1616. Ф-я і.Канта: вчення про антиномії, теорія пізнання, етика.

Філософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика спроможності судження" і багатьох інших. Кант ставить три питання: 1) як можливі такі судження в математиці; 2) як вони можливі в теоретичному природознавстві; 3) як вони можливі в "метафізиці". Вирішення цих питань Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних властивостей: 1) чуттєвості; 2) розуму; 3) розсуду. Чуттєвість — здатність до почуттів, розум — здатність до умовиводів, які доходять до ідеї, розсуд — здатність до понять і суджень. "Ідеї" — поняття про єдність обумовлених явищ. Кожна з пізнавальних властивостей розглядається Кантом крізь проблему апріорності. Проведене дослідження уможливило зробити йому висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час), апріорні форми розсуду (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму. Поняття антиномій -суперечливих, але равнодоказуемых відповідей на питання - мир і кінцевий і нескінченний. Розум по самій своїй природі антиномичен і диалектичен, але все це суб'єктивно, не виражає протилежності самих речей. На основі результатів критики теоретичного розуму Кант побудував свою етику: Всяка особистість - самоціль і ні в якому разі не може розглядатися як засіб здійснення яких би те ні було задач, навіть задачі загального блага Питання про можливість апріорних синтетичних суджень у ф-ї ("метафізиці") Кант пов'язує з дослідженням властивостей розуму. Він розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. За Кантом, "ідеї" — поняття про незаперечне. А оскільки дані досвіду обумовлені причинами, предметом ідей може бути лише те, чого ніколи не може сприймати чуття, досвід. Розум створює три головні ідеї: 1) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинове зумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинове створених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, що є світ як ціле, призводить до суперечності. А саме: можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі. І можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Можна довести, що частинки, з яких складаються тіла, можуть бути нескінченно подільні. А можна довести, що вони мають межу кінцевої подільності. Можна довести, що події відбуваються внаслідок дії необхідних умов. А можна довести, що події відбуваються абсолютно випадково, необумовлене. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі має суперечливий характер. Ці положення визнаються Кантом неістинними, бо світ як цілісність є принципово не даною нам "річчю у собі". Кант пропонує розділити логіку на два типи — загальну логіку і трансцендентальну логіку. Загальна логіка досліджує форми поняття, судження, умовиводу, повністю абстрагуючись від питання про зміст, який мислиться за допомогою тієї чи іншої форми думки.

Речі в природі є формами нашого розуму. Предмети відповідають знанням. В цьому полягає апріорізм Канта. „Моральне повинно спиратися не на те, що є, а на те, що повинно бути” – категоричний імператив Канта (стався до іншого як до мети, а не як до засобу). Категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмерття", "Бог", пояснюється вірою в уявніш світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

17. Ф-я Гегеля: принцип тотожності мислення та буття, діалектика. Розуміння історії.

Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Вихідний пункт філософ. концепції Гегеля - тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. (Панлогізм - доктрина про тотожність буття і мислення, згідно якої увесь розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності ідеї.). Стан неможливості мислення та буття Гегель називав абсолютною ідеєю.Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першоступінь, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Три етапи філософської системи Гегеля: логіка, Ф-я природи, Ф-я духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, яка (логіка) на думку Гегеля є вченням про сутність всіх речей. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Система логічних категорій Гегеля розпадається на підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає категорії, якість, кількість, міра; сутність - відхиленість, тотожність, відмінність суперечність, основа, явище, дійсність.. Поняття включає в себе два моменти: 1)перехід від суб’єктивного поняття (судження, умови від) до об’єктивного (механізм, хімізм); 2)перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Гегель сформулював основні принципи діалектики:

- принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки (Зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Розвиток якості приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершеним буттям);

- принцип тотожності протилежностей (Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку).;

- принцип заперечення заперечення (розуміння заперечення заперечення органічно пов'язане і його з вченням Гегеля про суперечність. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший - власне заперечення, усунення, подолання. Другий - збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій - це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза - антитеза (заперечення) - синтез (заперечення заперечення)).

У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філос тлумачення природи; 2) діалектику самої природи (діалектика - розвиток). Головні форми природного буття у Гегеля виступають: механіка (розглядає через простір, час, матерію та рух), фізика (розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д.), органіка (дослідження питань геології, ботаніки, зоології).

Ф-я духу включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об’єктивн дух (право, мораль, держава), вчення про абсолют дух (мистецтво, релігія, Ф-я).

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначив всесвітню історію так: “всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності”. Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) грекоримський світ; 3) нім світ.

Кто мыслит абстрактно

Гегель вышучивает здесь мнимую образованность – необразованность, которая мнит себя образованностью, и потому считает себя вправе судить и рядить о философии, не утруждая себя ее изучением.

