85. Кампанія громадянс. Непокори в Індії.

1 серпня 1920 р. її очолили ІНК, який на той час нараховував 10 млн членів, і Мусульманська ліга. До кінця 1921 політичне становище в Індії загострилася.

Кульмінаційним пунктом в розвитку подій стала чотириденний політичний страйк, якою робочий Бомбей зустрів спадкоємця англійського престолу принца Уельського, який прибув до Індії 17 листопада 1921 Страйки і демонстрації протесту відбулися в Мадрасі та інших містах країни.

Хоча Ганді і засудив події в Бомбеї, він ще не дав сигнал до відступу. На Ахмадабадском з'їзді Конгресу (грудень 1921 р.) було вирішено продовжувати кампанію-співпраці до досягнення сварадж та відновлення прерогатив халіфа. Ганді призначався повновладним керівником ( «диктатором») щодо проведення кампанії.

У той же час колоніальна адміністрація розпочала до масових репресій проти учасників руху, спрямовуючи основний удар проти волонтерів Конгресу. На початок 1922 було заарештовано близько 10 тис. чоловік, у тому числі ряд видатних конгресслетов - Мотілал і Джавахарлал (батько і син) Неру, брати Алі, Чітта Ранджан Дас, Л. Л. Рай та ін

1 лютого Ганді направив віце-королю Рідінга ультиматум з вимогою негайного припинення репресій. В іншому випадку Ганді погрожував почати другий етап кампанії-співпраці, закликавши населення до несплати податків.

Однак не минуло й кількох днів, як Ганді різко; змінив тактику. Приводом для великого повороту у політиці Конгресу стали події, що відбулися 4 лютого в містечку Чаурі-Чаура (округ Горакхпур у Сполучених провінціях), де натовп селян, загнавши обстріляли її поліцейських в будинок ділянки, спалила його.

Ганді публічно висловив співчуття сім'ям згорілих поліцейських, різко засудивши при цьому учасників селянських виступів. Зазначивши, що, за його думку, країна не готова до ненасильства, він оголосив про припинення кампанії громадянського-співпраці.

Рішення Ганді було продиктовано тим, що, за його оцінкою, з одного боку, сили національної опозиції ще ше могли протистояти мощі імперіалізму, а з іншого - масовий рух виходило з-під контролю керівництва Конгресу.

Позиція Ганді була формально підкріплена рішенням Робітника комітету Конгресу, що зібрався на екстрене засідання у містечку Бардола в Гуджарат. У резолюції містився заклик селян припинити боротьбу і висловлювалося співчуття поміщиків. Рішення Ганді та керівництва Конгресу виявилося повною несподіванкою для рядових учасників визвольного руху. Воно викликало численні протести в низових організаціях Конгресу, сприяло кристалізації груп лівих націоналістів і відновлення діяльності підпільних терористичних організацій.

Рух ще тривало, але, позбавлене керівництва, в обстановці що посилилися репресій швидко пішло на спад.

Період стабілізації (1922-1929 pp.) Індія прожила без значних потрясінь, хоча саме в цей час один з лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмний лозунг: "пурна сварадж" — повна незалежність. 

М. Ганді, його вчення і політична діяльність

Національному характеру та інтересам народів Індії найбільше відповідала форма ненасильницького опору колонізаторам, яку відстоював і проповідував Махатма Ганді.З 1916 р. він став визначним лідером Національного конгресу, а його вчення про ненасильницьку боротьбу – ідеологією цієї партії. Суспільно-політичні та філософські погляди Ганді сприяли його популярності в народі. Газета «Молода Індія», яку видавав Ганді, стала трибуною для пропаганди його ідей, що своїм корінням сягали глибоких народних традицій. Вищою метою суспільного розвитку він вважав сарводайю – суспільство загального благоденства, яке досягалося шляхом ненасильницької боротьби.Прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, чужої патріархальному індійському селу, виступали проти ринкових відносин.Основні методи антиколоніальної боротьби, які відстоював Ганді, – поєднання найбільшого терпіння й протесту, консерватизму й стихійного невдоволення, що відповідало фаталістичним релігійним поглядам індусів і мусульман.Гандізм грунтувався на національних культурних, історичних та релігійних традиціях, відкидаючи нерівність між людьми і кастовий поділ, який роз'єднував індійське суспільство.

