70

Питання №1 (Концепція національної школи. Демократизація школи, гуманізація школи.)

1. Проголошений ідеологічний принцип (постулат) про обов’язковість середньої оcвіти без врахування реального стану справ у країні, орієнтація школи і вчителя на нівелювання природних задатків, інтересів та можливостей дітей, нехтування принципом диференціації навчання призвели до погіршення якості підготовки випускників школи, різкого падіння соціального статусу і престижу знань серед молоді. Школа все більше перетворювалась в бюрократичну ідеологічну установу, де панувала одноманітність, відчуження учня від школи, учителя від учня.

2. Особливо занедбаною виявилася сільська школа (недостатнє фінансування, слабка навчально-матеріальна база, невлаштованість вчителів).

3. Загострилося протиріччя між вимогою суспільства забезпечувати кожній людині єдиний, досить високий рівень загальної освіти і необхідністю всіляко задовольняти і розвивати індивідуальні інтереси та здібності учнів, поглиблюване хибним тлумаченням принципу єдиної школи.

4. Неминучим наслідком вульгарного розуміння принципу єдиної школи стала жорстка централізація всіх сторін її життя, яка призвела до відчуження школи від суспільства і національної культури, до втрати школою національних традицій, до дискредитації вивчення рідної мови, літератури, історії свого народу.

5. Ігнорування того, що школа завжди є національною. Спроби формування позанаціональної, так званої загальнорадянської школи без будь-яких національних ознак і особливостей призвела до кризових явищ.

Враховуючи той факт, що в сучасних умовах школа повинна виступати важливим фактором відродження нації, виховання в молоді почуття національної свідомості й гідності, активним засобом боротьби з національним нігілізмом, з проявами комплексу національної неповноцінності, нижчості, відступництва від своєї нації, міністерство освіти вирішило розробити і затвердити концепцію загальноосвітньої школи України, що визначатиме основні підходи до відновлення культуротворчої функції школи і її відродження на гуманістичних і демократичних засадах з пріоритетом у її діяльності загальнолюдських цінностей і моралі над класовими і національними.

Вихідними положеннями концепції є:

1. Забезпечення суверенності за законодавством, структурою і змістом навчання і виховання системи народної освіти на Україні.

2. Спрямування змісту і організації навчально-виховної роботи в школі на формування національної самосвідомості, органічне поєднання в діяльності школи національної та інтернаціональної, загальнолюдської культури.

3. Забезпечення випускникам школи обсягу наукових знань на рівні світових стандартів загальної середньої освіти.

4. Відмова від політизації навчально-виховного процесу, нав’язування шкоді ідеологічних догм і доктрин окремих партій, організацій, рухів, церкви тощо.

5. Забезпечення незалежності державної системи освіти від церкви і її світського характеру.

6. Організація навчально-виховного процесу на основі максимального врахування і розвитку індивідуальних здібностей, нахилів, обдарованості дітей.

7. Автономність школи у виборі форм і методів навчально-виховного процесу.

8. Орієнтація виховної діяльності школи на розвиток особистісних сил учнів, здібностей, талантів, рис якостей, відносин.

9. Надання учням можливості реалізувати будь-які свої вимоги демократичним шляхом, об’єднуватися в добровільні демократичні дитячі організації, в діяльності яких пріоритет надається загальнолюдським духовним цінностям.

10. Органічне поєднання державних і громадських засад в управлінні народною Освітою, відмова від заформалізованих управлінських структур і командно-адміністративних методів управління.

11. Оптимізація оплати праці педагогів з урахуванням дійсних затрат сил і робочого часу, а також результативності педагогічної діяльності.

Мета, завдання і структура загальноосвітньої школи.

1. Головна мета школи — формування і розвиток соціально активної, гуманістично спрямованої особистості з глибоко усвідомленою громадянською позицією, системою знань про природу, людину, суспільство, почуття національної самосвідомості, готовся до професійного самовизначення. Ця мета досягається різноманітними, диференційованими засобами.

