2.2. Трансцендентальна сутність гри: онтологічний і гносеологічний аспекти

2.2.1. Онтологічний і гносеологічний контекст проявів номіналій і реалій гри людини

Важливо проаналізувати гносеологічну і онтологічну сфери людини у світлі засадничих ідей номіналізму і реалізму як філософських напрямів.

Таким чином, якщо вести мову про соціально-онтологічну проблематику гри, то тут номіналізм задає вектор індивідуалізму – від розуміння гри, як абсолютно вільної активності людини, до уявлення про неможливість примату загального (цілого), тобто соціальної ієрархії, над частиною.

Ми не повинні просто констатувати лінійність формування понять онтологічного статусу (в тому числі і поняття гра). Так, номіналізм об'єднує їх буття в якості імен тільки зі сферою мислення. Гра пов'язана, на наш погляд, з можливістю довільного і вільного викликання уявлень в просторі виразної, ясної свідомості; вона розглядається в контексті роботи уяви і має пряме відношення до продуктивної здатності уяви.

Тому в даному відношенні для нас важливий момент свободи в грі як прояві незалежності думки. Сама по собі ігрова діяльність – специфічний вид вільної діяльності, однією з найважливіших особливостей якої виступає амбівалентність. Граючий суб'єкт здійснює цілком реальні дії, а тим самим виявляється включеним в соціокультурне буття. Разом з тим, сама ця ігрова діяльність носить характер умовності.

Зауважимо, що в більшості випадків людина більше мріє про свободу, як якусь мрію, яка тільки іноді дістається їй як несподіваний дарунок у момент гри, який потім стає приємним і значущим спогадом для неї. Оцінюючи самих себе, нам доводиться зіставляти власні мрії з практикою їх культурної реалізації: велика частина їх так і не отримала якогось певного помітного розвитку. У цілому реалізовувалися побічні проекти, другорядні сценарії. Мабуть, слід зробити висновок про те, що людина більшою мірою, лише мріє, але не живе своєю мрією, вона так і залишається на феноменальному рівні як розумова конструкція. Причини даного положення справ слід вбачати не в самій особистості, а в тому, що людина не може враховувати безліч маловідомих або зовсім невідомих їй соціальних, природних, психологічних та багатьох інших факторів, які спотворюють дійсність людини і її гри.

Трансцендентальна (гносеологічна) сфера гри представляється у вигляді спрямованості всіх речей до їх межі, до їх ідеального завдання [19, с.27]. У даному відношенні представляється перспективним і реалістичне уявлення в дослідженні гри. Умовою, за якої ціле, що складається з частин, знаходить форму самостійного існування, є походження інтегральних властивостей. У постнекласичній філософії ідея ігрової процесуальності екстраполюється і на позасоціальну сферу, так що поняття гри знаходить універсальний статус. Гра присутня в самому цілому, під яким реалізм найчастіше розуміє загальне і всезагальне. Це останнє має властивість самоорганізації, вільного самовизначення. Йдеться, таким чином, про дух, про духовну реальність, яку важко розглядати поза поняття гри, якій притаманна потенція самовизначення «Я».

Гносеологічний контекст розуміння гри може мислитись у плані розвитку ідеї абсолютного «Я» як сили пізнання. Так абсолютне «Я» у Фіхте, в кінцевому рахунку, допускає «поштовх». І теорія «поштовху» є найбільш цікавою частиною його філософської системи. Але якщо відштовхнутися від ідеї «самопокладання Я», то тим самим Абсолют починає «грати» з самим собою [90, с.84]. У результаті виявляється ослабленою сила пізнання, спрямована, в кінцевому рахунку, на об'єктивне.

Мозаїка життєвих траєкторій, спонтанний характер свідомості, являє собою досить широкий репертуар можливостей для організації особистого життя; індивідуум здатний обирати різним, але індивідуальним способом, хоча саме суспільство часто порівнює, типізує особистість. Однак певною мірою воно її і індивідуалізує, залишаючи тим самим простір для гри людини.