«Абстрактной истины нет, истина всегда конкретна», ибо истина – это не «отчеканенная монета», которую остается только положить в карман, чтобы при случае ее оттуда вытаскивать и прикладывать как готовую мерку к единичным вещам и явлениям, наклеивая ее, как ярлык, на чувственно-данное многообразие мира, на созерцаемые «объекты». Истина заключается вовсе не в голых «результатах», а в непрекращающемся процессе все более глубокого, все более расчлененного на детали, все более «конкретного» постижения существа дела. В статье «обыгрываются» стержневые идеи, которым посвящены работы «Наука Логики» и «Феноменология Духа».

Так кто же мыслит абстрактно? – Необразованный человек, а вовсе не просвещенный.

18. Ф-я Фейєрбаха: антропологічний принцип та вчення про релігію.

У філос розвитку Фейєрбаха розрізняють 2 періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філос матеріалізму.

критика релігії. На противагу Гегелівській ф-ї релігії, Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, Ф-я є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки, як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А релігія завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Фейєрбах вважав, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях , прагненнях. По-перше, релігія викликана такими почуттями і переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Психологія, на думку Фейєрбаха є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії.

Фейєрбах пропонує такі принципи пояснення релігії:1)людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;2)вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;3)людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати.

Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству "нову релігію", засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її у любові. Фейєрбах постійно протиставляє реліг наперед визначенню (приреченню) та смиренню активну діял людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, ц творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на шляху до справжньої свободи. Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філос ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. В розумінні природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. На відміну від Гегеля, який зробив предметом своєї ф-ї абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї ф-ї людину і природу. Керуючись антропологічним поясненням явищ суспільного життя властивостями і потребами окремих людей) принципом, Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природу, є в той же час продуктом суспільного життя. Продовжуючи матеріалістичні традиції Л.Фейєрбах вніс значний вклад і в теорію пізнання. Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається у тому. що він по новому інтерпретує поняття "об'єкт". На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об'єктом для будь-якої людини є завжди інша людина. Реальний світ за Фейербахом,є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання. Фейербах заперечує існування об'єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму (вчення, згідно якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірні знання про них). Вихідним в процесі пізнання вважав відчуття. Незважаючи на всі недоліки властиві ф-ї Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки, стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської ф-ї.

19. Філософія К.Маркса: матеріалістичне розуміння історії. Вплив марксизму на світову філософію та соціальну практику. (Одна з праць на вибір: Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. - Разд.1 // Маркс К., Энгельс Ф. Собр. соч., 2-е изд. - Т.3. - М., 1955. Фромм Э. Концепция человека у Маркса // Фромм Э. Душа человека.- М., 1992).

Марксистська філософія (Час створення 40-і роки XIX ст.) сформувалася на багатому грунті попередніх філософських систем. З одного боку її поява була обумовлена попередніми вченнями, а з другого стала їх діалектичним запереченням. Марксистська філософія виникла як складова більш широкого вчення - марксизму. Виникнення марксизму було детерміновано (определено, обусловлено) конкретними соціально-економічними і політичними передумовами. Соціальні конфлікти та потрясіння періоду, що передував марксизму, закономірно викликали у свідомості робітників та прогресивної інтелігенції багато соціально-філософських питань. Принципово по новому у марксистській філософії вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства.

+ Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ.

Основне місце в філософії марксизму посідає проблема людини, розглядають яку не лише як продукт природи, а й соціальний феномен. Причому акцент робиться на її соціальних характеристиках. Людина постає як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних і духовних цінностей.

Проблема людини органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного елемента як відчуження, під яким розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу діяльності і її результатів в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням і прагненням.

Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату.

У філософії марксизму одне з центральних місць займає практика і трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюються природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики Маркс і Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалась тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватись.

По суті вся марксистська філософія - це спроба раціонального обґрунтування шляхів зміни світу на кращий. Важлива характеристика марксистської філософії – її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці з використанням надбань попередньої філософії, насамперед, французьких Просвітителів XVIII ст. та вчення Л.Фейєрбаха.

