21. Зародження філософських ідей в Київській Русі. (Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії України. Хрестоматія. - к., 1993).

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі. Виникнення філософської думки в Україні пов’язане з появою історичної спільності - український народ. Дослідження трипільської культури V-IХ ст. говорить про те, що український народ - високорозвинена спільнота. У “Велесовій книзі” показано, що зачатки української філософії зумовлені духом віри, любові і події - вінець цього - свобода. Український народ пройнятий любов’ю до життя, до землі, відважний і сміливий, рішучий і оптимістичний.

Періодизація історії філ. У. →↓	2 великих періоди:	докласичний і класичний. ↓
→ Докласичний (11-17 ст.) включає такі етапи:	міфологічна свідомість давнього слов’янства, філософія Києворуської доби, філософія 14-16 ст., острозький культурно-освітній центр та К.М. колегіум.	Докласичний – це період коли філософи розглядали окремі проблеми і блоки філософії, окреме спрямування – не було цілісної філос. концепції.
→ Класичний період	починається з Сковороди, поділяється на: Г. Скороврода (родоначальник укр. класичної філос.), університетська філос. в Україні, Українська філос. другої половини 19 ст., новітня укр. філософія	Класичний – фундаментальний і концептуальний підхід – пропонуються рішення, розробка – відповідає канонам філос. розгляду. Є і інша періодизація в літературі.
Історія К.Р.	пройшла 2 великі періоди в розвитку:	язичницький (до 988 рік після) і християнський
	пройшла 2 культури –	язичницька і християнська

Грецькі літописці називали язичників варварами а їх віру поганською. Язичницькі вірування були для слов’ян досить довго задоволенням їх духовних потреб. Слов’яни населяли південно-східну Європу. Язичництво – це одна з форм первісних релігій. Язичник походе від слова язик, етнос, нація. Це язик якогось племені. Язичництво називають етнічною вірою. Цю форму вірування пройшли майже всі народи світу. Характерною рисою є політеїзм (багатобожжя). Язичники обожнювали явища природи і давали їм назви богів (сонце, місяць, грім, вода, зірки і ін.). У слов’ян були: Перун, Дашбог, Сворог, Стрихбог, Велес, Купало і інші. Починаючи з 9 ст. язичницька віра була охоплена кризою в балканських державах, південно-східній Європі та інших. Це був перехід до християнства яке сформувалося у першому ст. н.е. У язичницьких вірувань боги не мали духовної сили. Низькою була і обрядово-культова сторона. Місце для обрядів були лісові галявини, річки, ліси. Там збиралися люди і викрикували прохання. Самим негативним було жертвоприношення, в тому числі людей. Обряд поховання був далекий від цивілізованих – труп спалювали. Починаючи з 9 ст. відбувається процес прийняття християнства. Княгиня Ольга і князь Володимир переймалися проблемами релігії і довго вивчали історію релігії – вони засилали послів в різні держави. В кінці кінців Володимир прийняв християнство. Це було пов’язано з Візантією і царівною Анною. До прийняття християнства були церкви (в 944 в Києві). В 988 році Володимир привів киян до річці Почайни і грецькі священики святили народ. В основному християнство було прийнято добровільно, але був і супротив в багатьох землях. Християнство було великим прогресивним актом в історії К.Р. Перший пункт – монотеїзм. Прийняття християнства супроводжувалось нищенням ідолів. В Європі вже давно було християнство. Приймали християнство коли воно ще не було поділено (1054 р.).

Функції прийняття християнства: ↓→	консолідуюча сила одної релігії – гарно для об’єднання, прийшла християнська церква, прийняття писемності запровадженої в болгарських землях.
Десятинна церква була заснована під час прийняття християнства. З будівництвом монастирів виникли центри переписування і перекладу книжок, були створенні бібліотеки. Були створенні друкарні, школи, лікарні. Християнська церква взяла на себе виховну роботу. Церковно-приходські школи проіснували до 1917р.		Функції церкви:	Консолідаційна функція Культурно-освітня функція Залучило К.Р. до Європейського простору.
Татаро-монголи захопили К.Р. коли вона була роздрібнена. Православна церква служила державі, несла слово освіти, культурі, науки, боже слово. За релігією нема неправедного шляху. Була основою духовного життя.