4. Загострення національних соц. суперечностей в Індії на поч Новітньої історії. Політика Британських колон. властей. Конституція 1919р. Створення окремого уряду Індії. Суть запропонованої реформи полягала в поділі влади у колонії на центральну та провінційну, та її перерозподілення між британськими губернаторами та вибраними з-поміж місцевого населення парламентами окремих штатів. Особливі застереження викликало те, що виборчі права надавалися лише 2% 315-млн населення Індії.

Через те, що досить поміркований проект запропонованих змін не торкався основ британського панування в колонії, надзвичайна сесія ШК в Бомбеї засудила ці пропозиції. Водночас на тому ж зібранні частина членів Конгресу, заявивши про своє бажання співпрацювати з британцями, вийшла зі складу організації. Розкольники створили власну політичну організацію під назвою Індійська ліберальна федерація.

19 березня 1919р. введено закон Ролента, основна мета це заміна законів військового часу . Він передбачав : 1.право адмін. Влади на розгон мітингів та демонстрацій. 2. Відміна суду присяжних по політичних справах. 3. Правуо на арешт та заслання без суду. 4. Встановлення цензури та заборону діяльності ЗМІ що були проти політики Англії.

6 квітня 1919р. початок виступів індійського населення. Проводився в 2 етапи: 1)Бойкот анг. Влади, освіти, установ, почесних звань та посад. 2) Бойкот податків.

Повстання проводилися за принципами ґандизму: 1) Сатьяракха- відмава від насилля та ухилися від покарань. 2) Сварадж – незалежність держави. 3) Свадеші –витіснення анг. З нац. економіки. 4) Рівність всіх релігій.

Грудень 1919 – сесія ІНК у Нагпурі де ухвалюється рішення щодо перетворення ІНК в масову політ. партію.

Під тиском ІНК уряд Англії в 1919 році видав "Акт про конституцію для Англійської Індії". Акт даний являв собою тимчасову "конституцію" Індії, розраховану на зміцнення союзу британської та індійської буржуазії.

Згідно "конституції" 1919 року в Індії робився парламент, якій складався з 2 палат: Законодавчих зборів і Казенного ради. З 140 депутатів Законодавчих зборів 100 обиралися адептами британської та індійської буржуазії і поміщиками, що залишилися призначалися віце-королем серед англійських держслужбовців. Члени Казенного ради крім того частиною обиралися (34 депутати), частиною призначалися (26 депутатів). Порядок скликання та асортимент питань, котрі дискутувалися палатами парламенту, визначалися віце-королем Індії. Дві палати вважалися дорадчими органами при віце-королі. Їх роль зводилася до розгляду послуг англійських колоніальних властей. "Конституція" 1919 року не задовольнила не стільки етнічні маси, адже і індійську буржуазію.

31. Розгортання нац.-визвол. боротьби в Індії в кін 20-30-х рр. Проблема створ. Антианглійського фронту. Починаючи з 1925 р., Великобританія провадила політику економічного тиску на Індію. Сповільнюючи розвиток індійської промисловисті, криза суттєво погіршила матеріальний стан населення колонії. Незадоволення економічною політикою метрополії виявлялося в страйках та маніфестаціях. Другу акцію громадської непокори знову очолив М. Ганді. У грудні 1928 р. на сесії Конгресу в Кальтутті М. Ганді звернувся до британського уряду з вимогою надати Індії незалежність. У випадку відмови М. Ганді погрожував ще більшою, ніж це було на початку 20-х рр., акцією непокори. Наданий британцям на роздуми термін визначено до 31 грудня 1929 р.