Матеріалістичне вчення про історію Енгельс вважав найбільш значним відкриттям Маркса у філософії. Концепція ця передбачає розкриття певних положень:
→	- нове розуміння джерел і рушійних сил суспільного розвитку (Своїм історичним існування суспільство зобов'язане не розуму, а сфері матеріального життя. Засадою суспільного життя є спосіб виробництва як конкретно-історична форма суспільного виробництва. спосіб виробництва є єдність певного способу сумісної діяльності (продуктивні сили) й відповідні йому форми спілкування (виробничі відносини));
→	- діалектика продуктивних сил і виробничих відносин зумовлюють історичний прогрес як зміну соціальних формацій. Розвиток формацій - природно-історичний процес, який на основі розуміння загальних закономірностей історичного процесу та його поступового характеру надає можливість аналізувати і передбачати подальший історичний розвиток суспільства;
→	- економічні відносини, спосіб виробництва створюють в кінцевому варіанті основу усіх інших відносин, обумовлюють соціальні, політичні й духовні процеси життя. Економіка життя стає базисом, ідеологія - надбудовою. Люди, розвиваючи своє матеріальне виробництво і своє матеріальне спілкування, змінюють разом з тим (цією своєю дійсністю) також мислення. Свідомість людей не є щось інше, як тільки усвідомлене буття, а буття людей є реальний процес їх життя;
→	- історія є послідовною зміною поколінь, вона не розвивається суто стихійно, а спирається на суб'єкта історичної дії. Людська діяльність - єдність об'єктивного і суб'єктивного, тому людина автор і дійова особа своєї історичної драми. Звідсіль важливо, що об'єктивні закони, діючі у суспільстві, становили б принципи свідомої людської діяльності;
→	- життя людей, в якому виявляється людська сутність, носить переважно практичний характер. Практика - вихідна і первинна по відношенню до людини та її духовному світу засада, яка має суспільний характер, є історичною, предметною, активно-перетворюючою діяльністю. В силу цього форми і продукти свідомості можуть бути змінені не духовною критикою, а, насамперед, практичною зміною реальних суспільних відносин. Не критика, а революційна практика як зміна зовнішніх обставин й суспільних відносин є рушійною силою історії, а також релігії, філософії, інших теорій.

Виникнення і розвиток марксистської філософії є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії.

До марксистської філософії потрібно підходити як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. В ході подальшого суспільного розвитку одні її ідеї збереглися і розвивалися, інші піддані критиці і запереченню. Нові соціальні умови потребують нових підходів, нового філософського осмислення. Мабуть лише історія зможе дати цій філософії неупереджену оцінку.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ФІЛОСОФІЇ МАРКСИЗМУ

Марксизм	— ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну, економію і теорію революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).
Головним завданням цієї ідеологічної	доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. ↓
	В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон, Шарль Фур'є та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці.

Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм, її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії.

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії — французькі матеріалісти і Фейєрбах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання.

Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі історичного матеріалізму (матеріалістичної інтерпретації історії), яка охоплює декілька концепцій, зокрема концепції філософії історії та соціальної філософії. Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил, що призводять до зміни виробничих відносин. Розвиток суспільства відбувається природно-історичним шляхом. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною). Історія людства – це не тільки послідовність подій, породжених об’єктивними умовами, але і послідовність вчинків, скоєних людьми. Люди – не тільки актори, але і режисери своєї власної драми.

Отже, ключова теза марксизму – кінцева причина, вирішальна рушійна сила усіх важливих історичних подій знаходиться у сфері матеріального вир-ва. Суп-во – складний організм, в якому всі його сфери в результаті взаємодії впливають на характер релігійного розвитку. Встановлення цієї залежності дозволило Марксу сформулювати іншу тезу: не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки – їх суспільне буття визначає їх свідомість.

+

Одним з найважливіших питань є проблема співвідношення між людиною і світом, між матерією і свідомістю. Енгельс вважає це основним питанням Ф і виділяє 2 аспекти:
	Онтологічний	– що первинне – матерія чи свідомість, що в основі всього сущого – матеріальне чи духовне.
	Гносеологічний	– чи здатна свідомість відобразити матерію, чи здатна людина пізнати світ.
Залежно від відповіді філософи поділ на
	матеріалістів	(основа сущого – матерія) – Маркс, Епікур,
	ідеалістів	(основа – слово) – суб’єктивні – суще результат творчої активності людської свідомості – Берклі, Юм, Кант, та об’єктивні – надприродне начало, космічний розум, світовий дух – Платон, Гегель.

ПРОБЛЕМА СПРЯМОВАНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ. КЛАСИЧНІ ТА СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ПОСТУП В ІСТОРІЇ ТА ЙОГО КРИТЕРІЇ

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини. Вивченням історичного факту класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього еко­номічного і соціально-політичного розмежування займались Тьєррі, Гізо, Міньє, визначенням закономірностей і прогресивного характеру історичного про­цесу - Шлосер, Маурер, Кант, Гегель, Маркс, Вебер, Дільтей, Тойнбі, Шпенглер. Ці мислителі зро­били значний внесок у створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення зако­номірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріо­ритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощо. Саме вони, на думку М. Вебера, становлять основу духу капіта­лізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної актив­ності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.

Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами та інсти­тутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людського дуосу. Соціаль­на історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів.