Повернемося до світогляду та міфології для кращого розуміння Філософії КР

Зв'язок між світоглядом і філософією				Вони не однакові: філософія надає світоглядній свідомості теоретичну форму. Філософія - це теорія світогляду.
Одне з головних питань	світогляд – це питання життя		Світоглядна свідомість вбудована в життєвий процес і виражає свою позицію в регулюванні життя, а філософія думає суттєвостями, проблемами. Світоглядна свідомість вирішує – тут і зараз, філософія – запитує. Світоглядна свідомість стає переконаннями, а філософія – є переконання, знання.
	філософія – це питання буття
Міфологія – це первісна світоглядна форма. Вона відображала специфічні риси колективу, а не індивідуального члена:		уявлення про родинні зв’язки природних сил, явищ і людського колективу; віра у богів; мислення образами, а не поняттями; міфи сприймаються як життєва реальність, яка не підлягає перевірці; людина-іграшка в руках божественних сил.

Первісне суспільство було суспільством рутинним, орієнтованим на традицію. Зміни в ньому відбувались настільки повільно, що практично залишалися непостійними протягом кількох поколінь. Тому міфологічний світогляд був орієнтований не на творчий пошук нових, більш досконалих форм і способів взаємовідношень з навколишнім світом, а на постійне відтворення традиційного стану речей, який уявлявся єдиноможливим і тому гармонійним порядком буття. Час тлумачився як циклічний, а не лінійний.

Міфологічний тип світогляду грунтується на вірі в надприродні сили, спрямований в минуле. Міф - це перша форма світогляду.
Класичний міф	орієнтований на пояснення світу, інтегрований на освоєння світу в первісному спілкуванні, це первісне мислення. Тут немає форм і рівнів, суб’єкта і об’єкта, я і ми, образ і предмет, Частина і ціле, природне і соціальне, теперішнє і майбутнє. Головне в міфі це міфологічна розповідь, ритуал, обряд. Класичний міф продукт колективної свідомості, це спосіб об’єднання людського суспільства в смисли, культуру, мову відношень, це спосіб упорядкування буття общини.	класичний міф це «совість»,
Соціальний міф	процес політизації міфу, це духовне утворення, яке у нахабній, простій формі виявляє волю якої-небудь групи людей і втілюється в образах, символах, ідеологіях. Соціальний міф підпитує масову свідомість.	соціальний міф це нав’язування принципів поведінки шляхом насильства, влади. (Соціальний міф веде до фанатизму.)
Особливості міфології давніх слов’ян:	в усій давньослов'янській міфології впадає у вічі землеробський акцент: Лада й Лєля - богині природи, Перун - бог грози, Сварог, небесний коваль-батько сонця й творець вогню, який викував плуг переміг Змія і запрягши його в плуг, виорав знамениті Змієві вали;
	серед волхвів-жерців існував своєрідний розподіл праці : хмарогонителі, чародії, потворники (знахарі) і т.п.
	персонаж “кощун” Кощій – володар потойбічного, мертвого царства;
	слов'янський героїчний епос - билини – герої Ілля Муромець, Добриня, А.Попович - перехідний етап від міфології до філософії;
	творчий діалог з візантійським християнством – переклади візантійських богословсько-філософських текстів на давньослов'янську мову втрачають грекомовну форму і стають феноменом вже не візантійської, а київськоруської ментальності.

Філософська думка Київської Русі відбувалась у процесі розв’язання суперечностей між міфологічним світоглядом і християнством. Київська Русь – одна з тих держав, яка стала прикладом та продемонструвала закони переходу від міфології до релігії і від релігії до філософії.

З запровадженням християнства в 988 р. Київська Русь залучилася до досягнень світової культури - античної, візантійської, болгарської. З сирійської мови здійснюється переклад повісті про Акира Премудрого, з давньоєврейської - біблійні книги, з грузинської - Сказання про іверську царицю Динару. Християнство є релігією Писання з шанобливим ставленням до Слова - світ сприймається як книга, що містить заповідану істину, яку людина має збагнути.

Разом з цим була рідна вітчизняна культура, що спиралася на давні традиційні, світоглядні уявлення східних слов'ян, яка зберігала суттєве відбиття міфологічних уявлень слов'ян. Це "Повесть временных лет", у середины ХІІ ст., "Слово про закон і благодать" Іларіона Київського, збірники Святослава, що насичені глибоким філософським змістом, "Слово о полку Ігоревім". Філософія будується на здобутті правди, пошуку особистого сенсу життя. Філософія є пізнання речей божих та людських, життя в істині. Давньоруські мислителі не заперечують значення чуттів і волі, такий орган як серце - центр зіткнення і взаємодії протиборючих сил, орган віри. Проблема співвідношення тіла і душі: тіло - плотське, зовнішнє, душа – внутрішня сутність людини.

