68. Соціальна структура і соціальні відносини. Роль інтелігенції в суспільному розвитку. Проблема формування національної еліти.

У широкому розумінні соціальне означає все те , що стосується суспільства взагалі на відміну від природи і є синонімом суспільного. У вузькому розумінні соціальне означає аспект суспільних відносин, із яких складається суспільство, є суспільним буттям людей в конкретних спільностях, стосується ставлення людей один до одного і до суспільства, метод взаємодій між соціальними групами, верствами та індивідуумами як представниками груп, верств, спільностей, їх становище і роль у суспільстві, способі і укладі життя, забезпечення умов для повної реалізації їх потреб та інтересів. Таким чином, терміни є синонімами, коли йдеться про суспільство в цілому як надприродну частину буття, як соціальну форму руху матерії. З іншого боку, соціальне є одним з аспектів суспільного з точки зору сферного підходу. Виокремлюють у суспільстві як цілісній системі такі сфери: економічну, політичну, соціальну й духовну.

Соціальна структура — це сукупність відносно стійких, стабільних соціальних спільнот, груп і певний порядок їх взаємозв'язку та взаємодії. У соц..структурі суспільства розрізняють: класово-стратифікаційну структуру (класи, соціальні верстви, стани, або страти, та ін.); соціально-етнічну структуру (родоплемінні об'єднання, народності, нації); соціально-демографічну структуру (статевовікові групи, працююче та непрацююче населення…); професійно-кваліфікаційну структуру (виробничі об'єднання, трудові колективи, установи, науково-дослідні інститути…).

Соц. структурування суспільства неможливе без взаємозв'язків між його структурними компонентами, тобто без соціальних відносин, соц відносини не можуть виявлятися поза компонентами соц. стр-ри. Соц. відносини є механізмом зв'язку всіх компонентів соц. стр-ри, забезпечують динаміку її розвитку. Соц. відносини — це динамічний аспект прояву соціальної стр-ри, яка є більш стійким соціальним утворенням. Соц. відносини інтегрують соц. спільноти в цілісну соц. с-му, що самоорганізується, самовпорядковується і має складний ієрархічний характер.

Опорним при дослідженні соц. стр-ри суспільства є поняття соц. групи. Соціальна група — це порівняно стала спільність людей, яка є складовим елементом певного суспільства і характеризується спільністю інтересів, норм поведінки, соціально-психологічних ознак, цінностей тощо (соц. стан в докапіталістичних суспільствах, касти в східних суспільствах, класи в Маркса, соц. верства – проміжна соц. група).

Уперше визначення соціальної групи дав англійський мислитель Томас Гоббс: соціальна група — це сукупність певної кількості людей, об'єднаних спільним інтересом чи спільною справою. У XIX ст. представник соц. дарвінізму Людвіг Гумплович назвав основною соц. групою расу, головний фактор суспільного життя - боротьба між соц..групами, що різняться расово-етнічними ознаками. На поч. XX ст. амер соціолог Чарлз Хортон Кулі предметом дослідження зробив малі групи (сім'я, дитячі групи, сусідські угруповання, товариські об'єднання) = первинні групи, які є основними осередками, вторинні соціальні групи (класи, нації, партії) утворюють соціальну структуру суспільства. Через суспільний поділ праці трактував соціальну групу Еміль Дюркгейм. Герберт Спенсер пов'язував соціальне розшарування суспільства з відмінністю виконання тих чи інших функцій у соціумі. Через принцип практики та історизму трактував процес соціального групоутворення К. Маркс. Він наголошував, що існують не соціальні групи суспільства в цілому, а соціальні групи історично конкретного суспільства, характер яких змінюється разом зі зміною суспільно-економічних формацій та способу діяльності людей, і, що в конкретно-історичному суспільстві основними соціальними групами є суспільні класи. Класи — це великі групи людей, що різняться між собою за місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за відношенням до засобів виробництва, за роллю в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання і розміром тієї частини спільного багатства, яка є в їхньому розпорядженні. Вони виникають у процесі розкладу первіснообщинного суспільства в результаті суспільного поділу праці і появи приватної власності на основні засоби виробництва.