Остерігаючись спалаху антианглійського руху, 31 жовтня 1929 р. віце-король лорд Ірвінг (Едвард Галіфакс) зробив публічну заяву про те, що в майбутньому Індії може бути надано статус домініону. У грудні 1929 р. в Лахорі ІНК оголосив про перехід до активних дій на шляху досягнення "пурна сварадж" (повної незалежності).У ніч на 1 січня 1930 р. почалася друга акція громадської непокори. Уперше публічно було піднято прапор індійського незалежницького руху — червоно-біло-зелене полотнище. Пізніше червону смугу замінено шафрановою, а на білій уміщено стилізоване зображення "чарки" — колеса ручної прядки як національного символу індійської незалежності.

На заклик Конгресу 26 січня 1930 р. відбулося перше публічне святкування дня незалежності. Масовість виступів дали змогу ІНК перейти до політики прямого тиску на уряд колонії. ЗО січня в газеті "Молода Індія" М. Ганді опублікував 11 пунктів програмних вимог до британського уряду. Програма не включала надто радикальних гасел і передбачала, головним чином, заходи з економічного врегулювання, зокрема: скасування соляної монополії, зменшення на 50% військового бюджету колонії, зменшення наполовину земельного податку, встановлення реального курсу рупії, заборону продажу алкоголю та наркотиків, встановлення протекціоністських мит на привізний текстиль тощо.

Для того, аби символічно відзначити початок другої акції громадської непокори, з 12 березня 1930 р. М. Ганді розпочав піший "соляний похід".. Лідер ІНК закликав носити власноруч виготовлений національний одяг, розвивати ремесла, не практикувати шлюбу в дитячому віці, оскільки він руйнує жіноче здоров'я. Особливо активно М. Ганді закликав ігнорувати "соляний закон". Дорогою до діячів ІНК приєднувалося багато людей, і на берег моря прийшло вже кілька тисяч осіб. 5 травня 1930 р. британці арештували М. Ганді. У червні 1930 р. британці оголосили ІНК незаконною організацією.

Після проведених у тюрмі переговорів між віце-королем та лідерами ІНК, 26 січня 1931 р. влада звільнила М. Ганді та чільних лідерів Конгресу. Усю другу частину 1931 р. М. Ганді провів у Лондоні, беручи участь у засіданнях круглого столу, що мав визначити майбутнє Індії. 4 січня 1932 р. без жодного поступу. М. Ганді, який повернувся до Індії та лідерів Конгресу, в черговий раз заарештовано.

У 1935 р. Великобританія прийняла конституцію Індії. Колоніальна конституція складалася з двох частин: федеральної, що регулювала правовідносини в князівствах та на частині території, контрольованій місцевим урядом Індії (45% території колонії), та провінційної на решті території.

Упродовж 1938—1939 рр. у середовищі Конгресу відбувалася боротьба навколо питання статусу Індії. Частина радикально налаштованих членів Конгресу виступала за негайну вимогу внесення змін до конституції щодо колоніального статусу країни. У квітні 1939 р. боротьба закінчилася зміною на посаді керівника Конгресу Субхас Чандра Боса (1895—1945) Ранджендром Прасадом (1884—1963). С.Ч. Бос створив усередині конгресу свій фракційний блок.

62. Проголошення Республ. Індії. Соц.-екон. політика уряду Д. Неро в 50-х рр до 1964р.. Після смерті М. Ганді лідером Індії став Дж. Неру, який з 1947 р. обіймав пост прем'єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Індійського національного конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Запропонований Дж. Неру економічний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки. Зберігаючи приватне підприємництво та вільний ринок, Індія, разом з тим, провела націоналізацію окремих галузей промисловості, запровадила п'ятирічні терміни планування, здійснила земельну реформу. З 1953 р. розпочалася реалізація програми створення на селі кооперативів та товариств колективного обробітку землі. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. Прийнята ЗО квітня 1956 р. постанова про промислову політику відкрила широкі перспективи для створення підприємств зі змішаним капіталом. Щоправда, уряд визначив 17 галузей промисловості, де допускалося існування тільки державних підприємств.