2. Трудовий характер школи передбачає формування в учнів культу інтелектуальної і фізичної праці, поваги до людей праці, готовності до включення в трудову діяльність. Основними засобами для цього є послідовна реалізація принципу поєднання навчання з продуктивною працею, формування в учнів комплексу загально-трудових умінь, підготовка до свідомого вибору професії.

Політехнічний характер школи передбачає засвоєння учнями наукових основ сучасного промислового і сільськогосподарського виробництва, усвідомлення соціальних та екологічних наслідків науково-технічного прогресу.

3. Державна система загальної середньої освіти відокремлена від церкви і носить світський, відкритий характер Приватні громадяни республіки можуть навчати своїх дітей релігії індивідуально чи в створюваних релігійними організаціями навчальних закладах і групах. За баханням дітей чи їхніх батьків у школі може бути організоване добровільне вивчення «Історії релігії».

4. Найважливішим принципом загальноосвітньої шкоди є принцип гуманізму, відповідно до якого людині як вищій цінності суспільства надаються сприятливі умови для всебічного розкриття її здібностей і таланту, розвитку особистості. Школа покликана сприяти досягненню гармонії в поєднанні інтересів особи, суспільства і держави.

Гуманізація і гуманітаризація школи передбачає зміцнення органічного зв’язку навчання в ній з витоками національної культури, гуманітарними традиціями людства, досягненнями вітчизняної і світової громадської думки, подолання розриву між культурою, наукою і освітою.

Гуманізм школи полягає в послідовному поєднанні інтересів учнів і вчителів та виявляється у довір’ї та диференційованому підході до школярів, заснованому на врахуванні і розумінні їхніх індивідуальних особливостей і здібностей, запитів та інтересів, поваги до їх честі і гідності.

5. Головними напрямами відродження школи є. реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізація навчально-виховного процесу, організація його з врахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку; диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль від соціальних інститутів виховання — сім’ї, школи, трудових колективів, громадських організацій для поліпшення виховання підростаючого покоління.

6. Загальноосвітня школа функціонує у вигляді навчальних закладів різних типів:

— середня загальноосвітня школа. Забезпечує базовий рівень освіти з усіх загальноосвітніх предметів;

— школа з поглибленим вивченням окремих предметів. Забезпечує базовий рівень освіти з більшості навчальних предметів, а з деяких — вищий рівень знань;

— школа з профільним навчанням або спеціалізована школа. Передбачає базовий рівень освіти з більшості навчальних предметів і поглибленні знання з одного або декількох профілів: наукового спрямування (фізико-математичного, фізико-технічного, хіміко-біологічного, сільськогосподарського, філологічного, історико-суспільствознавчого, економічного, педагогічного тощо); художнього спрямування (музичного, образотворчого, акторського, вокального, хореографічного тощо; спортивного спрямування (за різними видами спорту).

Школи з поглибленим вивченням окремих предметів, з профільним навчанням та спеціалізовані школи можуть функціонувати як гімназії, ліцеї, колегіуми тощо;

— професійно-технічні училища (технічні ліцеї). Забезпечує майбутнім робітникам базових гуманітарних і природничо-наукових знань, загальнотехнічних дисциплін на галузевому рівні, а також спеціальних знань.

— можливе створення навчального закладу «дитячий садок-школа»;

— вечірні (змінні) загальноосвітні школи, очно-заочні середні школи;

— спеціальна школа для дітей з вадами розвитку.

Загальноосвітня школа є триступеневою:

I ступінь — початкова школа з тривалістю навчання — 3-4(5) років;

II ступінь — основна школа з тривалістю навчання 5 років;

III ступінь — повна середня школа (2-3 р.).

Ступені загальноосвітньої школи залежно від місцевих умов можуть функціонувати автономно. Між ступенями загальної середньої освіти забезпечуються єдність і взаємозв’язок, наступність мети, змісту, методів, засобів, організаційних форм навчання і виховання.

Школа і національна культура.

Школа об’єктивно виступає провідним фактором прилучення молоді до національної культури і традицій. Тут закладаються основи національної самосвідомості, прищеплюється любов до рідної мови, повага до свого народу, його історії і культури.