У роботі "Слово про закон і благодать" Іларіон Київський, вшановуючи Володимира, говорить, що введення християнства - це акт, здійснений князем не лише завдяки тому, що "восиял разум и сердце его", а в результаті того, що він "возжелал сердцем и возгорел духом", щоб йому та його землі стати християнською. Серце - орган віри. Іларіон Київський вирізняє дві епохи, що визначають історичний поступ: епоха Старого Завіту, коли взаємини будувалися на засадах рабства, безмежної покори, коли існував Закон і епоху Нового Завіту, де панують свобода, істина, Благодать. Ці епохи змінюють одна одну у процесі історичного розвитку - це процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Залучення Русі до християнства - це Благодать. Християнський світогляд уявляє історію як рух з Божої Волі і спрямовується до вічності. Іларіон уявляє собі Божественне як джерело порядку і гармонії на землі. Для нього сучасна історія - настільки досконала, що спонукає не в майбутнє, а в сьогоднішні дні вбачати мрії про ідеал. Сучасне зливається з майбутнім, спасіння вважається здійсненим у самому акті хрещення Русі, яке тлумачиться як усиновлення Богом людей. Саме тому Іларіон не говорить про майбутнє, його цікавить сучасне. Твір присвячений звеличенню "землі Руської й народу, що живе на ній".

Становлення української філософії думки відбувалося в межах культури Київської Русі C?-?C?I?I?I? ст. Найдавніші філософії ідеї важко відрізнити від передфіл утворень, що наявні у міфологічній свідомості (найзагальніше уявлення про добро і зло, про першопочатки світу, про людину). Філософія, на відміну від міфу, зароджується тоді, коли починає описуватися загальна картина світу, коли формується певне світобачення на теоретичному рівні. Помітним поштовхом для розвитку філософських ідей в культурі Київської Русі C?-?C?I?I?I? ст. було проникнення в суспільну свідомість християнства. На думку деяких дослідників, наприкінці C? ст була написана і включена “Промова філософа” до складу “Повісті временних літ”, де лаконічно відтворюється “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава” та ін., що насичені глибинним філософським змістом. З офіційним прийняттям християнства (988р) Київської Русь одержує можливість прилучатися до досягнень европейської культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією та іншими країнами дають змогу використовувати як джерело розвитку філософської думки здобутки античної і візантійської філософії. Поступовов у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважається той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з тим перетворив одержану істину во своє благо у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теорія, а як практична мораль. “Пространне життя Константина-Кирила Філософа” – найпошириніша в культурі К-Русі (болгарський мислитель Климент Орхидський). Згідно з ним філософія визначалась як “знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога”. Більшість мислителів К-Русі під філософією розуміли любомудріє. Світ мудрості, світ софійності мислився як світ “преподобності”, уподоблення вищого нищому. Мудрість – це не тільки знання істини, але передусім “життя в істині”, вона не лише слово, а й діло.(“Мудростьное життя”). Велика роль книги, писанного слова, книжного вчення в житті людини. “Книжність” осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. (підтверження цьому -- Остомирове Євангеліє 1056-1057рр). Пошук істини йде шляхом трактування прихованого тексту писання, включаючи і Біблію – символи, притчи. Одним із способів пізнання виступає притча. Акцент на ролі в пізнанні, започаткований в “Слові про Закон і Благодать”, далі в “Посланні” та ін. Проблеми моральної гідності людини, її честі, благородства, обов’язків та прав розглядаються в творах: “Повчання” Володимир Мономах, “Руська правда” Я.Мудрий, “Слово о полку Ігоревім” та ін. В “Слові про Закон і Благодать” автор вималював погляд на історію: закономірність розвитку історії. Іларіон виділяє дві епохи: епоху “Старого Заповіту”, коли взаємодія між людьми бкдквалася на засадах рабства, покори; та епоху “Нового Заповіту”, де панують свобода, істина, “благодать”. Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного розвитку. Рух всесвітньої історії уявляється як процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Висновок. Християнство справило позитивний вплив на розвиток філософської думки Київської Русі C?-?C?I?I?I? ст. мислителі тієї доби намагалися дати загальну картину світу, спираючись на християнське віровчення, зрозуміти напрямок і хід історичного процесу, а також обгрунтувати буття людини. Велике місце в цьому процесі вони відводили філософії, як інтелектуальному інструментові пізнання. Філософія поступово набирала професійних ознак.

