10. Філософія Платона: теорія ідей, вчення про суспільство та державу (Платон. Государство // Платон. Соч.: в 3-х т.- т.3. – ч.І. – м., 1971).

В історії світової культури Платон (427-347 до н.е.) - велике явище. Він жив в давньогрецькому суспільстві, але як діяч - філософ, учений, письменник - належить всьому людству. Платон створив і розробив один із основних типів філософського світогляду - філософський ідеалізм. У Платона ідеалізм охоплює питання і про природу, і про людину, і про душу людини, і про пізнання, і про суспільно-політичному ладі, і про мову, і про мистецтво - поезії, скульптурі, живописі, музиці, і про красномовство, і про виховання. Якщо в цілому греки були творцями як би «пробних систем» філософії, то Платон створив «пробну систему» ідеалізму. У колі питань, що складали цю систему, деякі настільки займали розум Платона, що він розробляв їх не лише як філософ, але і як учений. Такими були спеціальні питання математики, астрономії (космології), музичної акустики. Великий інтерес представляє соціальна філософія Платона. По суті, він був першим з грецьких мислителів, хто дав систематичний виклад вчення про державу і суспільство. Держава, по Платону, виникає із природної потреби людей до об'єднання з метою полегшення умов свого існування.

Найважливішими проблемами в філософії Платона є: по-перше, його Утопія, яка була найбільш ранньої з довгого ряду утопій, по-друге, його теорія ідей, що представляла собою першу спробу взятися за досі недозволену проблему універсалій; по-третє, його аргументи на користь безсмертя; по-четверте, його космогонія; по-п'яте, його концепція пізнання, скоріше як концепція спогади, ніж сприйняття.

Вчення Платона про ідеях.

Центральне місце в філософії Платона займає проблема ідеального (проблема ідей). Якщо Сократ основну свою увагу приділив загальним поняттям, то Платон пішов далі, він виявив особливий світ - світ ідей.

За Платоном, буття розмежовується на кілька сфер, родів буття, між якими є досить складні відносини; це - світ ідей, вічний і справжній; світ матерії, настільки ж вічний і самостійний, як і перший світ; світ речових, чуттєво сприйманих предметів - це світ виникаючих і смертних погібаюшіх речей, світ тимчасових явищ (а тому він і «несправжній» у порівнянні з ідеями); нарешті, існує Бог, космічної Розум (Ум-Деміург). [1, с.98-99]

Ідея речі є щось ідеальне. Так, наприклад, воду ми п'ємо, але не можемо ж ми пити ідею води або є ідею хліба, розплачуючись в магазинах ідеями грошей: ідея - це сенс, сутність речі. [4, с.54]

Ідеї, на відміну від чуттєвих речей, безтілесні і умопостигаемость. Якщо почуттєві речі тлінні, минущі, то ідеї постійні (в цьому сенсі вічні) і володіють більш істинним існуванням: конкретна річ гине, але ідея (форма, структура, зразок) продовжує існувати, будучи втіленою в інших аналогічних конкретних речах. [1, с.98-99]

У платонівських ідеях узагальнена вся космічна життя: вони володіють регулятивної енергією і управляють Всесвітом, вони - вічні зразки, парадигми (від грец. Paradigma - зразок), за якими з безформної й текучої матерії організується вся множина реальних речей. Між ідеями існують відношення координації й підпорядкування. Вища ідея - це ідея абсолютного добра. Суттєвою складовою світогляду Платона є віра в богів. Платон вважав її найважливішою умовою стійкості суспільного світоустрою.