Споконвічність, первинність-культурно-історичної традиції народу, її діалектична єдність з загальною людською культурою, виступає вихідним принципом при конструюванні змісту освіти і всієї виховної діяльності школи.

Національний компонент змісту освіти включає знання рідної мови й літератури, історії свого народу, його традицій, звичаїв, ідеалів, витоків і особливостей рідної культурі, народної творчості, знання про суспільний і державний устрій України її міжнародне становище, населення, природні ресурси, економіку, науку, культуру, сучасні етнічні процеси.

Ці знання розкриваються як в обов’язкових навчальних предметах, так і в предметах за вибором учнів, у факультативних курсах.

Національне самовизначення школи вимагає широкого відображення національних елементів у її виховній діяльності, відродження краєзнавчої роботи у всіх можливих напрямках, залучення учнів до активної участі в збереженні і охороні святинь свого народу, пам’ятників історії, культури і природи, до освоєння традиційних ремесел і народних промислів.

В навчально-виховному процесі школи має широко використовуватись вироблена тисячоліттями мудрість народної педагогіки, виражена в усній народній творчості, в споконвічних загальнолюдських моральних засадах і нормах людини праці.

Зміст загальної освіти. Під змістом освіти автори концепції розуміють узагальнену систему знань про природу, сучасне виробництво, суспільство, культуру й мистецтво, про людину; систему узагальнених інтелектуальних і практичних умінь, навичок творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, етичних норм.

У процесі засвоєння змісту освіти в учнів формується уявлення про цілісну наукову картину світу, здійснюється їхній інтелектуальний, емоційний, морально-етичний, естетичний, фізичний розвиток, виробляється громадянська позиція, орієнтація на вільний вибір професій і спеціальностей згідно з прагненнями і здібностями.

Одним з провідних принципів формування змісту освіти є гнучкість і відкритість, а також певна відносна стабільність.

Сучасний етап соціального і науково-технічного прогресу вимагає істотного оновлення змісту загальної середньої освіти в таких основних напрямах:

— широке відображення національної історії, духовим та матеріальної культури, мистецтва в органічній єдності із світовою історією, культурою, здобутками людської цивілізації;

— встановлення більш раціонального співвідношення часу на вивчення соціально-гуманітарних, природничо-математичних, мовних, художньо-естетичних предметів, на трудове і фізичне виховання;

— визначення оптимального поєднання класичної спадщини і сучасних досягнень відповідної науки в змісті окремих навчальних предметів;

— відображення в змісті освіти інтегративних процесів, які відбуваються в сучасній науці та виробництві, запровадження ряду інтегративних курсів з метою формування цілісної наукової картини розвитку природи і суспільства і усунення навчального перевантаження учнів;

— узагальнення, систематизація і генералізація знань на основі фундаментальних наукових ідей, теорій, законів, принципів, наукових картин світу;

— врахування, інтересів учнів та їхніх індивідуальних особливостей, орієнтація змісту на розвиток здібностей та емоційно ціннісних ставлень учнів, їх. наукового світогляду та творчого мислення;

— посилення гуманістичного, політехнічного і екологічного спрямування змісту освіти, дієвості засвоюваних учнями знань;

— забезпечення варіативності навчальних планів і програм з метою врахування як регіональних і національних особливостей, так і відмінностей в інтелектуальній, емоційній, моральній сферах учнів у темпах і рівнях психічного розвитку дітей.

Концепцією середньої загальноосвітньої школи України в змісті освіти виділяються два компоненти: державний і шкільний, які опрацьовуються відповідно Міністерством освіти України і школою. Державний компонент змісту освіти є інваріантним стандартом загальноосвітньої підготовки, незалежним від регіональних умов та індивідуальних особливостей учнів.

В Концепції досить детально викладається характеристика предметів чи інтегрованих курсів як державного, так і шкільного компонентів, акцентується увага на курси за вибором і профільне навчання, факультативи й додаткові заняття, розглядається вивчення предметів мовного циклу.

