
- •Азія і Африка
- •73. Соціально –економічне і політичне становище китаю на рубежі нової і новітньої історії. Рух 4 травня 1919 р. Створення кпк.
- •79. Радянський рух в китаї та його поразка (1928 – 1935)
- •52. Початок національної революції в китаї 1925 – 1927 рр Її характер рушійні сили та особливості.
- •14 Громадянська війна в Китаї і прихід до влади кпк (1946 – 1949)
- •26. Відбудова народного господарства в кнр (1949 – 1952 рр.)
- •23. Будівництво соціалізму в кнр (1953 – 1957 рр. ) 8 зїзд кпк та його рішення.
- •38. Великий стрибок у кнр та його наслідки. (1958 – 1960 рр.)
- •6. Реформування китайської промисловості 80-ті рр. Хх ст. – поч. Ххі ст.
- •12. Аграрні перетворення в кнк у 80–х рр. ХХст. – поч. Ххі ст. Та їх наслідки.
- •68.Причини реформ у кнр та розробка їх концепції (друга половина 70- х рр. –поч . 80 –х рр.)
- •54. Соціально-економічний і політичний розвиток республіки Кореї у 50–х. Рр. Хх ст. – поч. Ххі ст. Економічна криза 1997–1998 рр.Та її наслідки. Складові корейського економічного дива.
- •22. Формування режиму авторитарної влади Чойбалсана в мнр (кінець 20 – поч. 30 – х рр. Хх ст.)
- •57. Соціально – економічний і політичний розвиток Пакистану у 80 – х рр. Хх ст. – поч. Ххі ст.
- •64. Утворення Саудівської Аравії. Внутрішня і зовнішня політика уряду у 30 – 1 пол . 40 – х рр. Хх ст.
- •93. Соціально-економічний і політичний розвиток м’янми у 50 – х рр. Хх ст.. Поч. – ххі ст.
- •58. Національна революція в Туреччині (1918 – 1923 ) та її наслідки.
- •98. Внутрішня і зовнішня політика Турецького уряду у 30 – ті рр. Хх ст.
- •18. Туреччина у повоєнні роки. Внутрішня і зовнішня політика уряду у 50 – х рр.. Політична криза 1960 р. І військовий переворот.
- •96. Соціально-економічний розвиток Туреччини в 60–х-1 пол. 70- х рр.. Хх ст.
- •3. Соціально-економічний та політичний розвиток Туреччини у 90 –х рр. Хх ст–поч. Ххі ст. Причини зростання ролі ісламського фактору.
- •13. Визвольна війна Афганського народу за незалежність у 1919 р.
- •2. Квітневий переворот 1978 р. В Афганістані. Афгано-радянська війна 1979 – 1989 рр. Та її наслідки.
- •69. Громадянська війна 90 – х рр.. В Афганістані. Прихід до влади талібів та політика їх уряду. Воєнні дії сша і їхніх союзників проти талібів. Формування нового політичного режиму.
- •42. Загостр. Внутріш. Пол. Ситуації в Індії в кінці 80-поч 90-хрр. Політика реформ та їх наслідки.
- •85. Кампанія громадянс. Непокори в Індії.
- •45. Основні напрями соц.-екон. І пол. Розв. Японії у др. Пол. 70- 80-х рр. Хх ст.
- •17. Соц.-екон. І пол розвиток Афганістану у др. 40-х – пер пол. 70-рр. Хх
- •41. Соц.-екон. Розв. Ізраїлю в 70- поч ххі ст.
41. Соц.-екон. Розв. Ізраїлю в 70- поч ххі ст.
Основою господарської моделі Ізраїлю е змішана економіка, що складається з державного, приватного і профспілково-кооперативного сектора. Кожен із них має свої функції і свою спеціалізацію. Держава централізувала матеріальні і грошові ресурси, необхідні для розселення і працевлаштування іммігрантів, розвитку інфраструктури. Державні компанії зайняли провідне становище у військовій, гірничовидобувній, хімічній промисловості, електро- і водопостачанні, на транспорті. Державі належить значна частина земельного фонду країни.
