44. Категорії форма і зміст, структура і елемент, система і функція. Структуралізм і постструктуралізм.

Форма і зміст – це дві загальні філософські категорії. 2 різні інтерпретції:

1. Характерна єдність форми і змісту, їх взаємовплив. Неможливо їх абсолютно протиставити, але ці інтерпретації є альтернативними щодо того, що є носієм сталості і що втілює варіативність (плинність) речі. Ці категорії дозволяють виявити багатоманітність деякої сутності. Зміст – більш стале, інваріантне, а форма – варіативне.

2. Форма і зміст – це категорії, що характеризують деяку цілісність, єдність. Форма – внутрішня організація певної цілісності, внутрішній зв’язок цього цілого. Зміст – рухома сторона, а форма – система усталених зв’язків.

Зміст – це сукупність елементів, процесів, зв'язків, які становлять даний предмет чи явище. Ця визначеність майже ідентична поняттю "сутність", і тісно пов'язана з ним. Проте сутність абстрактніша, ширша, ніж категорія "зміст". Нею визначають головний, вирішальний, глибинніший внутрішній зв'язок предметів, які становлять його основу. Поняття "зміст" дещо вужче. Воно також відображає внутрішній і вирішальний зв'язок. Проте не в його найзагальнішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, за певних умов.

Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність. Основою взаємозв'язку змісту і форми є положення про визначальну роль змісту. Саме він є провідною, вирішальною стороною в єдності форми й змісту. Зі зміною змісту змінюється й форма. Виражає спосіб існування того чи іншого змісту. Провідна роль належить змісту, проте форма переважає відносний самостійний, активністю .. Коли форма відповідає змісту, тоді вона активно сприяє розвитку змісту .. а якщо ні, то гальмує. Зміст більш рухливе, мінливе .. Новий зміст породжує нову форму.

З історії Ф. Платон вважав форму «праобразом», ідеалом речі, який існує незалежно від матеріального буття останньої. Арістотель трактував «матерію» («зміст») як передумову, можливість існування речей, а «форму» - як внутрішню мету речей. У Канта проблема змісту і форми актуалізується як проблема співвідношення змісту і форми мислення. У Гегеля два значення форми: матеріальна и внутрішня ( форма як закон)...

Структуралізм Леві-Стросса переорієнтував традиційну філософія на вивчення «структур», а не форми.

Структура – спосіб закономірного зв'язку елементів складного цілого. Вона являє собою впорядкованість його внутрішніх і зовнішніх частин, сприяє його стабільності, стійкості та якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах.

Елемент – це нерозчленований (уданій системі, при даних можливостях) компонент складних предметів, процесів, явищ. Арістотель надав елементу статус універсального поняття онтології, космології та гносеології.

Система – це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певні структури, організація, єдність і цілісність.

Функція – це роль обєкта в межах деякої системи, якій він належить. Особливу роль поняття функція відіграє в межах системного підходк, де воно тісно пов’язане з поняттям структури; прикладом може бути структурно-функціональний аналіз в соціології.

Будь-який об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов'язані і взаємодіючі елементи. Системні об'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них характерна поява нових властивостей, які не збігаються з властивостями окремих елементів (кристали). Для системних об'єктів характерна ієрархічна будова (системи нижчого рівня входять у системи вищого рівня).

Історично, термін «система» виникає в античності. Згідно Платона, тільки єдність взаємопов’язаних речей і явищ, тобто система, може бути предметом пізнання.

Кант під системою розумів єдність знань, об’єднаних однією ідеєю. Починаючи з середини XX ст., інтенсивно розвиваються: а) дослідження в загальній теорії систем; б) розробки в галузі системного підходу, формується міждисциплінарний системний рух.

своєму призначенню.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві- Стросс (нар. 1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926—1984), Р.Барт (1915-1980) та ін.

Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітар-ному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукуп­ності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність зна­кових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідо­мого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістич­ний структуралізм). Для цього етапу характерним є також протест проти психологіз­му і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку.

Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгві­стики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяль­ності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втра­чену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні перв­існого мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлен­ня європейських соціальних явищ. Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного струк­туралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.

Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як копія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мов­ну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вда­лося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в ос­новному у Фрянції. Головними його представниками є: Ж.Дерріда (нар.1930), Ж.Дельоз (нар.1926), Ж.Бодрійяр (нар.1929), Х.Блум (нар.1930), Ж.-Ф.Ліотар (нар.1924) та ін. Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми.

Заснування постструктуралізму пов'язують з політичною нестабільністю кінця 1960-х, тому у постструктуралізмі знайшов відображення загальний стан духовної культури західного суспільства — падіння престижу науки, втрата віри в соціальний прогрес, дегуманізація суспільних відносин. Незважаючи на те, що схожі ідеї раніше висловлювали американські та німецькі філософи, течія була найбільш розповсюджена у Франції. Постструктуралізм розглядає світ культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого знаходиться і сам індивід.

У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне «Я», мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне розчленування понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Жаком Дерріда, «нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму.

№45. Проблема пізнання. Суб’єкт та об’єкт пізнання.

Діалектика суб’єкта і об’єкта в процесі пізнання. Еволюційна епістемологія

Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей. Практика стимулює розвиток пізнання, але і пізнання не просто йде за практикою, воно вирішує також ті проблеми, що породжуються попереднім розвитком наукової думки.

Пізнання́ — вища форма відображення об'єктивної дійсності, сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання). У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм).