Илларион Киевский. «СЛОВО О ЗАКОНЕ И БЛАГОДАТИ»

Зародження філос. ідей в К.Р. Іларіон Києвський “Слово про закон і благодать” (1037-1050 рр.). І. Києвський був метрополітом 1051-1055 і правою рукою Я. Мудрого. До цього був архімандритом церкви села Беристова (Києво-Печерська лавра). Був дуже талановитим промовцем проповідей. Князь Я. Мудрий дуже любив його промови. Промови велись в Софіївському соборі. Після звільнення з митрополичої кафедри він перейшов до Києво-Печерської лаври і там писав твори – займався церковною науково-просвітницькою роботою. “Слово про закон і благодать” було складено з текстів його літургій.

Робота присвячена релігійній тематиці – аналізується різниця нового завіту від старого. Він розглядає філософсько-теологічні проблеми. Благодать він трактує як благо явлення бога на К.Р. Ця благодать несе істину, свободу, волю, правду. Він розрізняє 2 епохи – ветхого і нового завіту. Ці епохи доповнюють одна одну. Ці епохи складають єдиний історичний процес. Всесвітня історія пов’язана з поширенням християнства на світ. Залучення Русі до християнського світу знаменує епоху благодаті що починає панувати на всіх просторах землі руської. Він говорить про минулу культуру К.Р., про язичництво. Він не чорнить язичництво, але робить зауваження що це не проблема віри, а предмет історії та мистецтва. Але вона вже свою роль виконала, бо наступила вже христова благодать. Ще одна ідея – рівність всіх народів старих і нових – ті які давно прийняли хр. віру і ті які тільки недавно її прийняли. Головне прийти, не важливо коли. Історію К.Р. він розглядає як розгалуження світового процесу. Залучення до хр. віри це залучення до інтелектуальної роботи – це робота духу. Треба дотримуватись обрядів – це інтелектуальна робота. Філософськи ідеї у нього наступні: він висуває тезу про гармонію між вірою і розумом. Він говорить що віра в єдиного бога є не тільки святим ділом але й розумним. Віра і розум доповнюють одне одного. Віра є результатом особливого чистого розуму людини. Місцем локалізації духовності світу (в печенках ;) виступає “серце” в якому сіяє розум. Він б’є челобітну князям К.Р., він їх прославляє. Складає шану Св. Володимиру за прийняття християнства. Ідеї єдності, централізації держави. Любов до землі руської. Робота наповнена ідеями патріотизму. У Іларіона Київського філософія історії. Етапи людської історії: дохристиянський етап і християнський. Закон – це тінь істини. Благодать – це свобода. З приходом Христа на землю приходить звільнення тут.

Работа положила начало отечественному религиозному философствованию.

В центре внимания стоят три вопроса:	1) закон;
	2) благодать	(=божественная сила, указывающая путь к добру, святой дух);
	3) истина	(Но о законе, через Моисея данному, и о благодати и истине, которые были Христом, эта повесть) Благодать и истина играют у Иллариона первенствующую роль, нежели закон, хотя возникает “прежде закон, потом - благодать, прежде - подобие, потом - истина.

Почему предпочтение за истиной и благодатью? Может быть, потому что закон связан с необходимостью? В нем нет свободы выбора для человека, а человеку важно прислушаться к голосу благодати (не искушения), истины, которую сам выбирает, свободой своей воли. Образ закона и благодати трактует через библейские образы рабыни Агарь и свободной Сарры. («Родила раба Агарь от Аврама раба, сына рабыни, и назвал его Авраам именем Измаил. Вынес же и Моисей с горы Синай закон, а не благодать, подобие, а не истину». Дилемма свободного «...родила Сарра Исаака, свободная закона и веры. И когда Бог посетил человеческое естество, явилось ранее неведомое и с о к р ы т о е - родилась благодать, и с т и н а , а не з а к о н, сын, а не раб». «...отошел свет луны, когда засияло солнце. Так и закон, когда явилась благодать. ... И уж не теснится человечество в законе, а в благодати свободно ходит (сравни с позицией Платона). Ибо иудеи совершенствовались при свете закона, христиане же при благодатном солнце свое спасение основывают. Иудейство тенью и законом совершенствовалось, а не спасалось, христиане же истиною и благодатью не совершенствуються, а спасаются. ... Иудеи земным услаждаются, христиане же небесным». «Знавшие закон и пророков распяли его. Ты же, ни закона, ни пророков ни читав, распятому поклонился». «Вера благодатная по всей земле распространилась и до нашего народа русского дошла».