Профспілково-кооперативний сектор, або «робітнича економіка», функціонує під контролем Загальної федерації трудящих Ізраїлю. Керівництво профспілковими виробничими структурами здійснює Товариство робітників - головний холдинг, розпорядник акцій. Всі працюючі вважаються колективними власниками підприємств і одержують не лише зарплату, а й дивіденди. Сектор контролює металообробку, електронну, металургійну промисловість. Профспілки володіють третиною банківських активів країни, 1/4 страхового і. 1/6 будівельного бізнесу. Формування приватного сектора відбувалось не в умовах вільної конкуренції, а під безпосереднім керівництвом держави і міжнародних сіоністських організацій. Поряд із сучасним великим виробництвом створювались і підтримувались дрібні приватні підприємства з кількістю працюючих до 20 чол., які в кінці 80-х років складали близько 80% усіх підприємств. Широко практикувався «сімейний бізнес».
Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-х років, господарство Ізраїлю розвивалось екстенсивним шляхом, споживання товарів і послуг значно переважало Вад їх виробництвом. Назріла необхідність реформ ринкового характеру. Структурну перебудову ізраїльської економіки взяли на себе правопентристські партії. Послаблювався контроль над валютними операціями, відмінялись податки на імпорт і субсидії на експррт,, відпускались ціни на основні продукти харчування. Ці заходи викликали в Ізраїлі економічний хаос. Почалось неконтрольбване зростання пін. Інфляція переросла в гіперінфляцію. Зріс бюджетний дефіцит. Різко скоротились виробничі інвестиції. Спекуляції набули такого розмаху, що спричинили крах Тель-Авівської біржі (1983). Перша спроба економічних реформ в Ізраїлі виявилась невдалбю. Знову стало необхідним державне регулювання.
Протягом семи років політична інаукова еліта країни аналізувала допущені помилки і розробляла" йОву концепцію реформ. У 1985 р. урядовий блок соціал-демократичних і ліберальних партій прийняв масштабну програЗйу оздоровлення економіки на ринкових засадах, яка почалаусїЙщно виконуватись. У 90-х роках в Ізраїлі відбувалося економічне віднесення.
Держава виступай-гарантом соціального захисту населення. Програми страхування за умовами трудових угод здійснюються профспілками, а кошти на них формуються з внесків роботодавців і працюючих. Бюджетні урядові асигнування йдуть на виплату пенсій державним службовцям, інвалідам ізраїльської армії, особам, що постраждали в результаті сутичок у прикордонній смузі, жертвам нацизму. Програми соціальної допомоги адресовані людям, які не можуть забезпечити собі прожитковий мінімум і не мають джерел для існування. На соціальний захист в Ізраїлі в окремі періоди направлялось 25-28% видатків державного бюджету. Значна увага приділяється також медичному обслуговуванню населення. Середня тривалість життя громадян Ізраїлю на даний період складає для жінок 79,9 року, для чоловіків -76,3 року.
На початку 70-х років вони сформували блок Лікуд (Згуртованість),. Ультраправі партії висували лозунг створення «великого Ізраїлю від Нілу до Євфрату». З кінця 70-х років лівий блок і блок Лікуд змінюють один одного у вищих ешелонах влади. Ізраїльське суспільство формувалось і продовжує формуватись шляхом переселення євреїв із різних частин світу. Тривалий час дебатува-лось питання про те, кого вважати євреєм. За законом 1970 р. євреєм е людина, народжена матір'ю-єврейкою, або та, що прийняла іудаїзм. З 1990 р. з республік колишнього СРСР в Ізраїль в'їхало 600 тис. євреїв, що збільшило його населення на 12%. Одне з головних завдань держави — інтеграція переселенців у суспільство.