Проте більшість суч мислителів у розумінні процесів класоутворення виходять за межі суто економічних трактувань, включаючи до них загальнокультурні та духовні спонукання індивідів. Поряд із поняттями "класи" в суч зах думці вживається поняття "страта", яка оголошується головним елементом соц. стр-ри суспільства. Теорії страт виникли на противагу однозначності класового аналізу марксизму як спроба пояснити нові тенденції, що виникли в суспільстві вже після смерті К. Маркса. Одним із основоположників цих теорій був Петерим Сорокін. На його думку, в сучасному індустріальному суспільстві власність на засоби виробництва втратила провідне значення. Відмінність між стратами слід шукати не в класовій структурі, а в іншому: розмірах прибутку, культурі, освіті, побутових умовах, у психологічних рисах та релігійних переконаннях. Людей слід розрізняти за кількома ознаками: за професією чи характером занять, рівнем життя, спільністю соціальних інтересів та мірою володіння політичною владою. Між стратами в суспільстві існує постійна взаємодія. Люди мають можливість переміщуватися з однієї страти в іншу залежно від їхніх задатків і зусиль. Цей процес називають соціальною мобільністю, яка забезпечує стабільність соціальної системи і робить "зайвою" класову боротьбу. Соц. мобільність поділяється на горизонтальну (переміщення людей у межах однієї і тієї самої страти у зв'язку, наприклад, зі зміною місця проживання чи фаху) та вертикальну мобільність (переміщення людей з нижчих страт у вищі й навпаки). Індустріальне суспільство має в собі своєрідний "ліфт", на якому люди можуть піднятися до вищої страти (економічний; політичний; армійський; церковний; науковий; шлюбний).

Виділяють такі соц.. групи :управлінці (в сфері торгових відносин, обслуговування), управлінці (бюрократи), підприємці, робочі (вищої та нижчої кваліфікації), люмпени, інтелігенція, еліта, інтелектуали (на відміну від інтелігенції можуть бути наймані).

Інтелігенція – «совість суспільства», «ескіз людського ідеалу», «соціальне ніщо». Роль інтелігенції залежить від етапу суспільного розвитку. Під час нормального етапу (в стабільному суспільстві) інтелігенція це існуючий поруч інший світ, альтернатива буттю, хиткий, небезпечний, примарний світ. На цьому етапі роль інтелігенції зводиться до «культурного споглядання». Під час соц. змін, катаклізмів (коли руйнуються стійкі смислові структури світу) інтелігенція з творця іншої, другої дійсності перетворюється в охоронця традиційних життєвих підвалин чи конструктора смисло-життєвої сфери шляхом переоцінки існуючої недосконалості з точки зору абсолютної досконалості. Поруч з світом абсолюту, цінностей культури та життєвого світу індивіду існує соціально-політична сфера, в якій цінності пертворюються в соціально політичні ідеали, світоглядну установки особистості в ієрархію цілей і засобів. Роль інтелігенції і в соц.-пол сфері полягає в виявленні можливості цілісності, досконалості шляхом звернення уваги на недосконалість кожного елементу. Інтелігенція вічна опозиція і ненадійний союзник в політичній сфері, однак цим вона виконую свою соціальну задачу - контролю світу протилежностей, збереження його структурованості. Слід розрізняти поняття інтелігенції та інтелектуалів. Еліту та інтелектуалів можна виховати, навчити.

Поняття еліта ввів Вільфредо Паретто, на його думку кожне суспільство поділяється на "еліту" і "масу". Еліта (від французького слова elite кращий, найкращий) — 1.субєкт прийняття стратегічних рішень 2. люди, які стоять при владі, займають ключові пости в економіці, культурі тощо. Із свого кола еліта висуває інтелектуально обдарованих осіб, і вони утримують на поверхні всіх її представників. Коли інтелектуальні сили еліти вичерпуються, вона час від часу прилучає до свого кола найбільш талановитих представників "маси". Проте наступає такий період, коли межі еліти вже не можна розширити, приплив її інтелектуальних сил згасає, сили еліти слабнуть, а потім і взагалі вичерпуються. До влади приходять представники "мас", і з часом вони набирають всіх ознак еліти. Коло соціального руху повторюється. Колишня еліта, ставши неелітою, чекає свого історичного шансу. Вчення В.Парето в соціології дістало назву "теорія кругообігу еліт".

Теорія елітарного плюралізму (Милз) - суспільство повинне мати безліч еліт, між якими повинний дотримуватися баланс.

Перед незалежною Україною постало завдання формування демократично мислячої, компетентної, кваліфікованої та енергійної політичної еліти. За час державної незалежності в Україні сформувалося чимало політиків та адміністраторів, які освоїли техніку керівництва самостійною державою, набули необхідних для цього знань, навичок і досвіду. В Україні ще не склалася система громадських, політичних, профспілкових організацій, об'єднань, асоціацій, що давало б змогу громадянам якщо не брати участь у виробленні найважливіших політичних рішень, то хоч би суттєво впливати на цей процес. Ще не виникла реальна багатопартійна система, яка є од­ним із найважливіших факторів, що перешкоджають безмежній концентрації політичної влади в руках еліти. Поки не існують незалежні й впливові засоби масової інформації, здатні бути гарантом гласності й відкритості політичного процесу. Формується політично активний електорат. Політична культура лишається нерозвиненою і переважно емоційною за своїм характером. Процес формування повноцінного політичного класу й ефективної політичної еліти в Україні тісно пов'язаний із процесом формування громадянського суспільства і, водночас, є одним із його найважливіших чинників.