22. Філософсько-етичні погляди Г.Сковороди та їх вплив на українську та російську філософію. (Сковорода Г. Разговор пяти путников об истинном щастии в жизни // Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. - К., 1983).

Філософія Сковороди дуже тісно пов'язані з філософією Сократа – методом філософствування (діалог), намаганням жити згідно своїх думок, пошук справжнього щастя для людини ("знайти самого себе", пізнати свою природу).

Г.Сковорода (1722-1794) – видатний укр. філософ, поет, музикант, педагог. Освіта: початкова освіта у сільського дячка, 1734 – вступ до Києво-Могилянської академії. Навчання тричі переривалось. (усього вчився 10 років). 1741 – співак придворної капели у Петербурзі. 1744 – повернення до Академії. 1745 – від’їзд до Угорщини у складі місії Вишневського. 1750 – повернення з Угорщини, далі викладає поетику у Переяславській семінарії, але після конфлікту з місцевим єпископом (із-за прогресивних нововведень сковороди), Сковороду було виключено з семінарії. 1751-1753 – Академія. 50-60 рр. – домашній вчитель, викладання у Харківському колегіумі. 1769 – обирає долю мандрівного філософа-мандрівника. 70-80 рр. – подорожі по Україні.

Період активної філософської творчості: «Наркіс. Разговор о том: узнай себя», «Симфонія наренареченная книга Асхань». В цих діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усій творчості Сковороди.

Наступний цикл діалогів («Діалог или разглагол о древнім мире», «Разговор пяти путником о истинном щастіи в жизни», «Кольцо») присвячується аналізові проблеми щастя. У «Жена Лотова», «Убогій Жаворонок» та ін. Сковорода по-філософському обгрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. 1781 – останній діалог “Потоп аміин”, в якому підсумовуються головні ідеї, що складають зміст філософськиої позиції мислителя. 1794 – помер. На могилі: «Світ ловив мене та не впіймав», що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя. Характерна риса творчості – образні порівняння. Характерна тема в творах – самопізнання людини. Філософія тлумачиться ним як любов до мудрості. Це включає в себе необхідність пізнання світу і самопізнання, а любомудріє – спосіб життя, що грунтується на шуканні істини. Якщо людина буде будувати життя відповідно вимогам істини, то вона досягне щастя. Сковорода висунув вчення про “дві натури” та “три світи”. 2-х натури: – видима (натура человеческая) і невидима (натура божественна). Все існуюче розпадається на три види буття: великий макрокосм – вся оточуюча природа, всесвіт, матерія. Малий мікрокосм – світ людини, його почуттів, розуму, ідеалів, вчинків. Символічний (біблійний) – світ релігійного світогляду, символів. Це зв’язок людини з великим світом, макрокосмом через бога. Категорія самопізнання. Суть – пізнай саиого себе. У процесі самопізнання людина розкриває себе, повертається до глибини свого існування. З цим пов’язана філософія серця, як осердя духовного життя людини, як рушійної сили, що визначає її шлях. Філософія серця – єднає віру і розум, основа самопізнання.

Філософія серця відноситься до одних із важливих елементів укр-го менталітету (задушевність, поетичність, ліризм, благородство,...). Мова іде про роль і місце серця як духовного місця пізнання.

Філософія серця	- єднає віру і розум, що є осереддям людського у людині, орган самопізнання, шлях самовдосконалення.
Вчення про 2 натури:	1) натура-видима-тварина,		2 натури невід'ємно зв'язані. Тіло волює з духом, а дух з тілом.
	2) натура-невидима-Бог – основа	(Бог - розум, дух, добро, краса.)
Вчення про 3 світи	великий (Макрокосм.),
	малий (Мікрокосм.),
	символічний - Біблія.	Основний символ Біблії - Сонце, що символізує Бога
Сковорода пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Людина без віри може піднятися до найвищих вершин, але прозрівши, вона опиняється перед усвідомленням своєї мізерності.

Любов та віра живлять душу; сум, туга, страх - роблять її розслабленою, нездоровою. Любов та віра - щастя. Багатство, почесті, влада - не щастя, а його привид. Щастя у чистоті серця. "Пізнай себе". Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях і радості, але й у праці - "сродна праця". Здібності людині дає Бог, людина обирає собі заняття, яке приносить задоволення, не шкодить суспільству. У своїй праці "Разговор 5 путников" він про це говорить: "Природа заполняет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким. Сколько должностей, столько сродностей. Примеы сродности - деяния. Сродность к хлебопашеству - сладкий труд. Отнять от души сродное деяние, значит лишить ее живности".