Питання про те, чи є пізнаванним світ – одна із найважливіших філософських проблем. Залежно від того, яку позицію у вирішенні питання про пізнаванність світу займають філософи, вони розділилися на два табори. До першого належать прихильники пізнаваності світу. Серед виділяються сенсуалісти, які головну роль відводять чуттєвому пізнанню (Лок, Кондильяк); раціоналісти - взяли за основу розум (Декарт, Спіноза) та ірраціоналісти - відкидають або принижують роль розуму в пізнанні (Ніцше, Бергсон). До другого напрямку належать супротивники пізнаваності світу. Серед них виділяють дві основни течії: скептицизм і агностицизм. Скептицизм відкидає можливість достовірного знання про світ (Піррон, Горгій), агностицизм цілком або частково заперечує пізнаваність світу (Юм, Кант).

Існують два основні стовбури людського пізнання, що зростають, мабуть, з одного загального, але невідомого нам кореня, а саме чуттєвість і розум: за допомогою чуттєвості предмети нам даються, розумом же вони мисляться.І.Кант.

Існує декілька типів пізнання: міфологічне, релігійне, філософське, чуттєве, наукове.

Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.

Конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спрямована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, є суб'єктом пізнання.

Суб'єктом може бути окремий індивід, соціальна група чи суспільство в цілому. Пізнання – це специфічна взаємодія між суб'єктом і об'єктом, основна мета якої полягає в забезпеченні відповідно до потреб суб'єкта, моделей і програм, які керують освоєнням об'єкта.

Три компоненти пізнання – суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання). Для з'ясування сутності пізнання слід проаналізувати відносини між: а) суб'єктом, що отримує знання, і джерелом знання (об'єктом); б) між суб'єктом і знанням; в) між знанням і об'єктом.

Суб'єкт і об'єкт, як протилежні сторони, мають суперечливі відносини. Суб'єкт не може впливати на об'єкт інакше як предметно. У своєму розпорядженні він повинен мати матеріальних посередників свого впливу на об'єкт. Прогрес пізнання неможливий без постійного розширення й ускладнення цього "світу посередників". Так само механізм впливу об'єкта на суб'єкт передбачає свою систему посередників.

Суб'єкт і об'єкт – це протилежності, через взаємодію яких реалізується процес пізнання. Суб'єкт – це носій свідомості і знання, а об'єкт – те, на що спрямована пізнавальна діяльність.

Суб'єкт пізнання – це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і здатності до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального і духовного виробництвам певний історичний рівень розвитку культури і науки

Об'єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, але й суспільство, і сама людина, і стосунки між людьми. Об'єктом пізнання можуть бути і психічні явища: свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі. Пізнання може бути спрямованим не лише на дослідження об'єктивного світу, але й на дослідження ідеальних об'єктів, наприклад, число, площина, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, рівномірно-прямолінійний рух тощо.

Епістемологія (грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщогносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт — об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань?

 Еволюційна епістемологія — напрям в сучасній філософсько-гносеологічній думці, основне завдання якого — виявлення походження і етапів розвитку пізнання, форм і способів пізнання в контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, поклавши в основу принцип історизму, і намагаючись опосереднити крайнощі раціоналізму і ірраціоналізму, емпіризму і раціоналізму, когнітивного і соціального, природознавства і соціально-гуманітарних наук тощо.

Еволюційна епістемологія започатковується в середині ХХ ст. Біля її витоків - кілька авторів, що йшли до її ідей різними шляхами: Ж.Піаже, досліджуючи психологію мислення, зокрема мислення дитини, К.Поппер, розглядаючи проблему прирощення знань, М.Полані, вивчаючи зміни наукових ідей, точніше - творчість наукових популяцій. Особлива роль належить К.Лоренцу, який, як етолог, дійшов ідеї еволюційної когнітології, чітко виходячи з того, що існує еволюція живих організмів, обґрунтована ще Ч.Дарвіном. Ця еволюція не обминає і людину, зокрема її когнітивні здібності. 

Працю К.Лоренца "Зворотний бік дзеркала" часто-густо розглядають як вихідну для формування концепції еволюційної епістемології. Їй притаманний "кібернетичний підхід": успадкування, мінливість, природний відбір - це процеси, які "оперують" інформацією, чи знанням про структуру організму, способи його життєдіяльності, навколишнє середовище. 

Принципи еволюційної епістемології були сформульовані Лоренцем в статті «Кантівська доктрина aprioriв світлі сучасної біології», опублікованій в 1941 р. В цій статті було здійснена цікава спроба прояснити фундаментальні епістемологічні питання на біологічній основі, і вона викликала велике зацікавлення і численні обговорення.

Лоренц і інші прихильники еволюційної епістемології виходять з того, що розвиток знань являє собою безпосереднє продовження еволюційного розвитку об’єктів живого світу, і динаміки цих двох процесів ідентичні. Згідно Лоренцу, саме життя є пізнавальним процесом, когногенезом в самому широкому сенсі цього слова. Більш того — і це одна з центральних тез Лоренца — в структурних ознаках живих організмів, наприклад в структурі очей, архітектоніці кісток тварин, в формі крил птахів і т.д., закодована природа світу, в якому живуть ці організми. 

Один з відомих і продуктивних варіантів форми епістемології — генетична епістемологія швейцарського психолога і філософа Жана Піаже. В її основі — принцип зростання інваріантності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін умов досліду. Жан Піаже, зокрема, вважав, що епістемологія — це теорія достовірного пізнання, що завжди є процес, а не стан. Важливе її завдання — визначити, як же пізнання досягає реальності, тобто які зв'язки, відносини встановлюються між об'єктом і суб'єктом, який у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватися певними методологічними нормами і регуляторами. Одним з перших правил генетичної епістемології є, на думку Піаже, «правило співробітництва». Вивчаючи, як же зростає знання людини, епістемологія в кожному конкретному випадку об'єднує філософів, психологів, логіків, представників математики, кібернетики, інших наук.