31. Комунікативна філософія: проблеми, представники, (Один з текстів к.Ясперса, м.Бубера, о.-ф.Больнова, ю.Хабермаса, к.-о.Апеля в роботі Ситниченко л. Першоджерела комунікативної філософії

К Ф націлена на поняття комунікації, відмову від законодавчої позиції, на форми людського спілкування: взаємодію, спілкування, розуміння. Становлення культури діалогу – потреба сучасного суспільства. Сучасна цивілізація будується на культурі діалогу. Основним засобом комунікації проголошується дискусія, в ході якої виявляється індивідуальність кожного. Основні поняття К.Ф. - інтерсуб'єктивність, комунікативна дія, діалог, дискурс, розуміння, контакт, зустріч, свобода, відповідальність, справедливість, інший. Не можна чинити з людьми як з речами. Критик. традиційну філософію за те, що залишала без уваги неповторність людини. Людина - частина світу, буття необхідно вивчати з людини. Теперішнє буття людини можливе лише у зв'язку з іншими людьми. К.Ф. широко представлена в працях екзистенціалістів, французських персоналістів (Муньє). Ясперс та ін. за вихідний пункт філософствування беруть міжлюдську комунікацію. Ясперс пише, що комунікація - взаємовідносини з іншими людьми. Муньє баче в комунікації основну відмінність людини від інших живих створінь. Вважає, що К. потрібно використовувати для вирішення основного соціального завдання: не змінювати світ, а самовдосконалювати людину. Хабермас - головний метод комунікації - мова. Існує 2 форми: 1) комунікативна дія і 2)дискурс. В результаті комунікативної поведінки складається нормативне середовище (норми спілкування та взаємодії), стійкі міжособистісні відносини. В К.Ф. на першому місці суб'єктивно-суб'єктні відносини. К - це спілкування, з допомогою якого "Я" визначає себе в «Іншому». Етапи: І: предтеча, класична ідеологія, родоначальники: Ясперс, Мартин Бубер («Я і ти», «Діалог». Установка – світ людських взаємовідносин, де людина формує життя. Бог – зустріч людини з вічним. Любовь – відносини «Я» перед «Ти». Ідеологія – прагнення до однієї ідеї – там немає діалогії. Діалогія – кожний несе у собі початок), Бахтин. ІІ: 60-90 рр.-до нашого часу – Карл Отто Апель, Хабермас, Ридель, Хьоффе...). Головне питання комунікативної раціональності (КР)– як нам жити разом? «Інший» – який відрізняється від мене, суб’єктивний як «Я». Нікто не має права вимагати розділяти нашу думку.

1. Життєвий світ – це та сфера буття, яку суб’єкт вважає своєю; реальніть людини, яку вона створює через дії та спілкування (ті суспільства, в яких ми не відчуваємо себе стиснено). Інтерсуб’єктивність – взаємодія «Я» та «Іншого», важлива хар-ка соціальної ідеальності. У людини забирається право на суб’єктивність, якщо хтось диктує їй життя. КР бореться проти запрограмування людини за визначеними параметрами. Визнаються загальні цінності, загальні ідеали. К раціональність - вивчення проблеми життєвого світу, оріентованого на результат, цілераціональної комунікаційної дії оріентованої на порозуміння. В процесі розвитку відбувається як раціоналізація продуктивних сил так і нормативних структур. Виділяються деякі ідеальні комунікативні спільності, які базуються на індивідуальностях та множині ідеалів. Ніцше: «Природа до нас байдужа, а соціальне буття характеризується напруженням». Дискурс – практика комунікативних взаємовідносин з метою досягнення консенсусу, толерантного відношення до іншого. Окремі цінності не відмітаються. Дискурс – практика взаємодії суб’єктів на основі консенсусного діалогу. Дискусії, дебати, діалог – лежать в основі політичного вирішення.

Засадничими постулатами філософії є не субєктивні, а інтерсубєктивні, мовно - комунікативні структури. Ціль філософії - повернутися до життя, до практичної філософії, завдяки тому, що комунікація передбачає субєкт-суб’єктний звязок та визнання сувереності людини. К Ф дослідники називають "Комунікативною етикою", або метаетикою (етика як і ком.філософія вивчає норми взаємовідносин між людьми).

2. Поняття перформативної суперечності — одне з головних понять КФ. Згідно з ним, філософська теорія не може, та й не повинна приймати та припускати не лише формально, але й перформативно суперечливих висловлювань. На відміну від формальної суперечності, що є суперечністю між суб'єктом і предикатом, перформативна суперечність полягає у невідповідності між формою судження та його змістом; між тим, що твердження має на увазі, і тим, що воно висловлює; між тим, що воно є, і тим, на що воно претендує в акті висловлювання.