У 1951—1955 рр. Індія виконала першу п'ятирічку. П'ятирічка була орієнтована на розвиток сільського господарства. Наступний п'ятирічний план (1956—1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Лише протягом 1947— 1954 рр. у Індії припинили свою діяльність 98 великих західних компаній.

До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру слід віднести покращення ситуації з правами жінок, а також прийняття законів про захист "недоторканих". Розроблено спеціальну програму ліквідації неписьменності. У 1956 р. проведено другий етап адміністративної реформи. За мовною ознакою створено 14 штатів, що, втім, викликало розчарування та протести багатьох етнічних громад. У зовнішній політиці Дж. Неру намагався дотримуватися проголошеного свого часу принципу нейтралітету та неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила" (санскр. "п'ять заповідей"), що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До цих принципів належали: поважання територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках і дотримання мирного співіснування.

78. Успіхи і труднощі політики урядів Індіри та Раджіва Ганді(1964-90-тірр.) У 1964 р., після смерті Дж. Неру, до влади.прийшов урядовийкабінет, сформований Лалом Бахадуром Шастрі (1904—1966), висуванцем невеликої внутрішньопартійної групи, що отримала від журналістів назву "синдикат". Суперечливі та несподівані рішення урядового кабінету спричинили дезінтег-раційні процеси всередині самого Конгресу. Новим прем'єр-міністром країни стала донька Дж. Неру Індіра Ганді (1917—1984), висунута на цю посаду в січні 1966 р. після смерті Л.Б. Шастрі. Групі прихильників І. Ганді, що виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, протистояла група, очолена Морарджем Десаї (1896-1995), котрий наголошував на необ_: хідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва й обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І. Ганді В. Гірі, в листопаді 1969 р. противники офіційного курсу вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес". Після цього почалася парламентська криза, оскільки в ІНК лишилося замало для прийняття законів депутатів парламенту.

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості ІНК вдалося'поліпшити свій політичний імідж і на виборах в березні 1971 р. відновити провідне положення у парламенті. Повільне покращення економічного становища на початку 70-х рр. було перерване в 1973 р. енергетичню кризою та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців зі Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію та скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. у Індії було запроваджено надзвичайний стан. Через зростання невдоволення черговими економічними провалами І. Ганді довелося скасувати надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту.

На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. ІНК (І) отримав дві третини голосів виборців, й І. Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Останній період її правління (1980— 1984) був позначений постійними етно-релігійними конфліктами. Найбільшу проблему індійського уряду в першій половині 80-х рр. становив сепаратистський рух у Пенджабі. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді (1944—1991). В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання держави в сферу приватного підприємництва. У західній журналістиці Р. Ганді, який постійно наголошував на пріоритеті розв'язання економічних проблем, набув іміджу технократа. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

76. Японія на рубежі нової та новітньої історії. «Рисові» бунти 1918р. Внутр. і зовн. пол. уряду у 20рр ХХ ст. Протягом 1914—1918 рр. країна суттєво зміцнила свої політичні позиції в регіоні Південно-Східної Азії.

Про незадоволення економічним курсом уряду свідчили "рисові бунти", що впродовж серпня 1918 р. охопили дві третини території країни. Виступи, що тривали три тижні, розпочалися З серпня 1918 р. в префектурі Тояма. Голодні дружини рибалок захопили й розграбували судно завантажене рисом, а згодом почали громити продуктові магазини та склади. Через тиждень виступи перекинулися до великих міст — Кіото, Осаки, Кобе, Нагої, Токіо та ін. Під час заворушень населення грабувало не тільки рисові склади, але й будинки багатіїв. Загалом у виступах взяло участь близько 10 млн. осіб. Мобілізувавши війська, уряд зміг придушити голодні бунти.