На початку 90-х рр. в Ізраїлі склалося нове співвідношення суспільно-політичних сил. Активізувалися ті верстви населення, які раніше з різних причйя вели себе пасивно, підтримуючи один з існуючих партійних блоків. Нині вони створюють нові
партії, борються за представництво в парламенті і захист своїх специфічних пріоритетів. Найбільш вагомими є досягнення російськомовних емігрантів останньої хвилі. Вони організували партію Ісраель ба-алія, яка на виборах 1996 р., всього через п'ять років після виникнення, провела в кнесет сімох своїх депутатів, а два її члени увійшли в уряд. Перед парламентськими виборами 1999 р. з'явились ще три «російські» партії. Ісраель ба-алія добилась шести місць у кнесеті, партія «Наш дім - Ізраїль» -чотирьох. У політиці також почали проявлятися такі фактори, як «ефіопський», «марокканський», «хасидський» таін.
25. Збройна боротьба республіки Риф (1921-26рр.) У північному іспанському Марокко Іспанія контролювала лише прибережні міста. приблизно десята її частина на півночі - під управлінням Іспанії, якій, крім того, належали території на крайньому півдні в районі Сахари.. Місто Танжер було оголошене міжнародною зоною під управлінням міжнародної адміністрації. В 1919 р. іспанська армія почала підкорення внутрішніх районів і на початку 1921 р. вторглася на територію рифських племен, що складали більшість населення іспанської зони. В липні1921 р. іспанські війська були розгромлені рифами. У 1922 р. була проголошена Рифська республіка. Невдалими були спроби іспанців і в 1922-1924 pp. придушити національно-визвольний рух рифів. Тільки об'єднаними силами іспанські і французькі колонізатори в 1926 р. ліквідували рифську республіку.. , У 1920-і роки європейські колонізатори зіткнулися з широкомасштабним повстанням рифських горців на чолі з Мухаммедом Абд аль-Керимом аль-Хаттабі, вождем берберського племені бану уріагель. Французам і іспанцям знадобилася 250-тисячна армія, щоб подавити це повстання. Французькою і іспанською арміями командували відповідно іспанський диктатор Прімо де Рівера і маршал Франції Анрі Петен.
46. Проблема створення національно-револбційного фронту в Китаї (1922-24) На початку 20-х років у країні склалася революційна ситуація. Перед китайським суспільством стояли такі завдання: звільнення від панування імперіалістичних держав; завоювання політичної і економічної незалежності; знищення мілітаризму; створення єдиної демократичної держави; проведення соціально-економічних реформ. Всі вони були тісно пов'язані й переплетені. В їх радикальному вирішенні були зацікавлені різні класи і соціальні групи. В 1923 р. провідні політичні партії Китаю Гоміндан і КПК домовились про спільні дії в революції. І з'їзд Гоміндану (1924) організаційно оформив створення єдиного фронту національно-революційних сил. Програма фронту була викладена в маніфесті. Вона представляла собою «три принципи» Сунь Ятсена - націоналізм, народовладдя, народне благоденство в новому трактуванні. Принцип націоналізму означав вигнання імперіалістичних держав з Китаю. Принцип народовладдя передбачав створення суверенної демократичної республіки, в якій влада належала б усьому народу. Принцип народного благоденства означав наділення селян землею і обмеження великого капіталу. «Три нових принципи» Сунь Ятсен доповнив трьома новими політичними лозунгами: союз із СРСР, союз із КПК, опора на маси. Першим реальним кроком спільних дій фронту стало створення збройних сил. В 1924 р. на острові Вамяу недалеко від Гуан-чжоу за допомогою СРСР була створена військово-політична школа, яка готувала кадри для революційної армії. Начальником військової школи Вампу був призначений Чан Кайші (1887-1975). В 1924-1925 pp. тут здобули підготовку 1700 офіцерів, а всього за період існування школи - близько 8 тис. офіцерів.