Навчально-виховний процес (НВП)

1. Навчально-виховний процес загальноосвітньої школи будується виключно на засадах наукової методологи. Вся організація НВП, зміст, форми і методи навчання та виховання є такими, що теоретичні і практичні відомості на будь-якому рівні вивчення строго відповідають даним сучасної науки, нормам загальнолюдської моралі. При вивченні історії та інших суспільних наук необхідно вчити розрізняти факти і їхнє тлумачення, оцінку; не нав’язувати учням категоричні, незаперечні судження та оцінки.

2. Школа повністю самостійна у виборі форм організації НВП, методів і засобів його реалізації. Будь-яке нав’язування учителям і школам типів, структур уроків чи методів їх проведення є неприпустимим (хоч не слід ігнорувати загально-педагогічними та методичними вимогами до організації НВП).

3. Засвоєння учнями змісту освіти має здійснюватись не стільки шляхом передачі готових висновків, скільки шляхом розвитку творчих задатків, здібностей, спрямованих на створення цінностей, знань і умінь, підведення учнів до самостійних умовисновків та узагальнень. Пояснювально-ілюстративні і репродуктивні методи повинні органічно поєднуватись з проблемними методами, яга ставлять учня в умови самостійного набування знань; дискусіями, дидактичними іграми, творчими індивідуальними завданнями, з широким використанням сучасних ТЗН, поступовим впровадженням комп’ютерних технологій.

4. У НВП створюються умови для морально-етичної оцінки учнями реальних та навчальних ситуацій і перевірки своїх можливостей. Організація такої пізнавальної діяльності передбачає гнучке поєднання індивідуальної та групової, самостійної і керованої, класної і домашньої діяльності.

5. У НВП школи використовуються різноманітні форми навчальних занять — урок, лекція, семінар, навчально-практичне заняття, дидактична гра, колоквіум тощо шляхом поєднання їх у раціональній системі.

6. НВП будується на основі результатів всебічного систематичного і науково обґрунтованого вивчення психолого-фізіологічних особливостей учнів. З цією метою школи забезпечуються психологічною службою.

7. Орієнтація на всебічний гармонійний розвиток особистості учнів детермінує таку максимальну наповнюваність:

— у початкових класах і групах продовженого дня — не більше 20 учнів,

— у 5-11 класах — не більше 25. Недоцільним є об’єднання початкових класів у класи-комплекти незалежно від кількості дітей у кожному класі.

8. У школі створюється надійна система як запобігання неуспішності і відставання учнів у навчанні, так і робота з обдарованими дітьми (класи підтримки, класи вирівнювання, адап­тації, індивідуальні заняття для реалізації здібностей, заняття з логопедом, лікувальна фізкультура, ритміка).

9. Духовне відродження школи вимагає гуманізації не лише змісту освіти, але й НВП. Вона полягає в створенні такої атмосфери на заняттях, щоб задовольнялися природні потреби учнів у пізнавальній діяльності, спілкуванні, самовираженні і самоутвердженні.

10. Робота школи щодо нагромадження учнями позитивного соціального досвіду, їх громадянського змужніння передбачає включення дітей в систему колективних відносин. Становлення особистості немислиме поза колективом.

11. Учням надається можливість при наявності здібностей і бахання достроково завершити навчання в школі. Передбачається система екстернатного складання екзаменів і можливостей дострокового одержання документа про здобуття середньої освіти.

12. Демократичні права учнів поєднуються з обов’язками глибоко оволодівати основами наук, дотримуватись навчальної і трудової дисципліни, бережливо ставитися до громадської власності, природи й навколишнього середовища. Обов’язковим є дотримання принципів загальнолюдської моралі і етики, здорового способу життя, нетерпиме ставлення до антигромадських проявів.

13. Естетичне виховання в школі здійснюється на засадах національної культури мистецтва, традицій і звичаїв народу, за рахунок вивчення предметів естетичного циклу (музика, співи, образотворче мистецтво, хореографія), організації позакласної роботи в галузі народного мистецтва тощо.

14. Органічною складовою життєдіяльності учнів, зміцнення їх здоров’я виступає фізична і розумова праця. Трудове виховання здійснюється у всіх видах НВ діяльності, забезпечується політехнічним і трудовим спрямуванням вивчення всіх навчальних предметів, залученням учнів до суспільно-корисної, продуктивної праці, до участі в технічній творчості тощо.