Причиною "рисових бунтів" став дефіцит продуктів та несамовите зростання цін на рис — головний продукт споживання японців. Спекулятивне зростання цін на рис стало наслідком хибної політики уряду в аграрній сфері упродовж останніх років війни, а також того, що великі обсяги продуктів держава забирала для забезпечення армії за фіксованими цінами. Аграрну проблему так і не вдалося подолати упродовж усіх 20-х рр. Чергові японські уряди змушені були постійно вирішувати питання браку продуктів. Японії доводилося ввозити зерно із Кореї, овочі та цукор — із Тайваню.

Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя Японії початку 20-х рр. було питання виборчого законодавства. Реформа дещо розширила коло осіб, які мали виборчі права, проте так і не запровадила загального виборчого права. У зовнішній політиці уряд продовжив політичний курс попереднього кабінету. Японія далі утримувала свої війська на російському Далекому Сході та жорстоко придушила національні виступи березня — квітня 1919 р. в Кореї. Уряд Такасі Хари представляв політичну команду нового типу. 4 листопада 1921 р. Такасі Хара Кей був вбитий противником реформ. У країні почався період затяжної політичної та економічної кризи. Протягом 1921—1927 рр. при владі змінилося п'ять урядових кабінетів, жоден із яких не зміг вирішити складних економічних та політичних проблем країни.

У кінці 1923 р. у Японії почалася стабілізація економіки. Значною мірою покращення господарського стану було пов'язане з відновлювальними роботами після землетрусу. У 1925 р. було прийнято закон про загальне виборче право для чоловіків старших 25 років та закон про захист громадського спокою, що передбачав покарання не лише за антиурядову діяльність, а й за "небезпечні думки". Друга велика криза вразила Японію в другій половині 1926 р. майже вдвічі впали обороти головних торгових компаній країни. Намагаючись зробити експорт дешевшим, власники підприємств вдалися до скорочень працівників та зменшення заробітної платні.

28. Соц.-екон. розвиток Японії у 30-х рр. ХХ. Фашизація країни та її особл. Погіршення економічної ситуації відбилося на антиурядовому опозиційному русі. У вересні 1930 р. група армійських офіцерів на чолі з підполковником Хасімото Кінгоро організувала таємне товариство "Сакура". Разом із військовими активізували свою політичну діяльність створені ще на зламі XIX і XX ст. таємні патріотичні товариства "Чорний океан", "Чорний дракон" і "Товариство Амуру".

У березні 1931 р. товариство "Сакура" почало готувати державний переворот, але через суперечки самих організаторів не довело його до кінця.

Хоча путч не вдався, уряд Хамагуті Юко все ж пішов у відставку, а невдовзі колишнього прем'єра вбили. 12 грудня 1931 лідер "Сейюкай" Іуйосі Інукаї (1855— 1932) сформував новий уряд. Чергова спроба військового перевороту відбулася 15 травня 1932 р. 17 травня 1932 р. сформовано уряд, очолений адміралом у відставці Сайто Мінору (1858—1936). Аракі Садао залишився військовим міністром. Група радикально налаштованих військових 26 лютого 1936 р. вчинила чергову спробу військового перевороту. Близько 1,5 тис. змовників захопили урядові будинки в Токіо й убили кількох керівників уряду, однак сам прем'єр уцілів: путчисти помилково вбили його брата, дуже схожого на голову уряду. 29 лютого 1936 р. на заклик імператора заколотники здалися.

У березні 1936 р. новий кабінет сформував колишній посол у Москві Кокі Хірота (1878—1948), відомий як запеклий ворог СРСР. Уряд запропонував дві програми: "Оновлення всієї політики" та "Оборону держави в широкому розумінні". Новопризначений військовий міністр розпочав чистку в армії. Переорієнтовуючись на підготовку воєнної експансії, новий уряд взявся за переведення економіки на військові рейки. 11 серпня 1936 р. кабінет запропонував концепцію основних принципів зовнішньої політики, яка, зокрема, включала пункти про те, що "Японія обирає шлях великої держави, провадить воєнні приготування, створює політичний союз разом з Китаєм і Маньчжоу-Го, здійснює економічне проникнення в регіон південних морів". 25 листопада 1936 р. Японія підписала із Німеччиною "Антикомінтернівський пакт". Метою цієї угоди було проголошено протидію поширенню комуністичних впливів у світі.