47. Основні риси соціально-економічного й політичного розвитку Монголії. В 1940-1960 pp. відповідно до концепції некапіталістичного розвитку в Монголії тривав «соціалістичний етап революції» і будувались «основи соціалізму». Велика увага радянським і монгольським керівництвом надавалась індустріалізації. За допомогою СРСР були введені в дію вугільні шахти в Налайха, аймачні електростанції, об'єкти гірничорудної галузі. З 1 січня 1956 р. почала працювати трансмонгольська залізниця, яка зв'язала Москву, Улан-Батор, Пекін. В 1959 р. була завершена суцільна колективізація сільського господарства, в ході якої усуспільнювалась худоба.З 1960 p. MHP приступила до будівництва «розвинутого соціалізму». Були створені такі галузі економіки, як паливно-енергетична, гірничовидобувна, будівельна, легка, харчова. В економічній і політичній сферах нагромаджувались негативні явища. Склався культ особи X. Чойбалсана (1939-1952). В 50-60-х роках тривали репресивні кампанії.В 1990 р. в країні була введена багатопартійність. МНРП залишилась однією з найбільш впливових партій.Прийнята нова конституція країни (1992), яка проголосила Монголію суверенною незалежною республікою, що ставить своєю метою побудову гуманного громадянського демократичного суспільства.Реформовано систему освіти. Дещо зросла кількість загальноосвітніх шкіл.Монголія відмовилась від односторонньої орієнтації на якусь країну і проводить «багатовекторну» зовнішню політику. Відповідно до Концепції зовнішньої політики (1994) пріоритетними є відносини з двома великими сусідами - Росією і Китаєм, а також з іншими впливовими державами світу, такими, як США, Японія, Німеччина та ін. Нині вона має дипломатичні відносини зі 140 країнами і є членом 48 міжнародних організацій.
48. Причини загострення політичної обстановки в Туреччині. Референдуми…12 березня 1971 р. в Туреччині відбувся другий державний переворот.Керівники армії прямо не захопили владу, але жорстко диктували свою волю політичним партіям і наступним урядам. Протягом 70-х років кілька разів формувались коаліційні і над-партійні уряди, які не змогли стабілізувати ситуацію.З другої половини 70-х років у Туреччині почався черговий період наростання економічних труднощів. Це застій у промисловості і сільському господарстві, зростання безробіття, різке погіршення валютно-фінансового становища. Провідним в економіці залишався державний сектор, який був неефективним і лягав на бюджет важким тягарем. На 1980 р. зовнішня заборгованість Туреччини досягла 20 млрд. дол. Різко загострились соціальні протиріччя.12 вересня 1980 р. вище військове керівництво здійснило черговий державний переворот. Його організував начальник генерального штабу турецької армії Кенан Еврен. Була створена Рада національної безпеки, яка взяла владу у свої руки. Військова адміністрація заборонила діяльність політичних партій і здійснила перебудову політичної системи в напрямку централізації. Під контролем військових була розроблена і прийнята 7 листопада 1982 р. нова конституція. Законодавча влада належить парламенту - Великим Національним зборам Туреччини, що складаються з 400 депутатів. Виконавчу владу здійснюють президент і уряд. Повноваження президента значно розширені.Уряд Т. Озал а розпочав проведення в життя нової стратегії економічного розвитку, яка була вперше розроблена в 1980 p., a потім доповнена в 1983-1984 pp. Вона передбачала технічну модернізацію, перехід до відкритої ринкової економіки, підвищення конкурентоспроможності національної продукції. Перевага надавалась приватному сектору. Одночасно залучались іноземні інвестиції, знімались обмеження на переведення прибутків за кордон. Заохочувалась діяльність змішаних фірм, що працювали на основі сучасної техніки і технології. Пільгами скористалася велика і середня національна буржуазія. Дрібні виробники встановили ділові контакти з великими підприємствами, одержуючи від них замовлення на сировину і напівфабрикати. В дрібному бізнесі з часом сформувався особливий сектор, де вироблялися дешеві низькоякісні товари для пострадянського ринку. Від початку економічних реформ Туреччина досягла відчутних успіхів.