3. Ризома. КФ борется за то, чтобы дать самостоятельное место субъектам К, Я и Ты, Ego и Alter Ego, дать место «многим» как равноправным, предстоящим друг перед другом в своей персоналистической самобытности. Термин «ризома» был заимствован авторами из ботаники, где он означал такое строение корневой системы, в которой отсутствует центральный стержневой корень. Его место занимает множество хаотически переплетающихся корешков. В самом широком смысле "ризома" может служить образом мира, в котором отсутствует централизация, упорядоченность и симметрия. Он и становится образом коммуницирующих друг с другом центров. Основной принцип, лежащий в основе устройства ризомы, это "связь и гетерогенность". Согласно ему, каждая точка корневища может быть соединена с любой другой - ризома не имеет исходного пункта развития, она децентрирована и антииерархична. Др.словами, никакая ее точка не должна иметь преимущество перед другой, равно как не может быть привилегированной связи между двумя отдельными точками.

Для філософії Апеля характерно поєднання традицій прагматичної англо-амер. філософії та континентальної (герменевтики, філософії Хайдеггера, трансцендентальної філософії). Людина приречена на інтерсуб’єктивне порозуміння, згоду, спілкування, оскільки пізнає світ на ґрунті попереднього порозуміння. Для нормального спілкування висуває принципи "розумної згоди"(у випадку, коли інтереси збігаються з інтересами інших людей домагайся згоди з ними) та "подвійний регулятивний принцип відповідальності" - люди мають діяти так, щоб забезпечити виживання людського роду. Перформативна суперечність - філософія не може приймати не лише формальних, а й перфоративно суперечливих висловлювань.

Хабермас впевнений, що саме реальні процеси суспільного життя актуалізують нові проблемне поле дослідження - сферу інтеракції. Він підкреслює значущість проблем демократії, прав та свободи людини, співвідношення свободи та справедливості, своб.та відповідальності. Мова - це вид метаінституту, від якого залежать всі інші. У праці «Комунік.дія і дискурс» Х. розрізняє 2 форми комунікації (або «мови»): 1)комунікативну дію (взаємодію) та 2)дискурс. В межах першої значення та смисли приймаються наївно, некритично з метою обміну інформацією (потрібним для дій досвідом); що ж до дискурсу, то в його межах темою стають проблематичні претензії на значення, і жодного обміну інформацією не відбувається. Саме в дискурсах, перетворюючи тлумачення на

інтерпретацію, твердження на припущення, пояснення на теоретичне пояснення, ми намагаємося вирішити наше головне завдання: «відновити згоду, що прихована у комунікативних діях, але стала проблематичною: в цьому сенсі я говорю про дискурсивне взаєморозуміння», яке вже веде нас до дискурсивно обгрунтованої згоди. По Х. «Життєвий світ»-це горизонт, в якому завжди перебувають діючі індивіди, контекст і підґрунтя комунікативної дії. Структура комунікації як така, пояснює свою думку Х, тоді і тільки тоді не стає асиметричною, коли для всіх можливих її учасників існує симетричний розподіл шансів узяти участь у розмові. До того ж «ідеальна мовленнєва ситуація характеризується тим, що будь-яка згода, досягнута в процесі її здійснення, зможе, по суті, бути оцінена як справжня згода». Але ж потрібно мати критерії розрізнення «справжньої» та «несправжньої» згоди. Передусім, звернімо увагу на ту обставину, що в ідеальній мовленнєвій ситуації неприпустимий ані зовнішній, ані внутрішній примус щодо прийняття тих чи інших рішень: «Ідеальна мовна ситуація виключає систематичне викривлення комунікації. Тут панує виняткова форма примусу — примус кращого

аргументу, який спонукає до перевірки тих чи інших тверджень і може раціонально обгрунтувати розв'язання практичних питань». Створення ж умов «ідеальної ситуації розмови» рівно -значне, за Хабермасом, передбаченню «умов ідеальних форм життя». Таким чин., Х. Виступає проти перетворення міжособистого спілкування на об’єкт управління чи товар, а також проти маніпулювання думкою через засоби масової К, оскільки це приводить до формування фрагментарної та некритичної повсякденної свідомості, домінування спотвореної комунікації, що стає сферою відчуження. Засоби масової К сприяють поступовому перетворенню культурно - критичної публічності на культурно - споживчу., людина перестає мислити, ставити запитання, стверджувати свою точку зору. По Х.: Дискурс – это больше, чем свободный разговор, в котором собеседники не думают о соблюдении правил речевой коммуникации. Х. розрізняв 5 випадків дискурсу - як засіб К дії (отримання інформації), ідеологічне виправдання, терапевтичний дискурс (розмова з лікарем), нормальний дискурс (напр. наук.дискусія), нові форми дискурсу.