37. Вступ Японії в ДСВ. та її успіхи на першому етапі війни. 7 грудня 1941 p. велика ескадра японських кораблів, до складу якої входило 6 авіаносців, завдала нищівного удару по Перл-Харбору, де базувалися основні сили Ти-хоокеанського флоту США. Тільки після цих бойових дій японський уряд сповістив США та Англію про початок війни. 10 грудня 1941 в Південно-китайському морі японської авіацією були потоплені англійські лінкор «Принц Уельський» і крейсер «Ріпалс», які намагалися перешкодити японцям атакувати Сингапур з боку суші. 21 грудня уряд Таїланду уклало союз з Японською імперією. 25 грудня був узятий Гонконг, приблизно в цей же час впали американські бази на островах Гуам і Уейк.

Філіппінська операція (1941-1942) - вторгнення Японії на Філіппіни і захист островів філіппінськими і американськими військами. Малайська операція (8 грудня 1941 - 31 січня 1942) - стратегічна військова операція збройних сил Японії проти британських і австралійських військ з метою захоплення Британської Малайї і взяття в облогу Сінгапуру під час Другої світової війни.

Сінгапурська оборона (8-15 лютого 1942) - оборонна битва військ Великобританії проти Японії на Тихоокеанському ТВД під час Другої світової війни. Результатом стала найбільша капітуляція британських військ в історії.

Операція в Голландській Ост-Індії (1941-1942) - військова операція військ Нідерландів, Великобританії, США та Австралії щодо захисту Голландської Ост-Індії (в даний час Індонезія) і британських протекторатів на острові Борнео: Саравак, Північне Борнео і Бруней (в даний час частина Малайзії і Бруней) від вторгнення з боку Японії, проведена на Тихоокеанському театрі військових дій в ході Другої світової війни.

У січні 1942 року Японія вторглася в Бірму, Голландську Ост-Індію, Нову Гвінею і Соломонові острови. Були захоплені міста Маніла, Куала-Лумпур і Рабауле. 15 лютого 1942 упав Сінгапур (японці атакували неприступну з моря фортеця з боку суші), 130 000 людей опинилися в полоні. При цьому чисельність японських військ, що атакували Сінгапур, становила всього близько 35 тис. Також в лютому впали Балі і Тимор.

У битві в Яванському морі (27 лютого і 1 березня 1942 року) військово-морські сили союзників зазнали нищівної поразки від японського ескортного з'єднання: 5 крейсерів і есмінців 5 союзників було потоплено. 9 березня здалися війська союзників на острові Ява.

Японська авіація практично знищила військово-повітряні сили союзників в Південно-Східній Азії і почала робити нальоти на північну Австралію. Японське авіаносне з'єднання вчинила рейд в Індійський океан, потопивши англійський авіаносець «Гермес», 2 крейсера і 2 есмінця.

5. Розгром Квантунської армії і капітуляція Японії. У 1941-1943 роках в Маньчжурії і Кореї розміщувалося 150-160 японських дивізій загальною чисельністю близько 700 000 чоловік. Протистоїть їм угрупування Радянських військ становила від 32 (703.714 чол., 22.06.1941) до 49,5 (1.446.012 чол, 01.07.1942) розрахункових дивізій.

До 9 серпня 1945 Квантунська армія мала у своєму складі: 1-й фронт (3-я і 5-а армії), 3-й фронт (30-я і 44-а армії), 17-й фронт (34-я і 59-а армії), окрему 4-у армію, 2-ю і 5-ю повітряні армії і Сунгарійской військову флотилію. Крім того, їй були оперативно підпорядковані армія Маньчжоу-го, армія Менцзяна (під командуванням князя Де Вана) і Суйюаньская армійська група.