До Платона не знали поняття «ідеальне» у власному розумінні цього слова. Платон же виділив цей феномен як щось самосуще. Він приписав ідеям спочатку окреме від чуттєвого світу, самостійне буття. А це, по суті, є подвоєнням буття, що становить суть об'єктивного ідеалізму. Трактуючи ідею душі, Платон говорить: душа людини до її народження перебуває в царстві чистої думки і краси. Потім вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово перебуваючи в людському тілі, як в'язень у в'язниці, «згадує про світ ідей». Вона сама обирає свій жереб: їй вже як би призначена своя доля, доля. Душа - безсмертна сутність, у ній розрізняються три частини: розумна, звернена до ідей; палка, афективно-вольова; чуттєва, рухома пристрастями, або вожделяющая. Розумна частина душі - основа чесноти і мудрості, палка - мужності; подолання ж чуттєвості є доброчесність розсудливості. [2, с.209-210] В суспільстві цим типам душі відповідають стани: 1) виробників: ремісники, селяни, торговці; 2) охороняють закон і держава: стражники (поліція) та воїни; 3) керуючі державою. Однією з основ держави і є поділ праці, а в ідеальній державі - узгодженість, гармонія інтересів усіх станів. [1, с.103]

Для Космосу в цілому джерело гармонії є світовий розум, сила, здатна адекватно мислити саме себе, будучи разом з тим активним початком, керманичем душі, керуючим тілом, яке саме по собі позбавлене здатності до руху. Гармонійне поєднання всіх частин душі під регулятивним початком розуму дає гарантію справедливості як невід'ємного властивості мудрості.

Погляди на суспільство і держава.

У філософському вченні Платона тісно пов'язані онтологія, теорія пізнання, етика, естетика і соціально-політична проблематика. Особливе місце у поглядах Платона займає вчення про державу. Свої погляди на походження суспільства і держави Платон обгрунтовує тим, що окрема людина не здатна задовольнити всі свої потреби в їжі, житлі, одязі і т.д. У розгляді проблеми суспільства і держави він спирався на улюблену ним теорію ідей і ідеалу. «Ідеальна держава» є спільнотою хліборобів, ремісників, виробляють усе необхідне для підтримки життя громадян, воїнів, що охороняють безпеку, і філософів-правителів, які здійснюють мудре і справедливе управління державою. Таке «ідеальна держава» Платон протиставив античної демократії, допускавшей народ до участі в політичному житті, до державного управління. Згідно з Платоном, державою покликані керувати лише аристократи як найкращі і найбільш мудрі громадяни. А хлібороби і ремісники, на думку Платона, повинні сумлінно виконувати свою роботу, і їм не місце в органах державного управління. Охороняти державу повинні правоохоронці, створюючі силову структуру, причому варти не повинні мати особистої власності, зобов'язані жити ізольовано від інших громадян, харчуватися за загальним столом. «Ідеальна держава», за Платоном, має всіляко протегувати релігії, виховувати в громадянах благочестя, боротися проти всякого роду нечестивих. Ці ж мети повинна переслідувати і вся система виховання й освіти. Не вдаючись у подробиці, варто сказати, що вчення Платона про державу - це утопія. Уявімо лише класифікацію форм державного устрою, запропоновану Платоном: вона висвічує суть соціально-філософських поглядів геніального мислителя.

Платон виділяв:

а) «ідеальна держава» (або наближається до ідеалу) - аристократія, в тому числі аристократична республіка і аристократична монархія;

б) спадну ієрархію державних форм, до яких зараховував тимократию, олігархію, демократію, тиранію. Згідно з Платоном, тиранія - найгірша форма державного устрою, а демократія була для нього об'єктом гострої критики. Найгірші форми держави - результат «псування» ідеальної держави. Тимократія (теж найгірше) - це держава честі і цензу: воно ближче до ідеалу, але гірше, наприклад, аристократичної монархії.

У головному трактування Платоном ідеальної держави була утопічною.

5. Філософія Арістотеля: критика теорії ідей Платона, вчення про категорії, етика. (Одна з праць Арістотеля на вибір: Аристотель. Метафизика // Аристотель. Соч.: В 4 -х т. - Т.1. – М., 1976. Аристотель. Политика // Аристотель. Соч.: В 4-х т. - Т.4. - М., 1976).

