71. Проблеми раціоналізму у політичних теоріях Нового часу

Філософія Нового часу ні об'єктивно, ні суб'єктивно не могла обійти (ігнорувати) проблеми людини, суспільства, держави тощо. Саме життя ставило ці проблеми і вимагало від мислителів цієї доби відповідей на них.

Проблема людини посідає одне із чільних місць серед філософів цього часу. Щоправда, в багатьох із них людина тлумачиться механістично, як машина. Цікаві й роздуми Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку і лише мислення виводить людину за межі природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля, яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини від істини і від правильного життя. Близькі погляди на людину розвивав Спіноза. Щодо людини, стверджував він, то вона ще яскравіше та виразніше поєднання модусу тіла і модусу душі. При цьому модуси людського духу, на його думку, є абсолютно незалежними від модусів тіла.

Глибоку і своєрідну концепцію людини розробив відомий французький природодослідник і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662 рр.). У праці "Думки" він змалював вражаючу картину людського становища в світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на порошинку, але, якщо рухатися у глиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Людина - це "мислячий очерет", пише Б.Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже, - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина, врешті-решт, повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Складнощі, з якими стикалися мислителі цієї доби у вирішенні проблеми взаємовідношення духа і тіла людини призвели до виникнення дуалістичних концепцій, що безпосередньо проявилося у концепціях оказіоналізму (І. Клауберг,А. Гейлінкс)та Нікола Мальбранш (1638 - 1715 рр.). Вирішення ними проблем здійснювалося з релігійно-містичних та ідеалістичних позицій. Апелюючи до Бога, посилаючись на безпосереднє втручання Бога у хід речей, вони вважали всяку причинну обумовленою Божим актом. Таким чином, заперечується об'єктивність "природних причин" і взаємодій між тілом (протяжністю) і мислячою субстанцією (мисленням, духом). Єдність цих атрибутивних субстанцій у людини досягається завдяки промислу Божому, втручанню Бога.

Яскраво ця проблема висвітлена у праці "Людина-машина" французького філософа Жюльєна Офре де Ламетрі (1709- 1751рр.). Розглядаючи людину як механізм, машину що мислить, він стверджував: "душа і тіло засинають одночасно", але ставив усі духовні переживання людини у залежність від стану організму. Досить яскраво говорив про людину, та її роль Дені Дідро (1713 - 1784 рр.). Мислитель стверджував, що якби людина зникла, то "світ став би німим". Людина - це той спільний центр, від котрого все повинно виходити й до якого все змушене повертатися.

У центрі уваги мислителів були проблеми суспільства.

Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.) вважав, шов природі та суспільстві існує всезагальна закономірність. Він був прибічником теорії "природного права", але не поділяв його трактувань як однаково можливого для усіх народів і держав. "Універсальність" цього права, за Монтеск'є, сумнівна, тому що кожен народ має специфічні умови свого існування, насамперед, географічні, а тому й потребує особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії чи монархії. Він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, як засіб виживання тут можлива лише демократія. Актуальними були і є слова Ш. Л. Монтеск'є про принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Чи можливо влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах намагався з'ясувати Ж а н - Жак Руссо (1712 - 1778 рр.). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.

На захисті приватної власності був Вольтер (Франсуа Марі Аруе) (1694 - 1778 рр.). Він не допускав критики приватної власності і був противником егалітаризму. Вважав, що на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава. На думку Вольтера, раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.

У філософському доробку Дені Дідро є багато спільного з думками попередників. Мислитель покладав надію на "освіченого монарха", але при цьому різко критикував деспотичне правління, зокрема абсолютну монархію. Навіть раціональні аргументи на користь конституційної монархії були піддані ним випробуванню критикою.

Д. Дідро був прихильником теорії "суспільного договору". Висловлював також думку щодо республіканської форми правління. Заперечував претензії церкви щодо управління державою і її втручання у політику. Пропонував ліквідувати станові привілеї.

Подібних поглядів дотримувався і Поль Анрі Гольбах (1723 - 1789 рр.), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в розум давала підстави віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Таж сама віра в розум, за П. А. Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей. Свобода, на його думку, ілюзорна. Незважаючи на це, мислитель не заперечував активності людей. При цьому відводив велику роль вихованню людини (суспільства), вірив у просвітницьку силу ідей, думок. Французькі філософи (Ф. Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі та інші), як влучно підмітив Ф. Енгельс, хотіли заснувати у суспільстві "царство розуму і вічної справедливості". їх погляди на історію людства, суспільства були ідеалістичними. Про історичні події вони судили відповідно до спонукальних мотивів окремих видатних діячів. Розвиток людського суспільства також пояснювали ідейними мотивами. Причини змін у суспільстві вони вбачали в характері свідомості, розумі людей. Звідси слідувало, - якщо в історії існує лише свідома людська діяльність, то "великі люди" неминуче є причиною історичного руху суспільства і людства взагалі. Таким чином, явища суспільного життя пояснюються ідеалістично. Історія розвитку суспільства ставиться у залежність від ходу розвитку ідей. На їх погляд "думки керують світом", і від характеру пануючих у суспільстві думок залежить характер самого суспільства.