У складі Квантунської армії і підлеглих їй військ налічувалося 37 піхотних і 7 кавалерійських дивізій, 22 піхотних, 2 танкових і 2 кавалерійських бригади (всього 1 млн 320 тис. чоловік), 1155 танків, 6260 гармат, 1900 літаків і 25 бойових кораблів. Японське командування тримало в Маньчжурії і Кореї дві третини своїх танків, половину артилерії і добірні імператорські дивізії. Квантунська армія мала у своєму розпорядженні також бактеріологічною зброєю, підготовленим для застосування проти радянських військ (див. «Загін 731»).

В ході Маньчжурської операції радянських військ Квантунская армія під командуванням генерала Отодзо Ямади втратила вбитими близько 84 тисяч солдатів і офіцерів, понад 15 000 померли від ран і хвороб на території Маньчжурії, близько 600 000 чоловік потрапили в полон, при цьому безповоротні втрати Радянської Армії склали близько 12 000 чоловік.

В результаті розгрому Квантунської армії Японія втратила реальних сил і можливостей для продовження війни на континенті. А так як острівна частина Японії на той час вже піддавалася американської ядерної бомбардуванні із загрозою повного знищення столиці та загибелі імператорської сім'ї, 2 вересня 1945 була змушена підписати акт про капітуляцію.

11. Складові Японського «дива»(50-х- пер. пол. 70-хх ХХ) Японське економічне диво - історичний феномен рекордного зростання японської економіки, що почався з середини 1950-х і тривав до нафтової кризи 1973 року. Зростання економіки в період економічного дива становив майже 10% щорічно, це були найвищі темпи зростання серед розвинених країн того часу. Одна з причин «дива» - низькі податки та інтенсивне освоєння японської наукою нових технологій, інформація про які до Другої світової війни в Японії майже не надходила через ізоляційної політики влади.

Стрімкі темпи зростання в найкоротші терміни дозволили Японії не тільки повністю відновитися після поразки у війні, але і вийти на друге місце за економічною потужністю, послідовно обійшовши Францію, Італію, Канаду, Великобританію, ФРН, СРСР і поступаючись лише США .

Відмінними рисами японської економіки в період «економічного дива» були:

об'єднання виробників, постачальників ресурсів, збувальників продукції, і банків в тісно пов'язані групи звані кейрецу; взаємовигідні відносини підприємців з урядом; гарантія довічної зайнятості у великих корпораціях; активне профспілковий рух.

До 1964 року в Японії спостерігалося стійке економічне зростання. Але в 1964 році все змінилося і ВВП став швидко знижуватися. У 1964 збанкрутувала «Sanuebu», а в 1965 «Sanyo Ltd» зазнала величезних збитків. У відповідь на ситуацію, що склалася уряд став запобігати рецесію.

Важливу роль у повоєнній відбудові японської економіки відіграла американська допомога.

Зовнішньоекономічні зв'язки, насамперед торгівля, набули для Японії особливого значення. Імпорт сировини, якої у країні майже немає, йде головним чином із держав, що розвиваються, за низькими цінами. Дешева сировина також сприяла піднесенню японської економіки. Готову продукцію Японія вивозить до розвинутих країн — США, Канади, Австралії, країн Європи.

Завдяки цим та деяким іншим чинникам, Японія досягнула передових рубежів у світі і перетворилася в один із світових центрів.

80. Соц.-екон. та політ. розвиток Японії після ДСВ(1945-50-ті). Сан-Франційська конференція та її рішення. Беззастережна капітуляція була підписана Японією 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора "Міссурі", що увійшов до Токійської бухти. Повідомлення про капітуляцію спричинило хвилю самогубств серед військових та цивільних чиновників. У країні збережено старий адміністративний апарат. Фактично вся повнота політичної влади в країні зосередилася в руках американських військових. Головною метою запроваджених американською владою перетворень було усунення перешкод на шляху до самостійного проведення Японією соціальних та економічних реформ. Головні заходи, здійснені американцями в цьому напрямку, полягали у впровадженні демократичних свобод і трудового законодавства, реформуванні аграрного сектора та ліквідації великих монополістичних об'єднань — "дзайбацу". 5 жовтня 1945 р. американська адміністрація оголосила про відновлення обмежених тоталітарним режимом громадянських свобод.