Життя людини повинно бути радісним і це повинна зробити вона сама. Доки плоть та крав будуть панувати над серцем, доки людина не визнає шлях до істини. Вічне і тлінне. Перевага вічного. Знаменита збірка: Сад божественных песен".

Своєю творчістю і життям продемонстрував можливість здійснення глибоких перетворень, започаткував особливий тип інтелігента - досягнення ідеалу духовного життя, не задоволення біологічних потре, а моральні канони, заклик до гуманізму і сродної людській природі дії.

Духовність	– основа людського буття, котра створює смисли. Це здійснення того , що не знаходить свого прояву природним чином , поєднання ладу світу і буття і саморозбудови людини , що містить цілі існування.
	– це те , що протиставлене поняттям матеріальне і природне , Це керуюча основа буття , нематеріальна активність людей (традиція , культура) , як безперечна , смислова наповненість.
Дві сторони духовності	об'єктивна: не пов'язана з людиною;
	суб'єктивна : дух людини.
Платон	говорить, що тіло – це темниця душі, душа – духовна цілісність, після смерті душа летить до Бога.
Августин	говорить, що душа і тіло народжуються одночасно, після смерті вони роз'єднуються.
В українській традиції	– духовне вчення – вчення про серце: Сковорода, Юркевич. Духовне здійснюється шляхом усвідомлення.
Платон, Фіхте, Гегель, Сковорода	– серед носіїв ідеї первинності духовного начала в суспільному бутті –	які говорили , що означальною ознакою людської діяльності є її усвідомленість і одухотвореність.

Вчення про людину – місце і роль в оточуючій дійсності.

Концепція сродної праці – як праця за здібностями, за покликанням душі. Тільки така праця приносить людині справжнє задоволення і щастя. Нехтування вимогами сродної праці робить людину нещасливою і перетворює її життя в муку.

Філософія серця продовжена у філософських поглядах Гоголя, Юркевича.

«Разговор пяти путников об истинном счастии в жизни».

Дійові особи: Афанасій, Яков, Григорій, Єрмолай, Лонгин.

Центральним в суспільних поглядах Сковороди було питання про людину, її внутрішню суть, про боротьбу за щастя людини і про шляхи, які могли б провести людину і народ до цього щастя. Саме це він вважав основним предметом філософії. Істинне призначення науки він бачив у її служінні народу, у боротьбі за поліпшення життя людей. Свою теорію пізнання і самопізнання Сковорода вважав наукою, що веде до щастя. Він твердив, що пізнання розкриває істину, а доброчинність повинна поставити її на служіння, інтереси народу “Самонужнейшее” – лише те, що “необходимо для всенародного щастія”. “Общество”- говорить філософ, - есть то же что машина, в якій “замешательство бывает тогда, когда ея части отступают, к чему оныя своим хитрецом зделаны”, оскільки ж даному суспільстві всі подібні до вовків, правлячих у вівчарні, а саме правління є пограбуванням бідняків – все сучасне життя нерозумне, негідне і перебуває в стані цілковитого розладу. Сковорода з жалем говорив, що прекрасна Батьківщина його перебуває під владою “гогочущих”, “алчных”, “лукавих”, “обезьян”, “крокодилов”. Порятунком народних мас Сковорода бачив в самопізнанні і “добродетели” і “сродном труде”. Щастя людини філософ бачив в “сродній праці” і у виконанні свого обов’язку перед Батьківщиною. Він не вірив у містично-потайбічний світ, а заперечував його і був переконаний, що “новый мир” треба шукати “там где старое небо и земля”. Звідси філософ робить висновок, що необхідно знайти досконале суспільство. У досконалому суспільстві праці, свободи і рівності не повинно бути і не буде тиранії та гноблення, бо в цій “горней республике” нічого “тленного нет, но всё вечное и любезное даже до последнего волоса, а законы совсем противны тиранским”. “Ищем счастия по сторонам по векам, по статьям, а оное есть везде и всегда с нами, как рыба в воде, так мы в нём, а оно около нас ищет самих нас. Нет его нигде, затем есть оно везде Оно же преподобно солнечному сиянию – отвори только вход ему в свою душу. Оно всегда толкает в стену твою, ищет прохода и не отыскивает, а твоё серце тёмное и невесёлое, и тьма наверху бездны”.