97. Сервітути. Поняття та види.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.

Найдавнішими є сільські предіальні сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ділянки. Першими з'явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

1)    право проходу через чужу ділянку (iter);

2)    право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);

3)    право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via);

4)    право провести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з'явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae — право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку. Необхідність його Тит Лівій пов'язував з бурхливим і досить безсистемним будівництвом, а точніше з відбудовою Риму після галльського нашестя (Тит Лівій. V.42.1—7; VI.4.5—6).

Слід зазначити, що у ранній період розвитку римського права сервітути ще розглядали надто спрощено — фактично під ними розуміли право на частину чужої речі (наприклад, на клаптик чужої ділянки, по якій прокладено стежку для проходу сервітуарія). Тому предіальні сервітути вважалися res mansipi і встановлювалися шляхом манципації.

Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н. е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов'язані не з певною річчю, а належать певній особі. За недостатністю джерел неможливо точно визначити перелік сервітутів персонального характеру, що сформувалися в цей період. Однак з певністю можна говорити про існування usus — права особи довічно користуватися чужою річчю, а також плодами її для особистого споживання (але не відчужуючи їх).

Загалом, у період принципату сервітут трактується як реневе право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях.

За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно. Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому відношенні, недостатність якого відчував пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, пасовиськ, шляхів, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).

Разом з тим, для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зо-бов'язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo consistere non potest — сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій (Д. 8.1.15.1). Власник обслуговуючої ділянки зобов'язаний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не перешкоджати здійсненню їх, і лише в деяких випадках — створювати сприятливі умови для цього.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

—    mancipatio — для сільських предіальних сервітутів;

—    in jure cessio — для всіх сервітутів;

—    deductio — обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії (Д. 41.3. 4.28);

—    legata (легат, заповідальний відказ);

—    usucapio (придбання сервітуту за давниною). Припинялися сервітути внаслідок:

—    загибелі однієї з речей, між якими існував «сервітутний зв'язок»;

—    смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

—    поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

—    відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника «обслуговуючої» речі;

— некористування сервітутом протягом 1 року (для рухомості) або 2 років (для нерухомості).

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сер-вітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Розрізняли таких види сервітутів: предіальні (від слова predium — маєток) та персональні. (В навчальній літературі предіальні сервітути також називають «земельними», а персональні — «особистими».)

Головна особливість предіальних (земельних) сервітутів полягала в тому, що їх предметом була земля. Це право користування чужою землею. Земля могла бути сільською або міською. Звідси поділ предіальних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.

У предіальних сервітутах обов'язково передбачалися два земельних наділи, безпосередньо сусідні, з яких один обслу-говував інший.

Предіальний сервітут мав:

а)    забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;

б)    забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує доти, доки досягається ця постійна мета. Якщо ж через якісь

зміни досягнути цієї постійної мети буде неможливо, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутного

права не припиняла дії сервітутів.

Земельні сервітути не обмежувалися строками. Вони могли переходити у спадок, відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом.

Основна мета предіальних сервітутів — пом'якшити недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусідньої. Та обставина, що майже кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами і вигодами) мав і недоліки, зумовив значну кількість предіальних сільських і міських сервітутів. Усі сусідські взаємовідносини земельних власників, що випливали з землекористування, регулювалися сервітутами. Зокрема, до предіальних сільських сервітутів належали: право проходу пішки, проїзду верхи на коні або на носилках — iter; право прогону худоби — actus; право проїзду возом з вантажем — via; право водогону — aquaeductus; право брати воду — aquae haustus; право прогону худоби на водопій — pecoris ad aquam appulsus; право випасу худоби — jus pascendi. Сюди ж належали сервітути на право обпалювання вапна, добування піску тощо (Д. 8.3.1; Д. 8.37; Д. 8.3.12).

Сервітути, що випливали з користування міською землею, називали міськими — jura praediorum urbanorum. Найпоши-ренішими серед них були: а) право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір сусіда — servi-tus protegendi; б) право спирати колоду на чужу стіну — ser-vitus tigna immitendi; в) право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору — servitus oneris ferendi. Пізніше з'явилися нові сервітути: а) право відводу на сусідню ділянку дощової води — servitus stillicidis; б) право спуску води — servitus fluminis; в) право проведення каналу для нечистот — servitus cloacae; г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид — servitus ne prospectui offendatur; д) право вимагати, аби не були затулені вікна — servitus ne luminibus officiatur; e) право зведення будови не вище встановленої висоти — servitus altius non tollendi (Д. 8.2.2.3).

Разом з тим, могли бути сервітути протилежного змісту. Наприклад, сервітут, що дозволяв звести будівлю перед вікнами сусіда (Д. 8.2.27.1).

Важливе місце у побуті Стародавнього Риму займали також персональні сервітути. Здатність сервітутів заповнювати вади однієї речі за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за рахунок майна іншої. Тому з часом вони вийшли за межі землекористування і поширилися на інші речі. Сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної особи дістали назву персональних (особистих). їх встановлювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи.

Персональні сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, персональних — інші речі; суб'єкт земельних — власник пануючої ділянки (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом персонального сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Персональні сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а персональні сервітути, зазвичай, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи.

Римському праву були відомі різновиди персональних сервітутів.

Usufructus (узуфрукт) — речеве право певної особи користуватися й отримувати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не переходив до інших осіб і припинявся зі смертю узуфруктуарія.

Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.

Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким батько, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право власності обмежувалося наполовину на користь матері, яка мала право довічно одержувати половину прибутків від маєтку. Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.

Usus — речеве право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, але не мав права на плоди від неї. Римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг ко-ристуватися плодами речі для особистих потреб, але не мав права одержувати доходи від неї. Отже, узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

Крім зазначених, широко застосовувалися такі персональні сервітути, як habitatio (право користування чужими примі-щеннями) і operae servorum vel arninalium (право користування чужими рабами або тваринами). Приміром, спадкодавець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дружині право проживати в цьому будинку доти, доки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обсягом сервітутного права його матері.