення ухвалюються судами від імені України та є обов'язковими до виконання на всій території держави.
Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та загальними судами. Суди загальної юрисдикції будуються за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у їх системі є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів - відповідні вищі суди.
Для забезпечення участі народу України у здійсненні правосуддя ст. 124 Конституції передбачає існування інституту народних засідателів і присяжних.
Конституційний Суд України є незалежним органом в системі судової влади - єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Його наявність є ознакою правової держави.
Завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону України, на всій її території.
Діяльність Конституційного Суду базується на нормах Конституції України та закону України "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 р. Основними принципами цієї діяльності є:
- верховенство права;
- незалежність від будь-яких органів чи посадових осіб при розгляді справ і прийнятті рішень;
- колегіальності;
- рівноправності суддів;
- гласності;
- повноти та всебічності розгляду справ;
- обґрунтованості прийнятих рішень. Конституційний Суд України складається з 18 суддів.
Він формується Президентом України, Верховною Радою України та з'їздом суддів, які призначають по 6 суддів Конституційного Суду України. Цей суд є повноважним при умові призначення не менш як 2/3 його складу.
Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:
- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, актів Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
- відповідності Конституції України, чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;
- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;
- офіційного тлумачення Конституції та Законів України.
До повноважень Конституційного Суду не належать питання щодо законності актів органів державної влади і місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.
Конституційний Суд ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Система судів загальної юрисдикції визначена законом України "Про судоустрій України" від 7.02. 2002 р., вона складається із:
1) місцевих судів (районних, районних у містах, міських, міжрайонних, військових судів гарнізонів, господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та окружних адміністративних судів);
2) апеляційних судів, Апеляційного суду України;
3) Касаційного суду України;
4) Вищих спеціалізованих судів (Господарського та Адміністративного);
4) Верховного Суду України.
Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується єдиними засадами організації та діяльності судів:
- єдиним статусом суддів;
- обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
- забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;
- обов'язковістю виконання на території України судових рішень;
- єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;
- фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;
- вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
Судова система України забезпечує доступність правосуддя для кожної особи.
*61.Поняття, предмет та метод адміністративного права.
Адміністративне право — система правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються в ході забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі здійснення ними управління соціально-економічним і адміністративно-політичним розвитком. Регулюванню адміністративного права підлягає державна влада, що реалізується як у формі державного управління (власне управлінська діяльність), так і в різноманітних інших формах державної діяльності, тобто регламентація адміністративного права поширюється на державне управління, що здійснюється не тільки у. межах, а й поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме: всередині апарату інших органів державної влади (парламенту, судів, органів міліції тощо); всередині апарату державних підприємств, установ та ін. В адміністративному праві переважає імперативний метод правового регулювання з властивою йому субординацією суб’єктів управлінських відносин.
Предмет адміністративного права становить широкий комплекс суспільних відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією функцій державної виконавчої влади, змістом якої є управління суспільством.
Адміністративному праву притаманні певні межі правового регулювання - це сфера діяльності виконавчих та розпорядчих органів і суспільні відносини управлінського характеру, що складаються у цій сфері. Вони виникають, розвиваються та припиняються між: вищими і нижчими органами виконавчої влади (між Кабінетом Міністрів України і обласною державною адміністрацією); органами виконавчої влади і підпорядкованими їм підприємствами, установами, організаціями (між Міністерством освіти і науки
України і ректором вищого навчального закладу); органами виконавчої влади, які не пов'язані безпосередньо підпорядкованістю (між Міністерством охорони здоров'я України і Міністерством освіти і науки України); органами управління й органами громадських організацій (між обласною державною адміністрацією і президією обласної ради профспілок); органами виконавчої влади і громадянами (між районним відділом внутрішніх справ і громадянином, який притягається до адміністративної відповідальності за адміністративний проступок).
Особливістю предмета адміністративного права виступає те, що ним є не саме державне управління, а суспільні відносини, які у зв'язку з управлінням виникають. Саме це дає змогу віднести до предмета адміністративного права й недержавні види управлінського впливу (наприклад, у сфері комерційної, підприємницької діяльності). Основне завдання адміністративного права - це правове регулювання організаційних, управлінських відносин у суспільстві (адміністративна діяльність) та правоохоронна діяльність держави.
Предметом адміністративно-правової науки є дослідження у сфері державного управління, застосування норм адміністративного права, дія адміністративно-правових актів, правотворчість органів державного управління.
Необхідно також зазначити, що предмет цієї науки постійно перебуває в динаміці, яка пов'язана з реформаційними процесами в державі.
Разом з тим необхідно вказати, що предмет адміністративного права як галузі права відрізняється від предмета адміністративне право як науки, яка являє собою систему наукових уявлень, знань і теоретичних положень про закономірності, що наявні в галузі адміністративного права.