Економічна ситуація у повоєнній Японії була дуже важкою. Намагаючись вирішити питання браку продуктів та створити внутрішній ринок, американська адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала здійснення земельної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян передано невеликі земельні наділи.

Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат та розвиток приватнопідприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися кошти, які раніше приховувалися через побоювання конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям вести самостійні зовнішньоторгівельні операції.

підписання мирної угоди із країнами антигітлерівської коаліції. Міжнародна конференція в справі підписання остаточної мирної угоди з Японією почала свою роботу 4 вересня 1951 р. в Сан-Франциско. У роботі конференції взяли участь представники 52 країн, у тому числі й тих, які не воювали з Японією під час Другої світової війни.

8 вересня 1951 р. представники 49 країн підписали кінцевий текст мирної угоди. Через суперечки та неузгодженість в багатьох питаннях СРСР, Польща та Чехосло-ваччина, що брали участь у переговорах, відмовилися підписати мирні угоди з Японією. Підписаний договір вступив у дію 28 квітня 1952 р. Японія відмовилася від претензій на південний Сахалін, Тайвань і Пескадорські острови, визнала незалежність Кореї та погодилася із передачею колишніх японських володінь в Тихому океані під управління ООН. Країни-переможниці відмовлялися від подальшого стягнення із Японії репараційних платежів.

Крім мирної угоди, в 1952 р. Японія та США підписали "договір безпеки", згідно з яким американці зобов'язувалися захищати Японію у випадку зовнішньої агресії в обмін на право використовувати територію країни для спорудження військових баз. Сан-Франциський мирний договір передбачав виведення іноземних військ із Японії та відновлення суверенітету Токіо над всією територією країни, за

винятком двох невеликих островів — Боніна та Окінави, де розміщувалися американські військові бази.

99. Основні напрями соц.-екон. і пол. розвитку Японії ц друг. пол. 70-х – 80-хрр. ХХ ст. Кінець 70-х — початок 80-х рр. — час урядування кабінетів Такео Мікі (1974—1976), Такео Фукуди (1976-1978), Масайосі Охіри (1978—1980) та Дзен-ко Судзукі (1980—1982) — позначився посиленням дискусій навколо японських Сил самооборони. На рубежі 80-х рр. японська економіка настільки зміцніла, що країна змогла розпочати "економічні війни" — пряму боротьбу за ринки збуту в США. Сполучені Штати на той час були найголовнішим торговим партнером Японії. У загальній структурі американського імпорту до США з Японії ввозилося 40% усіх автомобілів, 30% побутових електроприладів і 16% прокату чорних металів. Своєю чергою, США експортували 86% брухту, 59% пшениці та 42% бавовни, які ввозила Японія. Встановлюючи вигідні для свого виробника мита та торгові тарифи, Японія змусила США вдаватися до засобів політичного тиску на свого далекосхідного союзника. Постійний притік грошей із закордону позитивно вплинув на зміцнення японської фінансово-банківської сфери. У 80-х рр. японські банкіри та підприємці отримали змогу скуповувати власність у інших державах та широко інвестувати іноземну промисловість. За рівнем промислового виробництва Японія у 80-х рр. посіла друге місце в світі (після США), а за обсягами експорту — четверте (після США, ФРН та Великобританії).

У жовтні 1982 р. ЛДП сформувала новий уряд, який очолив Ясухіро Накасоне (1918 р.н.). Гаслом його правління стало "підведення підсумків повоєнної політики країни". Радикальні кола сприйняли цю кампанію, як ознаку початку перетворення країни на державу світового масштабу не лише в економічному, але й у політичному плані. Накасоне оголосив про намір здійснити три реформи, які б дозволили збалансувати бюджет і відкрити нові можливості для економічного зростання. Цими реформами мали стати встановлення державного контролю над залізницями та частиною телекомунікацій, зміни в податковій політиці та освітня реформа.