Соціокультурне середовище буття людей створює сукупність надіндивідуальних реалій колективного життя. У цьому середовищі конституюється досить широкий спектр можливих траєкторій подальшого розгортання ігрового процесу (зауважимо, що гра при цьому формує простір, де вирішальну роль набуває фактор випадковості).

Продуктивна, на нашу думку, і така теза: в кожній окремій галузі знання склалися власні теорії ігор: педагогічна теорія гри як провідної діяльності у формуванні особистості, математичні ігри тощо.

Все існування людства в сьогоденні і найближчому майбутньому слід розцінювати як спотворене і одностороннє. Людина так і не досягла гармонії зі світом і самою собою; вона перебуває у вічному пошуку самої себе. І як результат, війна в різній якості, але завжди винищення, руйнування, хаос, смерть. Щоб людина досягла досконалості, вона повинна відповідним чином грати. Гра дозволяє усвідомити структурну диспропорцію між розумом людським (кінцевим) і нескінченним, в яку вона виявляється включеною і до якої прагне.

Всяка епоха має власні війни, причому в кожній з них можна виявити свої специфічні риси й особливості. При всьому зовнішньому розмаїтті ознак окремих воєн в них є щось спільне, а саме – ігровий компонент. Війна, як складне соціокультурне утворення, завжди грається, і в кінцевому рахунку, вона виявляється або програною, або виграною.

Військова справа поступово стає військовим мистецтвом, тим самим гра переходить в розряд мистецтва і може бути розглянута навіть як галузь наукового знання. Війна, точніше, підготовка до війни, є в певному сенсі гра, абсолютно відмінна від інших ігор. У війні діяльність набуває характеру діяльності проти людської волі, при цьому сам конфлікт у війні виражений найсильніше і не може бути вирішений мирними засобами, а може бути дозволений насильницьким шляхом, методом прямого фізичного знищення ворога. У війні різко й чітко проявляється різноманіття нових соціальних ролей. Війна руйнує в особистості її екзистенціальну основу, і, в кінцевому рахунку «згортає» позитивнуприроду гри.

У кожній з «граючих» сторін розподіл ролей відбувається за багатьма, найрізноманітнішими ознаками. До війни готуються тривало і ретельно; при цьому величезні людські, матеріальні, інтелектуальні ресурси залучаються у підготовку до цієї гри. У даній грі відбувається руйнування інфраструктури гри і зміна чисельності «граючих»; при цьому перевагу отримує саме та сторона, яка зуміє максимально реалізувати творчий ігровий потенціал і чия гра виявиться найбільш життєстійкою. У результаті війни картина не тільки окремих країн, коаліцій, цивілізацій, але і всього світового співтовариства може кардинальним чином змінитися.

Гра – досить багатопланова. Багато ігор не припускають задоволення, радості або якихось веселощів. Гра сьогодні може набувати і набуває виключно серйозного характеру. В ігровому компоненті починають переважати цілком серйозні ситуації [61, с.55]. Але перемога в грі (на відміну від перемоги на війні) не веде до знищення супротивника або до його перетворення, а є лише затвердженням переваги переможця на даному комунікативному напрямку. Сама війна і підготовка до війни також, по суті своїй є гра, але якщо перша передбачає матеріальні і людські втрати, то друга лише імітує військові дії і спрямована на програвання майбутніх «ігрових» дій в теорії.

У грі культурне ціле як би світиться в усіх своїх частинах; так як частина являє собою частину цілого, то гра є якийсь «відблиск» цілісної людини. Гра, в принципі, знаходиться в «голові» і являє собою «осяяння» досконалої цілісності людини. Разом з тим «відблиск» всього універсуму відчувається на кожній його частинці, так як все розташовується у своєму ставленні і в своїй пропорції до цілого.