Арістотель є найбільш видатним учнем платона а також одним з найбільш видатних мимлителей не тільки античної, але й усієї західноєвропейскої філософії.. Він був винятково обрадованою особистістю і не тільки немов би підсумував весь попередній період розвитку філософії стародавньої Греції, астав засновком майже усіх наук - логіки, етики, політики, біології, психології, фізики тощо, був відомим медиком. Його спадщина значною мірою визначила розвиток філософії в зрілому і пізньому середньовіччі, де одним із визначальних напрямків в філософії був арістетлізм. До творів Арістотеля широко звертаються і представники сучасної філософії.

Критика Арістотелем теорії ідей Платона.

Філософське вчення Арістотеля значною мірою склалося на грунті його критики теоріїї ідей Платона. Нагадаю, що Платон, сприаючись на Сократа, вважав, що пізнання спрямовано на незмінну сутність речей і оскільки основні властивості речей – це властивості, що розкриваються у поняттях про предмети, то він робив висновок, що начебто поняття – це не тільки наші думки про буття, але й самі є ніщо інше ніж буття і притому буття справжнє. Поняття – це не тільки гносеологічні та логічні образи речей, а буттєві сутності. Вони не залежать від змінного чуттєвого існування речей. Отже поняття існують самі по собі, самобутно і безумовно. Вони є вічними і незмінними.

Арістотель погоджується з Платоном, що поняття є засобами пізнання сутності речей, але категоричне не погоджується, що вони безумовно не залежать від речей. Арістотель доводить неспроможність теоріїх ідей Платона виходячи з таких міркувань:

1.  Перший аргумент – ідеї нічого не можуть дати ні для пояснення Пізнання речей. Тобто, “ідеї” Платона – просто копії речей і не відрізняються від них за своїм змістом, отже нічого не можуть додатково дати для пізнання речей. “Вид” чи “ідея” людини не відрізняється від загальних ознак людини, які характеризують кожну окрему чуттєву людину.

2.  Ідеї нічого не дають для пояснення буття речей. Оскільки Платон повністю відділив світ ідей від світу речей, то вони нічого не дають для пояснення існування речей. Неможливо пояснити як виникає зв’язок між ідеями і речами.

3.  Третє зауваження стосується платонівського вчення про відношення чуттєвих речей до ідей по буттю. Це логічні відношення між самими ідеями а також між ідеями і речами. Логічні відношення між ідеями є відношення загальних ідей до ідей частних. При чому загальне – це сутність частного. Але одна та сама ідея може бути сутністю речі і бути часткою більш загальної ідеї. І тоді ця більш загальна ідея буде для нею сутністю. Отже одна ідеї може бути сутністю і не бути сутністю. Тут виникає логічна суперечність – ідеї є субстанціональними (як сутність) і не є такими (як відношення). Платон повністю відокремлює світ ідей і світ речей. але між ідеєю і реччю має бути щось схоже, загальне для них. Для його позначення слід ввести нову ідею чи поняття. Ці другі ідеї тоді утворять другий світ речей. Треба бути встановити щось загальне між другим світом ідей, першим світом ідей і світом речей. Тоді виникне третій світ ідей і так до безмежності. Цей аргумент має назву “третя людина”. Тобто за Платоном крім чуттєвої людини (перша людина) є ідея людини (друга людина) і має бути поняття, яке об’’єднувало б преше і другу людину – третя людина.

4.  Теоряі ідей не може пояснити важливу властивість речей чуттєвого світу – їх рух і становлення, виникнення і загибель.

Арістотель також вказував на те, що всі ідеї і поняття не можна звести, як це вважав Платон до єдиної, вищої ідеї Блага.

Онтологія Арістотеля. Вчення про матерію і форму.