15. Обов’язковою умовою ефективного виховання учнівської молоді є широкий їх вихід за межі шкіл в самодіяльні молодіжні об’єднання (спортивні команди, гуртки технічної творчості, літературні і театральні студії тощо).

Учитель сучасної школи

Учитель має бути:

— широко освіченою, глибоко ерудованою людиною високої моральної, інтелектуальної, фізичної і естетичної культури,

— глибоко обізнаним в своїй спеціальності і методично озброєним, таким, що розуміє особливості розвитку дітей різного віку, їхнього внутрішнього світу, мотивів поведінки,

— любити дітей, мати бажання і вміння спілкуватись з ними,

— із сформованим науково-педагогічним мисленням, почуттям нового;

— готовим до постійної самоосвіти, поглиблення і поповнення знань в різних галузях науки, мистецтва, культури.

В концепції передбачено шляхи забезпечення матеріального становища вчителів, відповідних умов праці і відпочинку, проведення атестації педагогічних кадрів (з ініціативи адміністрації і самого педагога).

Управління школою

1. Школа має юридичну та фінансову самостійність, будує свою діяльність на принципах самоврядування, гласності і демократії. Кожна школа опрацьовує власний статут, в якому визначається її мета й завдання, організаційна структура, а також норми і правила життя колективу, права і обов’язки його членів.

2. Управління школою ґрунтується на тісній співпраці державних органів і органів громадського самоврядування.

3. Колегіальним органом шкільного самоуправління є загальні збори колективу та обрана ним шкільна рада.

4. Демократизація управління школою передбачає моральне і матеріальне стимулювання творчих пошуків педагогів, підвищення рівня їхньої загальної культури і кваліфікації, професійної майстерності; створення комфортного морально-психологічного клімату, доброзичливих стосунків між учителями і учнями, учителями і адміністрацією школи, педагогічним колективом і батьківською громадськістю; створення дійової і ефективної системи учнівського самоврядування.

5. Персональну відповідальність за результати НВП несе педагог і керівництво школи. Будь-який адміністративний вплив на них з вимогою зміни реальних показників навчання і виховання є неприпустимим.

Необхідні умови реалізації концепції

Освіта повинна бути включена в систему найвищих соціальних пріоритетів.

Однією з умов успішної реалізації концепції є належне науково-методичне забезпечення всіх сторін педагогічного процесу. Психолого-педагогічна наука покликана розв’язати на теоретичному і прикладному рівні такі проблеми:

— принципи і критерії відбору змісту освіти, особливо її «ядра» (соціальне необхідного обов’язкового обсягу знань, умінь і навичок);

— шляхи і засоби диференціації та індивідуалізації навчання, розробка і апробація різних варіантів навчальних планів;

— підготовка сучасних програм, підручників, навчальних посібників, у яких реалізуються ідеї гуманізації і демократизму, єдності навчання і виховання;

— розробка надійної діагностики рівня вихованості і засвоєння учнями змісту освіти;

— умови розвитку здібностей і обдарованості учнів;

— наукове обґрунтування конкретних шляхів перебудови системи підготовки і підвищення кваліфікації вчителя.

Компонент «Демократизація школи» спрямований на формування демократичної культури як основи розвитку громадянського суспільства через реалізацію демократичних принципів у всіх аспектах шкільного життя та сприяння розвиткові шкільного самоврядування.

Сьогодні сучасна школа повинна дати учням не тільки певні знання, уміння та навички, але й виховати соціально адаптовану та громадсько-орієнтовану особистість, яка після закінчення школи успішно займе своє місце в житті. Саме в школі учням необхідно дати знання, що надалі дозволять їм орієнтуватися в безлічі співтовариств і робити правильний вибір, тому що вже в шкільному віці формується громадській світогляд дитини. Але лише знання теорії недостатньо для формування в учнів активної громадської позиції. Мікросередовище всередині школи необхідно сполучити з реальною дійсністю навколо школи.  Громадсько-активна школа не відгороджує учнів від реального життя, а включає це життя у свої уроки, позаурочну діяльність, створюючи єдине поле громадського виховання не тільки учнів, але і всіх учасників освітнього процесу. У результаті йде комплексне, системне виховання громадянина не тільки в школі, але і поза її межами.