50. Початок соціалістичних перетворень у В’єтнамі. В 1960 р. був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такі програмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення демократичного уряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничав із властями ДРВ, одержував від них постійну допомогу, яка доставлялась «стежкою Хо Ші Міна». Виникнення Національного фронту визволення Південного В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозу і сай-гонський режим, і «життєві інтереси» США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямо заявив: «Відмова від наших зусиль у Південному В'єтнамі означала б крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємось там залишитись». З середини 1961 р. США почали вести «особливу війну» у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському уряду впевнено контролювати всю територію країни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке переселення сільських жителів у «стратегічні селища». Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху створювався «мертвий пояс» шляхом знищення рослинності сильними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачав будівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і наступ на збройні сили НФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів,населення Південного В'єтнаму їх не сприйняло.
63. Соціально-екон. політичний розвиток Камбоджі… На початку березня 1970 р. у Пномпені почалися антив'єтнамські виступи. Обурені використанням камбоджійської території в'єтконгівськими партизанами, камбоджійці розгромили посольство ДРВ і представництво комуністичного партизанського уряду Південного В'єтнаму. Звинувативши місцевих в'єтнамців у таємному сприянні комуністичним партизанам В'єтконгу, військова влада Камбоджі зажадала, аби до 15 березня 1970 р. всі в'єтнамці покинули країну.Використавши ці заворушення як привід до звинувачення найближчих сподвижників Нородома IIСіанука у некомпетентному управлінні службами правопорядку, 16 березня 1970 р. на засіданні Національних зборів військові влаштували слухання персональних справ двох державних секретарів Ум Маноріна та Состена Фернандеса. Обох звинуватили в корупції та контрабанді й усунули із займаних посад.На спільній нараді Національних зборів та Ради королівства 18 березня 1970 р. Нородома II Сіанука усунено від влади. Стався безкровний державний переворот. Одноосібним правителем країни став проаме-риканськи налаштований генерал Лон Нол.17 квітня 1975 р. до столиці Камбоджі Пномпеня вступили підрозділи червоних кхмерів, що формально підпорядковувалися Нородому IIСіануку, який на той час жив у вигнанні в Пекіні. Уже з перших днів нової влади стало зрозуміло, що камбоджійський режим, очолений діячем партизанського руху Салот Саром, котрий прибрав собі ім'я Пол Пота. Після переселення мешканців до сіл, почалося руйнування міських споруд, включно зі зриванням асфальту. На "звільнених" таким чином площах висаджували овочі. Заборонено використання грошей, довгі розмови між членами родини. Були періоди, коли камбоджійців розстрілювали за вміння читати та писати, доказом чого служило носіння окулярів або зберігання паперу й письмового приладдя. Усе населення, починаючи з 14 років, виконувало трудову повинність. У міжнародній сфері Пол Пот провадив не менш хаотичну та незбалансовану політику, ніж усередині країни. Камбоджа розірвала дипломатичні відносини з усіма країнами світу, за винятком Китаю, а посольство СРСР навіть було розгромлене.
