30.Місце теорії держави і права в системі юридичних наук.

Дослідження категорій "держава" і "право" є складним та багато­плановим. Ці поняття неможливо, та й недоцільно, вивчати однобічно, за допомогою лише однієї юридичної науки, адже державно-правові явища необхідно досліджувати комплексно.

Зазначене пояснює існування системи юридичних наук, у якій виділяють кілька груп.

1. Загальнотеоретичній історичні (історико-теоретичні) науки: теорія держави та права, історія держави і права, історія вчень про державу та право. Ці юридичні науки з’ясовують понятійно-категорійний апарат юриспруденції, загальні та специфічні закономірності виникнення, роз­витку й функціонування держави та права, їхні сутність, форми та типо­логію, характеризують історичний шлях їх формування, а також погляди науковців, філософів, юристів-практиків на зміст державно-правових явищ.

2. Галузеві юридичні науки: конституційне право, адміністративне право, трудове право, кримінальне право, екологічне правота ін. Ці юридичні науки виокремлюють, передусім, відповідно до предмета правового регулювання (які однорідні суспільні відносини регулюються) та методу правового регулювання (яким способом регулюються суспільні відносини). Кожна з них регламентує певну сферу однорідних суспільних відносин.

3. Міжгалузеві юридичні науки: господарське, житлове, морське, транспортне право тощо. Наприклад, господарське право поєднує в собі як складові елементи цивільного та адміністративного права – адміністративне регулювання господарських майнових відносин.

4. Спеціальні юридичні науки – вивчають організацію, повноваження, структуру та ін. державних органів (державне будівництво й місцеве само­ врядування, судові та правоохоронні органи, прокурорський нагляд тощо).

5. Прикладні юридичні науки: криміналістика, кримінологія, судова медицина, правова статистика, юридична психологія, юри­дична педагогіка та ін. Ці науки використовують досягнення природ­ничих (фізика, хімія, біологія тощо), технічних (металургія, механіка та ін.) і гуманітарних (філософія, психологія тощо) наук.

6. Юридичні науки, що вивчають міжнародне право: міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, державне право зарубіжних країн, порівняльне правознавство тощо.

Отже, теорія держави та права посідає провідне місце в системі юридичних наук, що пояснюється такими чинниками:

• ця наука є вихідною нормативною дисципліною при вивченні всієї юриспруденції;

• вона є базовою, фундаментальною, методологічною наукою, адже дає найширші за обсягом і глибиною знання про державу та право. Ці знання є фундаментом при вивченні інших юридичних наук, що, відповідно, дає змогу уникнути однобічності у вирішенні галузевих науко­вих проблем.

31. Загальнотеоретична характеристика джерел і форм права.

У радянській правовій теорії значне місце займала дискусія про правильність термінів, що позначають відповідні поняття – “джерело права” чи “форма права”. Одні визнавали більш правильним вживання терміна “форма права”, інші схилялися до терміна “юридичне формальне джерело права”. Пропонувалося також відрізняти “джерело права в матеріальному значенні” (матеріальні умови життя суспільства, волю панівного класу) від джерела права “у формальному значенні”, тобто від форми об’єктивного вираження і закріплення обов’язковості правових норм.

Право як цілісне суспільне явище офіційно формулюється, існує та розвивається в певній формі, що безпосередньо відповідає фундаментальний ознаці права – формальній визначеності. Форма права являє собою сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення правових норм. Досить часто в юридичній літературі, особливо в працях з галузевих юридичних наук та іноземних роботах з правознавчих дисциплін, на позначення різних форм права вживається термін «джерело права».

Проблема співвідношення форми права та джерела права є одним з дискусійних питань теорії права. В юриспруденції склалися такі підходи до розуміння терміна «джерела права»:

– джерела виникнення права як соціального явища, сила, що творить право (правоутворююча сила);

– як сукупність юридичних ідей, думок, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

– пам'ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично та мали значення для чинного на той час права;

– певний вид діяльності державної влади з утворення правових норм;

– матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства;

– способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права.

Термін «джерело права» вперше було введено у науковий обіг ще за часів Давнього Риму. Тіт Лівій у праці «Римська історія» назвав Закони XII таблиць «джерелами всього публічного i приватного права», оскільки вони вважалися давньоримськими правознавцями витоками чинного на той час права. Таке розуміння джерела права відповідає первинному лінгвістичному значенню слова «джерело», під яким розуміється те, що дає початок чому-небудь, звідки походить що-небудь.

Поняття «джерела права» нерідко використовується в літературі у розумінні «джерела пізнання права». Цим поняттям охоплюється все те, що містить відомості, які дають можливість пізнати зміст та особливості права різних країн у різні історичні періоди. В цьому значенні джерелами права виступають тексти законів, записи звичаїв, судові справи, промови видатних юристів, літописи та історичні хроніки, археологічні пам'ятки тощо. Таке розуміння джерел права є не менш виправданим, оскільки відповідає другому лінгвістичному розумінню слова «джерело» як письмової пам'ятки, документа, що стає основою наукових досліджень.

В радянський правовій науці спочатку сформувався матеріалістичний підхід до пояснення джерел права, під якими розуміли матеріальні умови життя суспільства, спосіб виробництва, рушійні продуктивні сили та ін. Матеріалістичний підхід поступово трансформується у формально-матеріалістичний, а згодом – у суто формалістичний підхід до поняття «джерело права». Під останнім починають розуміти зовнішню форму виразу права, що призводить до ототожнення понять «форма права» та джерело права».

Поняття «форма» права вказує на те, що право як соціальне ціле має власний зміст, який становлять правові норми та принципи, що пов’язані між собою та утворюють відповідну структуру права – сукупність правових норм, інститутів, галузей права. Зміст права формується внаслідок повторювальності певних суспільних відносин i визначений наперед конкретно-історичними умовами, тенденціями та перспективами розвитку суспільства. Зміст права порівняно з формою права має визначальне значення.

Найпоширенішими джерелами (або формами) права в більшості правових систем є нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий звичай та правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт – це офіційний документ, прийнятий компетентними суб’єктами плавоутворення у визначених законом порядку i формі, який містить норми права.

Нормативно-правовий договір – це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Ця форма права поширена в міжнародному, конституційному, трудовому праві тощо.

Правовий звичай – це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування протягом тривалого часу. Звичай стає правовим тоді, коли він санкціонується, тобто офіційно схвалюється державою.

Останнім часом у вітчизняній науці все більше уваги приділяється такій формі права, як правовий прецедент, під котрим розуміють принцип, покладений в основу рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, що в майбутньому стає загальнообов'язковим правилом при розгляді всіх аналогічних справ.

У рамках правової системи джерела права розташовані за принципом їхньої ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну систему. Її вертикальна структура будується таким чином, що розпорядження одних джерел права видаються на основі вищестоящих джерел. Призначення форм (джерел) права у тому, що вони служать для зовнішнього вираження змісту правових норм, офіційного закріплення прав і обов’язків суб’єктів, забезпечення об’єктивного характеру права, для надання нормам права загальної обов’язковості.