За Арістотелем для нашого поняття і пізнання одиничне буття є сполученням “форми” і “матерії”. У плані буття “форма” –це Сутність предмета. В плані пізнання –“форма” – це Поняття про предмет. Форма для кожного предмета. формою якого вона є, - вічна: вона не виникає і не зникає. Наприклад, глиба меді стає статуєю, але форма статуї не виникає тут вперше, вона вже існувала і мідь лише набуває цієї форми. Але форма – це загальне, для того щоб форма стала формою якогось одиничного предмету, до неї має приєднатися щось зовсім інше. Так Арістотель вводить поняття матерії як “невизначеного”, неоформленого субстрату. Тільки у поєднанні форми і матерії виникають одиничні речі, якесь визначене, одиничне буття. Форм стільки, скільки нижчих видів, які далі не розпадаються ні на які Інші види. Види вічні і незмінні сутності, але не створені богом. Вони Існують самі по собі І, будучі занесеними в матерію, немов би створюють, речі. До того ж в матерію їх в решті— решт заносить бог. Матерія Арістотеля пасивна, нежиттєздатна, неспроможна сама по собі Із себе нічого породити, але вона вічна як І форма. Тому. кожна чуттєва сутність як окреме є чимось складним: вона складається з Активної формі І пасивної матерії. Арістотелівська матерія подвійна. По-перше, матерія неоформлена І невизначена речевина. По-друге, матерія - це те, Із чого речі складаються. Безпосередньо ж речі складаються І виникають Із якоїсь неоформленої, "останньої матерії".

Далі Арістотель ставить питання про те, як можливо таке поєднання. звідки в матерії береться форма? Вона не може виникнути із буття. Оскільки тоді щось, яке виникає як нове, вже мало до цього існувати., існувати до свого виникнення. Але форма не може виникнути і з небуття: адже з небуття нічого виникнути не може. Тоді те, з чого виникає форма не є не відсутність форми, ні вже наявна, дійсна форма, а є чимось середнім між відсутністю форми і формою дійсною. Це середнє є буття у можливості. Отже дійсним за Арістотелем стає те. що мало можливість стати дійсним. Арістотель наводить такий приклад. Людина, яка раніше була неосвіченою стає освіченою. Але вона стає освічено не тому, що не мала освіти, а тому що мала можливість стати освіченою.

Якщо це все так. то матерія ( субстрат) містить в собі: 1. відсутність форми і 2. можливість форми. На відміну від матерії, яка є буттям у можливості, форма є дійсністю, тобто здійсненням можливості.

Шар із меді. Мідь – це шар у можливості, можливість шара. .

Отже для пояснення того, як поєднується матерія і форма, Арістотель вводить поняття можливість і дійсність. Це дозволяє також пояснити існування руху.

Сама діалектика можливості І. дійсності дозволяє визначити взагалі рух як здійснення в дійсності можливості, наскільки це можливо. Будь-яка можливість прагне реалізувати себе, стати повномірною. Тому в Арістотеля поняття цілі, яке на рівні науки того часу ніяк не могло бути розкрито і конкретно, зводиться до прагнення до блага, але це благо не потойбічно, як у Платона-не благо взагалі, а конкретне благо як завершення конкретної потенції, II антелехії. В понятті цілі він знаходить третю вишу першооснову усього сущого, першооснову "яка діє повсюди і скрізь”.

Четверту і останню першооснову він знаходить в рушійній причині. Першою причиной виступав перший двигун - бог. Конкретна річ звичайно володіє усїма чотирма причинами. Наприклад, причинами статуї є і уміння скульптора, і матеріал: перше - як джерело руху, друге - як матерія. Але діє і Формальна причина, і цільова (2 причини). Скульптор, створюючи статую, надає тій форму, яку він мав в голові як ціль, визначаючу всі його дії - не стихійні, а цілеспрямовані, а на випадок, успіху при реалізації цілі в матеріалі (Причини–матеріальна (із чого?) , формальна (що це?), цільова (заради чого?), дійова (звідки початок руху?).

Всі чотири приадни одвічні І розпадаються на два типи - на матерію і одвічну триєдину ідеальну причину. Такою триединою причиною у Арістотеля виявляється бог. Якщо бог триєдина причина, то тим самим " перша філософія" обертається теологією. Як формальна причина бог-вмістилище усіх надприродних, відокремлених від матерії нерухомих надчуттєвих сутностей. Він – першодвигун світу, який сам є нерухомим.