73. Соціально-економічне політичне становище Китаю на рубежі нової та новітньої історії.. …Китай був напівколонією великих держав. Велику активність щодо проникнення в Китай виявляли США. Для їх торгівлі було відкрито 100 портів. Імпортні товари звільнялись від внутрішніх мит, а ввізні мита не могли перевищувати 5%. Держави мали право тримати в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки..Іноземні монополії панували в економіці країни. На початок новітнього часу в Китаї діяло 6,5 тис. іноземних фірм. В роки Першої світової війни зміцнилися позиції національної буржуазії. Кількість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чисельність робітників на них -у 2 рази. Капітал китайських компаній зріс у 1,5 рази. Досить швидко розвивались такі галузі національного виробництва, як харчова, паперова, шовкомотальна.Було два уряди. Північний, або центральний, уряд знаходився в Пекіні. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ні південний уряд не контролювали ситуацію на своїй території. Реальна влада належала мілітаристським угрупованням.«Рух 4 травня» 1919 р.Приводом до нього послужило рішення Паризької мирної конференції про передачу Японії китайських територій колишніх володінь Німеччини в провінції Паньдун з портом Ціндао. 4 травня 1919 р. студенти Пекіна вийшли на демонстрацію з вимогами захистити суверенітет Китаю, не підписувати Версальський договір, покарати зрадників національних інтересів. «Рух 4 травня» охопив більшість великих міст Китаю. В ньому на патріотичній основі об'єдналися студенти, інтелігенція, ремісники, торговці, підприємці, пролетаріат. Вони проводили мітинги, демонстрації, збори. Почався бойкот японських товарів. Під тиском широких верств населення про японський пекінський уряд дав розпорядження звільнити заарештованих учасників руху і заявив про свою відмову підписати Версальский договір. «Рух 4 травня» 1919 р. сприяв консолідації антиімперіалістичних сил у Китаї. Створення КПК. І і II з'їзди КПКІз середовища радикально настроєної інтелігенції, активістів «Руху 4 травня» вийшли перші китайські марксисти – Чень Дусю, Лі Дачжао, Ден Чжунся, та ін. Інтерес викликали ідеї революційного перетворення світу і запровадження соціальної справедливості, які вони трактували, виходячи з конкретних умов своєї країни.Основним рішенням з'їзду було прийняття програми-мінімум. Вона була опублікована під назвою «Декларація II з'їзду КПК» і містила такі вимоги: звільнення від гніту імперіалізму, ліквідація мілітаризму, створення демократичної республіки, автономія для національних меншин, прийняття трудового законодавстваі створення єдиного антиімперіалістичного фронту з Гомінданом.
71. Боротьба за створення антияпонського фронту в Китаї (1935-37) 8 июля 1937 г. ЦК КПК призвал китайский народ к общенациональной войне против японских захватчиков. 15 июля компартия выступила с декларацией, в которой предложила Гоминьдану заключить соглашение о сотрудничестве на основе развертывания борьбы за независимость и свободу народа, мобилизации его на национально-освободительную войну во имя восстановления суверенитета и территориальной целостности Китая. Коммунисты настаивали на осуществлении трех принципов Сунь Ят-сена и со своей стороны обязывались провести их в жизнь, а также приостановить конфискацию помещичьей земли, реорганизовать местные органы власти, находящиеся под руководством коммунистов, переименовать Красную Армию и подчинить ее единому командованию вооруженных сил Китая.
В обстановке патриотического подъема Гоминьдан не осмелился отклонить предложения КПК. 23 сентября Чан Кай-ши заявил о своей готовности установить сотрудничество с коммунистами.
Так было завершено создание единого национального антияпонского фронта. Его левое крыло во главе с КПК составляло прогрессивный лагерь, в котором были представлены широкие народные массы — рабочий класс, крестьянство и большая часть мелкой городской буржуазии. К промежуточной группе единого национального фронта принадлежали национальная буржуазия (средняя торгово-промышленная буржуазия) и наиболее обеспеченные слои мелкой буржуазии города, а также обуржуазившиеся помещики и часть милитаристов, недовольных диктатурой Чан Кай-ши.
Правое крыло национального фронта, возглавляемое кликой Чан Кай-ши, составил консервативный лагерь (крупные помещики и компрадорская буржуазия). Эти круги, ориентировавшиеся на США и Англию, были заинтересованы в оказании отпора Японии, ибо опасались, что победа последней нанесет удар их интересам. Но компрадорская буржуазия и помещики опасались; что в ходе войны вырастут силы народа. Поэтому они пытались сохранить в неприкосновенности однопартийную диктатуру Гоминьдана. Консервативный лагерь являлся основным очагом капитулянтства.