До розуміння історичного характеру соц­іуму філософи та історики йшли століттями, намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори й рушійні сили. Першу спробу охопити історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат боже­ственного визначення. Етапною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розумін­ня, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами). Концепція матеріалістичного розуміння історії виклика­ла неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбут­нього, інші вважали схематизацією історичного процесу і ор­ієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підва­лин суспільного життя.

Суспільство включає в себе множину взаємопроникаючих один одного системно-структурних утворень, які виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв'язків і залежностей.

Суспільно-економічна формація становить скелет суспіль­ства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і ос­новні залежності його елементів, і основні механізми, що по­в'язують ці елементи один з одним. Виступаючи основною типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його цілісність, суспільно-економічна формація постає і головним ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як характеристика історичних етапів розвитку соціального орган­ізму. Суспільно-економічні формації - це такі стадії суспільно­го розвитку, які базуються на пануванні певного способу вироб­ництва, котрий в кінцевому рахунку виступає критерієм історичного прогресу.

Розробка вчення про суспільно-економічні формації як ета­пи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої історії людства. По-перше, історія постала не як хаотичний аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно відмінній один від одного історичних етапів. По-друге, історія постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По-третє, історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства, тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно-економ­ічних формацій мало революційний вплив на історичну науку, відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діалектико-матеріалістичної методології.

Існують різні схеми всесвітньо-історичного процесу. →
→	п'ятичленна	(первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична);
→	шестичленна	, коли додається ще азіатський спосіб виробництва, що грунтується на особливостях ранньокласових суспільств Сходу;
→	чотиричленна	, в якій рабовласницьке і феодальне суспільство об'єднуються в одну суспільно-економічну формацію;
→	тричленна	(особиста залежність, особиста незалежність, але матеріальна залежність, вільна індивідуальність);
→	двочленна	(передісторія, включаючи капіталізм, та суто історія людства)
	одночленна	, коли вважається, що суспільство набуває рис суспільно-економічної формації лише на певному, досить високому рівні суспільного життя.

На межі ХХ-ХХІ ст. одним з важливих принципів поділу історії виступає цивілізаційний підхід, у межах якого всесвітня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій - це певна реальність, цілісність матеріального і духовного життя людей певних просторових та часових межах.

У філософії виділяються чотири підходи до розуміння цив­ілізації:
→	пряме суміщення понять цивілізації та культури, навіть їх ототожнення;
→	цивілізація вважається ідеалом розвитку людства;
→	вона виступає певною стадією в розвитку локальних культур;
→	це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характеризують рівень суспільно-матеріального розвитку різних регіонів планети.

Эрих Фромм – видный американский мыслитель и философ XX века. В своей работе “Концепция человека у Маркса” Фромм раскрыл особенности философско-антропологического мышления Маркса, показав, что для него история человечества - это, прежде всего летопись постоянного развития человека и одновременно растущего отчуждения. Весьма перспективно и оригинально истолковывая марксистское учение, американский философ отмечал, что отчужденный человек не только чужд другим людям, он лишен человечности как в естественном, природном, так и в духовном смысле. Такое отчуждение от человеческой сущности ведет к экзистенциальному эгоизму и формулируется как превращение человека в средство своего индивидуального существования. В процессе отчуждения человек в известном смысле лишается даже своего тела и окружающей его природы, а также своего духовного "Я", себя самого как человеческого существа.

При раскрытии понятия отчуждения Фромм проводит параллели со служением идолам. Идолы – это вещи, сотворенные человеком и которым он преклоняется. В таком отношении к вещам и сам человек превращается в вещь, переставая видеть себя в качестве творца. Приписывая идолам свою собственную силу и мощь, человек сам становится слабее, а его зависимость от вещей только усиливается.

Отчужденный человек считает высшими своими целями доход, труд и экономию, упуская из виду подлинно моральные ценности, такие как добродетель, богатство чистой совести. В состоянии отчуждения каждая сфера жизни не связана с другими (экономика с моралью и т.д.), каждый человек вращается в кругу своей собственной отчужденности и никого не трогает отчужденность других людей (чужая боль).

Фромм подчеркивает, что Маркс не считает первоисточником отчуждения порядок распределения доходов. Равенство доходов или их полная принадлежность государству не избавляет человека от отчужденного труда, т.е. такой его формы, которая превращает человека в вещь, разрушая его личность.

Основным средством преодоления отчуждения труда (и, как следствие, человека) является соблюдение принципа, гласящего, что человек всегда должен быть сам себе целью и никогда не становится средством достижения целей. Фромм замечает, что трудно более четко выразить разницу между взглядами Маркса и воззрениями коммунистов тоталитарного толка. Жизнь человека, по Марксу, не должна стать средством даже его индивидуального бытия; и уж тем более не средством обеспечения бытия класса, нации или средство государства.