Етика Арістотеля.

Великої  уваги  мислителя  заслуговують  його праці, зокрема  філософський труд під назвою «Нікомахова  етика», в якій Арістотель висвітлює проблему  самостійності такої науки як етика, разом з тим  він  став конструктором глибокої синтетичної теорії моралі. Для  теорії його етики  є характерними  розвинутий  логічний аналіз, єдність  розумового осмислення  існуючих проблем, їхнє підтвердження на  досвіді,  суспільна орієнтація  етики рефлексів (мається на увазі взаємозв’язок  етики  з державою, політикою, релігією, суспільством), а також  установка  для  прикладного або практичного  значення  моральної теорії.

Це допомогло  подолати деякі  вади  в науці Арістотеля  про моральність. Мета цієї науки – навчити  людину  стати  добродійною по відношенню до інших.

Етика  Арістотеля  намагається допомогти людині  усвідомити  свою головну мету життя і діяльності і вирішити  питання  можливості виховання  в державі громадян, бо поруч з політикою  ця  наука  є важливою  не лише для людини, а й цілого суспільства. Визначаючи етичний аспект , Арістотель  намагається розв’язати не тільки  взаємовідносини  особистості із суспільством, а й прагне  віднайти  можливі  шляхи їхньої  гармонійної  взаємодії, звичайно  з розумним обмеженням стихії егоїстичних потреб індивіда,  його  переорієнтацію на благо суспільства – це з однієї сторони, а з іншої – спільної дії  держави заради благоустрою  і розквіту  громадян.

Арістотель вважає, що соціальна гармонія ні в якому разі не повинна  придушувати інтереси особистості. Якщо людина є моральною, то  спираючись  на свій розум і волю, приводить себе до мети, бажань, потреб у співвідносності  з державними інтересами. Тут мислитель помічає  дуже важливу деталь: джерело  людської моралі необхідно шукати саме у державних відносинах.

У вченні про щастя, Арістотель намагається внести безліч відділків для цього поняття. Щастя на його думку  є  особливим станом  задоволення людини тим, що вона отримує як результат своєї   добродійної  діяльності. Виділяючи  єдність моралі з щастям, філософ  підкреслює, що досягнення  вищого задоволення  людини своїм життям залежить від її вчинків, дій.  Головним щастям є інтелектуальна і моральна  людська досконалість, її здоров’я із наявністю  зовнішніх благ, активна позиція як громадянина, дружба.

На відміну від свого попередника  Платона, Арістотель не визнає  вродженого характеру добродійств, власне це дає йому поставити проблему моральної етики. Добродійність, як зазначає мислитель володіє  ще  крім того  нормативним характером, тобто це не те, що дається людині від природи, власне те, що  повинно бути виховане. Так як мораль заснована перш за все на волі і  людському розумі. Саме тому Арістотель  робить спроби виокремити добродійства, які він називає «діатонічними» , тобто такі що пов’язані  з частиною розумної душі. Розумна душа – це є мудрість, винахідливість, практичність.

Крім того, він ще виділяє так звані «етичні » добродійства, якими є великодушність, справедливість, правдивість, поміркованість, мужність, спілкування.  Арістотель говорить, що  до до визначення міри добродійності необхідно підходити дуже делікатно й обережно.

Крім вище згаданих  концепцій, Арістотель  розробляє вчення про дружбу. Дружба у античного філософа  постає  можливо як перший науковий дослід  поставлення і вирішення проблеми відносин  у суспільстві, між собою, у релігії.  Він підкреслює важливу важливу високу ціннісну моральну дружбу, аналізуючи кількісні і якісні  її параметри, пропонуючи свою класифікацію  різних видів дружби.

Як  вважає Арістотель дружба може бути  заради насолоди, користі або ж добродійства.