Между тем руководство ЦК КПК в лице Мао Цзэ-дуна после начала антияпонской войны по существу сползало на позицию правого уклона. Во имя укрепления единого фронта с Чан Кай-ши руководство ЦК КПК проявило готовность ослабить классовые и политические позиции партии. На VI расширенном Пленуме ЦК КПК (осень. 1938 г.) Мао Цзэ-дун выступил с докладом «О новом этапе». По этому докладу Пленум принял резолюцию, в которой указывалось, что наилучшей организационной формой сотрудничества Гоминьдана и КПК компартия признает вступление коммунистов в Гоминьдан, а членов Союза коммунистической молодежи Китая — в молодежный союз трех народных принципов Сунь Ят-сена. Руководство КПК даже соглашалось передать руководящему органу Гоминьдана список членов КПК, вступающих в Гоминьдан и в молодежный союз.
83. Битва за Гуадалканал— військова кампанія, що відбувалася з 7 серпня 1942 по 7 лютого 1943 року на Тихоокеанському театрі воєнних дій Другої світової війни.
Бойові дії між силами союзників та Японської імперії відбувалися на землі, у повітрі, на воді й під водою. Головні бої розгорнулися на острові Гуадалканал (Соломонові острови) та навколо нього. Це був перший великий наступ союзників проти японських сил.
7 серпня 1942 року перші підрозділи союзників, здебільшого американські, висадилися на островах Гуадалканал, Тулагі та Флорида, щоб перешкодити японцям використовувати їх як бази для створення загрози на лініях постачання між США, Австралією та Новою Зеландією. Союзники також мали намір використовувати Гуадалканал та Тулагі як плацдарм для розгортання кампанії з ізоляції великої японської бази на острові Рабаул (Нова Британія).
Висадка військ союзників виявилася несподіваною для японців, які займали острови з травня 1942 року. Союзникам відразу ж вдалося захопити острови Тулагі та Флорида, а також японський аеродром на Гуадалканалі.
Із серпня по листопад 1942 року японці зробили кілька спроб повернути собі Гуадалканал. Ці спроби призвели до кількох великих боїв, зокрема трьох сухопутних та п'яти морських, і досягли кульмінації на початку листопада, коли в результаті рішучого морського бою було покладено край спробам японців доставити на острів достатньо військ для захоплення аеродрому. У грудні японські війська припинили спроби повернути острів під свій контроль і почали евакуацію власних сил, яка успішно завершилася до 7 лютого 1943 року.
Битва за Гуадалканал часто вважається переломною подією в бойових діях на Тихому океані, оскільки вона ознаменувала остаточну втрату Японією стратегічної ініціативи та перехід союзників від оборони до наступу.
84. АРЄ…..Внутри страны в 70х гг. разгорелись конфликты между коптами и мусульманами; свыше 1500 наиболее рьяных защитников обеих религий, среди которых был коптский патриарх Шенуда III, были арестованы. Во время военного парада в честь “Победы 6 октября” президент Садат был убит небольшой группой солдат — сторонников исламского движения “Аль-Джихад аль-Ислами”. Двумя днями позже сильные волнения потрясли город Асьют, в результате чего погибли около сотни человек, в том числе 68 полицейских. Вице-президент Хосни Мубарак, человек скромный и, по общепринятому мнению, честный, вступил на пост президента и пообещал вести борьбу с коррупцией и кумовством.
Было возбуждено несколько дел о мошенничестве и рэкете. Правда, серьезных наказаний не последовало. Энергичный и умелый политик, Мубарак пытается смягчить религиозную и социальную напряженность, поддерживает более-менее мирные отношения с Израилем, в то же время возобновляет связи с “братскими” арабскими странами. К 1982 г. он почти полностью вернул Египту Синайский полуостров, а в 1989 г. с присоединением анклава Таба территориальная целостность Египта была полностью восстановлена.