З іншого боку, вони вчили, що середовище обумовлює характер, особливості, погляди окремої людини. Це характерно для філософії Ш.Л.Монтеск'є, що виявилося в концепціях "географічного детермінізму" (Т.Бокль). Досліджуючи роль суспільного середовища, вони констатували його залежність від законів, а закони - від законодавця, діяльність законодавця від досконалості його розуму. Таким чином, виникало замкнене коло, із якого французькі мислителі не знаходили логічного виходу, оскільки думки кожної людини залежать від середовища, а середовище, в свою чергу, є не що інше, як продукт думок (ідей).

72. Політичний процес: суть та закономірності розвитку.

Політичний процес — один із суспільних процесів, це соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці. Залежність політичного процесу від соціального полягає в тому, що соціальний процес є передумовою, соціальною базою процесу політичного. Соціальний процес становить сукупність дій соціальних спільнот, прошарків, груп, індивідів, що спрямована на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Розвинена соціальна структура характеризує розвинене громадянське суспільство, яке, в свою чергу, є соціальною основою розвитку політичних структур і політичного процесу. Політичний процес охоплює вертикальний і горизонтальний зрізи політичних відносин у суспільстві. Політичний процес безперервний і складний. Він проходить у різних напрямах. Темпи його залежать від уміння суб'єктів політичної діяльності використовувати політичний час. Отже, за змістом політичний процес — це технологія здійснення влади суб'єктом політики. Так, суб'єкт влади може втручатися у протікання політичного процесу. На зрілі й пізнані тенденції суб'єкт влади може впливати на різних етапах їх руху. Окремі тенденції можуть бути некерованими, тоді вплив суб'єкта влади буде безрезультатним. Суб'єктові влади слід чітко усвідомити характер, зміст, силу, тривалість політичного процесу, питому вагу всіх суб'єктивних і об'єктивних чинників. Політичний процес має різні стадії, що змінюють одна одну і відрізняються за часом. Сума стадій і становить структуру політичного процесу. Всі ці стадії становлять цілісний політичний процес. Кожна стадія має свої особливості. Тому протікання політичного процесу не є однолінійним. Кожен з періодів може займати свої часові рамки. Швидкість стадій протікання політичного процесу може бути різною. І тут потрібні тривалі зусилля політичних сил, щоб не втратити досягнутого. Втрачений результат важко відтворити, оскільки населення перестає вірити у можливості успіху. Усі політичні процеси мають свої особливості. Знання їх допомагає зрозуміти політичну реальність і зміни, які в ній відбуваються, напрями розвитку, оволодіти політичною ситуацією, прогнозувати наслідки того чи іншого процесу та ін. Розглянемо особливості окремих процесів. Політичні процеси в суспільстві, як правило, відбуваються поступово, повільно, проте політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити їх. Таке прискорення є не що інше, як намагання вирвати політику, політичну систему із системи "суспільство" і примусити її працювати за невластивими їй законами. Це призводить до відриву від реальності, а він, у свою чергу, — до суб'єктивізму, волюнтаризму, в кінцевому підсумку до політичного краху. Будь-яке прагнення до прискорення тих чи інших політичних процесів у суспільстві має враховувати взаємодію їх з усім суспільством, можливість такого прискорення, міру впливу на механізм проходження суспільних процесів. Історичний досвід довів, що розвиток будь-якої суспільної системи не є безперервним. Він переривається, тобто є дискретним. Тривалість різних етапів може бути різною. Це особливо слід враховувати суб'єкту політики, приймаючи політичні рішення, оскільки рішення, прийняте для одного етапу, за умов іншого — нездійсненне або навіть руйнівне. При виробленні політики важливо визначити довготривалі тенденції. Це надзвичайно важливо для України, де відбуваються нові політичні процеси, з'являється нове у політичній системі, що, у свою чергу, потребує упорядкування, пристосованості, самозбереження, попередження безвихідних політичних процесів. Природа політичного процесу складна і суперечлива. Політичний процес може бути творчим і руйнівним. Якщо творчий процес потребує необхідних політичних сил і значного відрізку часу, то руйнівний відбувається значно швидше. Творчі і руйнівні процеси одночасно відбуваються в усіх суспільствах. Який з них переважає в той чи інший період, залежить від здатності і вміння суб'єкта політики впливати на політичні процеси. За відсутності такого впливу руйнівний політичний процес призводить до політичної кризи, а згодом і до політичного краху. В цілому це призводить до регресу. Отже, політичний процес зумовлений об'єктивними законами розвитку суспільства. У разі порушення об'єктивних законів соціального розвитку, послідовності стадій протікання самого процесу, динаміки можливих змін він може перетворюватись на свою протилежність. Це призводить до відкидання суспільства у своєму поступальному розвитку на десятиліття і навіть на століття.