30. Герменевтика: проблеми інтерпретації та розуміння, герменевтичне коло.

Герменевтика – це філософія про буття людини в світі і розуміння цього світу через мову та переживання.

За давньогрецьким переказом бог Гермес – вісник Зевсу, владики богів і людей повинен був роз’ясняти людям послання Зевса, забезпечувати їх розуміння. Таким чином, герменевтику часто визначають як спосіб філосовствування, центром якого є інтерпретація, розуміння текстів.

Ганса Гадамера, який був учнем Хайдегера, вважають засновником сучасної герменевтики. У вченні Гадамера „Істина та метод” герменевтика набуває функції онтології. До найбільш відомих представників герменевтики слід також віднести Рікера (Франція), Бетті (Італія), Флоренського та Лосєва (Росія).

Згідно Хайдегеру людина споконвічно знаходиться серед сущого, вона зацікавлена ним і разом з тим занепокоєна, має відчуття невизначеності, страху перед невідомим, що зумовлено передусім її смертністю.

Розуміння передбачає практичну дію, але воно з тією ж необхідністю є вираженням суб’єкта, тобто його викладення – інтерпретація. Але будь-яка інтерпретація має мовну, текстуальну форму, тобто зрозуміти текст означає знайти в ньому відповіді на ряд питань. Згідно Гадамеру в текста нема власного змісту поза його інтерпретацією, а в рамках цієї інтерпретації неприпустима суб’єктивна довільність, оскільки текст сам по собі не довільний. Таким чином, розуміння досягається у забезпечення злиття горизонтів тексту та людини. При цьому слід мати на увазі так зване герменевтичне коло. Людина повинна зрозуміти те, всередині чого вона знаходиться з самого початку, кругова залежність пов’язує ціле і його частину. Ми можемо зрозуміти текст лише як частини цілого, про яке ми маємо деяке перед-розуміння до початку інтерпретації тексту. Розуміння є історичним, тобто горизонти розуміння змінюються і кожне нове покоління інтерпретує по-своєму.

Герменевти стурбовані тим, що в світі все менше думають, вони закликають до допитливості, ведення діалогів одне з одним. Але любов до слова призводить герменевтив до того, що вони занадто зближують філософію з філологією, хоча основи герменевтики можуть бути використані не лише в філології, а й в історичних, юридичних та інших науках, які мають справу з аналізом об’єктивних результатів свідомої діяльності людей.

Досить цікавою є герменевтика Лосєва, автора книги „Філософія імені”. Для нього кожна річ має сутність, яка проявляє себе за допомогю енергем. Завдяки цим енергемам сутність є в імені, тобто ім’я є символом сутності. Лосєв писав: „В імені зосереджені всі фізичні, психологічні, феноменологічні, логічні, діалектичні, онтологічні сфери”. Загалом Лосєв виділяв в імені 67 моментів і вважав ім’я мостом між суб’єктом та об’єктом.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом ХХ ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дiльтеєм. Дiльтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливiсть трансформацій герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвiйним. 3 одного боку, саме пiзня феноменологія з її критикою об'єктивiзму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскiльки вона порушує питання про те, як дiльтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. 3 іншого, пiзня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивiзму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного вiдношення. Свiдомiсть постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим вiдкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як фiлософської доктрини. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумiннi. Звiдси випливають три основнi моменти, якi дають змогу зрозумiти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розумiння на її онтологію; 2) спостерiгається вiдмова від феноменологічного підходу до свiдомості як самодостатньої і безпередумовної 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

За Ф.Шлейєрмахером , основна мета герменевтичного методу - зрозуміти автора і його текст ширше, ніж він сам розумів себе і свій твір. Шлейєрмахер вважає герменевтику мистецтвом розуміння чужої індивідуальності.

Згідно з твердженням Дільтея те, що людина виявляє в іншій, вона знаходить у собі як переживання, те, що вона сама переживає - може знайти в іншій людині через переживання. Звідси розуміння визначається як саморозуміння. Інтерпретатор може побачити у матеріалі, який пізнається лише те, що є у ньому самому. Розірвати "герменевтичне коло", що виникає Шлейєрмахер і Дільтей пропонують через встановлення гармонії, між двома духовно-душевними світами автора і інтерпретатора.( У інших джерелах говориться, що герменевтичне коло заключається в тому, що інтерпретатор має бачити в авторському творі лише те, що в ньому є, рухається по колу думок автора, має розуміти де він знаходиться увійти в коло).

Проблему інтерпретації та розуміння сьогодні розглядають Г.-Г. Гадамер, П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс, Ю.Хабермас.

Центральною у фiлософському вченні Гадамера є ідея, що вихідним пунктом герменевтики як фiлософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфiчну рису процесу розумiння, пов'язану з його циклічним характером. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як фiлософію розумiння. Предметом розумiння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний змiст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософiєю "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтицi онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор – гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рiкьор розумiє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший – непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретацій.

Фiлософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтицi" німецького філософа Ю.Хабермаса (нар.1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільствi, крiм культурної сфери життя, є ще й економiчна, соціальна, полiтична. Хабермас робить висновок, що необхiдно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунiкативної дії. Головним методом комунiкації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведінки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкi міжособистіснi вiдносини, стiйкi особистiснi структури тощо. Теорія комунiкативної дії – це один із аспектів соціальної філософії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про фiлософську концепцію, слід пiдкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбницi фiлософської думки: і) відтворюється ідея цiлісностi культури, фiлософії, суспiльства тощо; 2) дається метод аналізу культурних явищ; 3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.