Хосни Мубарак предложил продлить чрезвычайное положение которое было введено в Египте в октябре 1981 года, вскоре после убийства президента Анвара Садата до 2008 года. Он обратился с соответствующим предложением к законодательному органу через премьер-министра Ахмеда Назифа. Перед президентскими выборами в сентябре 2005 года Мубарак пообещал избирателям отменить закон о чрезвычайном положении, однако в связи с терактами, которые произошли в Египте 24 апреля 2005 года в курортном городе Дахаб, в результате которых погибли 18 человек, в том числе один россиянин, а также 26 апреля 2005 года на Синайском полуострове, где произошли еще два террористических акта, в которых кроме самих террористов никто не погиб, решено было, что за предстоящие два года египетское правительство должно подготовить проект нового закона о борьбе с терроризмом. Парламент Египта подавляющим большинством голосов продлил чрезвычайное положение в стране до 2008г.
В січні 2011 в країні почалися масові демонстрації з вимогою відставки президента Хосні Мубарака.11 лютого 2011 року, в ході революції в Єгипті, віце-президент Омар Сулейман у телезверненні до народу оголосив про відставку президента Єгипту Хосні Мубарака. Перед відходом Мубарак доручив керувати країною Вищій раді збройних сил. Раду очолює міністр оборони Мухаммед Хусейн Тантаві, де-факто саме він є главою країни в цей час.
100. В’єтнам ……В годы второй мировой войны французская колониальная администрация, поставленная перед угрозой японской агрессии в Индокитай, стремилась любым путем сохранить там колониальные интересы крупнейших французских монополий. В период с сентября 1940г. по июль 1941 г. она заключила с Японией ряд соглашений, которые еще до начала войны на Тихом океане привели к фактической оккупации Вьетнама японскими войсками. Эта политика французской колониальной администрации, позволившая милитаристской Японии «мирно» оккупировать Вьетнам, являлась последовательным проявлением общей коллаборационистской политики профашистского правительства Виши по отношению к германскому фашизму и его союзнику — японскому милитаризму. Добровольной капитуляцией перед агрессором французские колонизаторы добились того, что в противоположность другим странам Юго-Восточной Азии японская оккупация Вьетнама до марта 1945 г. осуществлялась при сохранении французской администрации, формально подчинявшейся французскому правительству Виши, а на деле полностью зависевшей от японских оккупантов и активно с ними сотрудничавшей.
Разрыв экономических связей с метрополией в результате войны, а также японская оккупация и двойной японо-французский гнет привели к концу войны к полной дезорганизации экономики Вьетнама и к резкому ухудшению положения широких народных масс. Весной 1945 г. в Северном Вьетнаме от голода погибли сотни тысяч человек.
С сентября 1940 по январь 1941 г., в то время как вишийская колониальная администрация шаг за шагом капитулировала перед японскими агрессорами, в различных частях Вьетнама вспыхнули три народных восстания: в одном из уездов Северного Вьетнама (сентябрь—октябрь 1940 г.), в ряде районов Южного Вьетнама (ноябрь—декабрь 1940 г.), в Центральном Вьетнаме (январь 1941 г.). Однако эти восстания, слабо подготовленные и организованные, были подавлены.
Новой вехой в развитии вьетнамского национально-освободительного движения в годы второй мировой войны был VIII пленум ЦК Компартии Индокитая, состоявшийся в мае 1941 г. Пленум принял решение о создании широкого национально-освободительного фронта— Лиги независимости Вьетнама (Вьет-Минь) для борьбы против французских колонизаторов и японских оккупантов, за независимость Вьетнама. Первоначально во Вьет-Мине объединились компартия и ряд патриотических народных организаций, создававшихся по инициативе коммунистов,— так называемых Обществ спасения родины. К концу войны Вьет-Минь превратился в массовую организацию, в которой участвовали самые различные по своему социальному, политическому, имущественному положению слои населения, вплоть до патриотически настроенных представителёй феодального класса. С 1944 г. к Вьет-Миню присоединилась созданная в том же году демократическая партия, отражавшая интересы мелкой и национальной вьетнамской буржуазии.