Противники теории К действия Х. неоднократно упрекали его в том, что он конструирует некую идеальную ситуацию. Апеллируя и к жестокой человеческой истории, и к современной эпохе, не склоняющей к благодушию, критики настойчиво повторяют, что хабермасовская теория бесконечно далека от «иррациональной» реальности. Х., впрочем, и не думает отрицать, что он исследует «чистые», т.е. идеальные типы действия, и прежде всего тип К действия. Вместе с тем он исходит из того, что взаимопонимание, признание, аргументация, консенсус — не только понятия теории. Это неотъемлемые элементы взаимодействия людей. И в какой-то степени — всех тех действий, которые ведут хотя бы к малейшему согласию индивидов, общественных групп и объединений. При этом, если «чисто» стратегическое действие определяется извне, регулируется заведомо данными нормами и санкциями, то суть коммуникативного действия — в необходимости, даже неизбежности для действующих индивидов самим находить и применять рациональные основания, способные убедить других субъектов и склонить их к согласию. Коммуникативных аспектов и измерений в человеческих действиях значительно больше, чем мы думаем, убежден Х. И задача современной мысли заключена в том, чтобы вычленить, как бы высветить их в реальной К людей, помогая современному человеку пестовать механизмы согласия, консенсуса, убеждения, без которых не может быть нормального демократического процесса. 

Історично вчення про комунікації з'явилось на противагу концепції громадського (суспільного) договору (Руссо та ін.). Ясперс та ін. підкреслює, що суспільний договір у своїй основі є домовленістю, тобто це контракт, учасники якого обмежені взаємними зобов'язаннями, а значить усвідомлюють один одного в рамках цих зобов'язань, тобто суспільний договір фактично роз'єднує людей. К філософія пропонує контакт замість контракту. Проблема комунікації, спілкування безпосередньо розглядається лише в одній із глав другого тому тритомної «Філософії» Ясперса. Проте саме вона є лейтмотивом його філософії. Для Я. проблема порятунку від самотності через «екзистенціальну комунікацію» є не лише питанням, що стосується виявлення «екзистенції», але й проблемою, від розв'язання якої взагалі залежить подальша доля всієї культури. Найголовнішим для Я. є спілкування з іншою людиною, що є єдиним шляхом для виявлення моєї екзистенції як для іншого, так і для мене самого. Під «екзистенціальною К» Я. розуміє такі відносини між людьми, що грунтуються на «взаємності», «встановленні відкритості», «люблячій боротьбі», тобто на глибоких особистих стосунках, на противагу анонімним, відверто-утилітарним. Адже саме в екзистенціальній К, за допомоги якої людина приходить до самої себе, також і інша людина виступає для нас у своїй унікальності. Тобто екзистенціальна комунікація можлива лише між двома «самостями» — індивіди зустрічаються тут як особистості у взаємній творчості.

Карл Ясперс. "Комунікація".

ВИСВІТЛЕННЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ: 1. Самотність. — Єднання. Чи прийду я сам до себе, залежить від мого спілкування з іншою людиною: йдеться про моє буття та буття-з-іншим. Позбавлений самостійності, я цілком утратив би себе в іншій людині; комунікація передбачає мою самостійність. І навпаки: чим більше я ізолюю себе від інших людей, тим більше збіднюється й спустошується комунікація; у помежевій ситуації її абсолютного припинення я перестаю бути собою, тому що я приречений на спустошення.Коли людина від народження приречена на самоту, вона не може стати особистістю, Я для самої себе. 2. Виникнення відвертості. — Виникнення дійсності. В комунікації я відкриваюся іншим людям. На таке прагнення відвертості можна зважитися тільки в комунікації, тільки в ній воно може здійснитися — це прагнення вийти за межі конкретного буття, щоб у такий спосіб наблизитися до власної екзистенції. При цьому прагнення до

відлюдності (як маска чи засіб безпеки) призводить до вдаваної комунікації, до нездатності зважитися на справжню комунікацію, до сплутування свого конкретного буття зі своїм вічним буттям і, звідси, намагання врятувати перше. Відлюдністю знищується відвертість, в той самий час, як виникнення відвертості та подолання нею емпіричного буття слугує уможливленню екзистенції. Коли у виникненні відвертості я втрачаю себе (як певне емпіричне буття), то роблю це лише для того, щоб знову відродитися (як можлива екзистенція); на самоті я зберігаю себе (як емпірична істота), але мушу втратити себе (як можлива екзистенція). Відкритість та екзистенціальна дійсність так відносяться одна доодної: виникають із небуття, підтримуючи одна одну.3. Любляча боротьба — Комунікація як любов не є сліпою любов'ю, байдужою до свого предмета. Становлення відкритості в комунікації означає боротьбу, але ця боротьба є одночасно й любов. Таким чином, поняття люблячої боротьби у цьому «висвітленні» є одним із центральних: як боротьба комунікація є боротьбою окремих людей за екзистенцію та істину, але на противагу боротьбі на рівні «наявного буття», в якій використовуються всі засоби проти інших людей, як проти ворогів, це — боротьба-любов. Можна визначити деякі правила цієї боротьби за відвертість. Це небажання переваг та перемог. Кожен приходить сам до себе з допомогою іншого. Це не боротьба двох екзистенцій одна з одною, а спільна боротьба супроти себе й супроти іншого, та насамперед — це боротьба за істину. Комунікація і зміст. Екзистенція зустрічається у світі з іншою екзистенцією не безпосередньо, а лише за допомоги змісту. Бо внутрішня сила душі потребує як [форми] діяльності,