Роль школи в процесі формування демократичного менталітету, безумовно, є центральною. Практично всі країни зі стійкими демократичними традиціями в тій або іншій формі використовують освітні установи для цілей демократичної освіти та навчання. У школі закладаються трудові навички, дитина вчиться соціальній взаємодії, тут у неї виробляються життєві цінності, формується уявлення про свою роль як особистості та громадянина. Для того, щоб навчання стало демократичним, не потрібно обмежуватися спеціальними заняттями та курсами, відведеними для цих цілей, а потрібно виробити загальну концепцію комплексного підходу до навчання, якою зможе користуватися кожен викладач, незалежно від предмета і вікової групи учнів, з яким він працює.

Слід відзначити, що вислів «демократизація освіти» не має політичного підґрунтя. Це не політичний пристрій, а певні цінності (права людини як громадянина), властиві різним політичним системам.

Щоб зрозуміти мету демократичного навчання, зробимо короткий екскурс в історію. Слово «демократія» у перекладі з грецького - «владу народу». Тобто народ і його право на участь у керуванні суспільством є головними елементами демократичної держави. Пізніше в це визначення ввійшли поняття соціальної рівності, толерантності, поваги прав кожної особистості. Стосовно демократичного навчання це означає, що процес навчання не потрібно обмежувати курсом лише правознавства і подібними дисциплінами, а додатково використовувати величезний потенціал уроків по природничо-наукових дисциплінах, тобто інтегрувати громадянську освіту та виховання в навчально-виховний процес. Також важлива атмосфера в класі, де вчитель поважає достоїнство та права кожного учня, де заохочується відповідальність, активність, прояв лідерських якостей. На будь-якому уроці потрібно використовувати інтерактивні методики викладання, а також упроваджувати їх у позаурочні заходи і діяльність органів шкільного самоврядування. Усе це спрямовано на те, щоб демократичне навчання розвивало критичне мислення, за допомогою якого майбутні громадяни будуть генерувати і реалізовувати ідеї, що роблять позитивний вплив на суспільство, вирішуючи різні проблеми і регулюючи конфліктні ситуації.

Необхідно звернути увагу на стиль викладання в загальноосвітньому закладі. Традиційний для багатьох шкіл авторитарний стиль - серйозна проблема в демократизації навчального закладу. Він розвиває покірність авторитетові дорослих (надалі поширюється на авторитет будь-якого керівника), найчастіше супроводжується ворожістю до осіб, які дотримуються цього стилю. Ворожість, що придушується, надалі трансформується в різні комплекси: невпевненість у собі, низький суспільний статус і т.д. Отже, демократичне навчання, ставлячи своєю задачею виховання в учнів громадської активності та відповідальності, а не бездумної слухняності, повинне виключити авторитаризм як педагогічну умову. Будь-яка активна творча діяльність дитини на уроці повинна заохочуватися й аналізуватися з позиції поваги до його особистості та розуміння того, що учень має право на помилку.

Підводячи підсумок вищесказаному, порівняємо дві парадигми керування школою:

Адміністративна	Демократична
керівництво	політичне лідерство
вертикальна взаємодія	кругова взаємодія
фіксовані ролі	гнучкі ролі
персональна відповідальність	розділена відповідальність
автократична взаємодія	співробітництво
висловлення оцінки	спільне оцінювання
статус	авторитет
ощадливість	ефективність
контроль	довіра
сила	посилення інших

Демократична парадигма сприяє розвиткові моделі демократії, яка припускає, що демократичність у відношенні шкільної програми може виявлятися не тільки у формі порад, але й у формі відкритих дискусій учнів і вчителів. Демократичний підхід педагога полягає в тому, що участь учнів у шкільному житті повинне починатися за допомогою вчителів, а далі ставати усе більш незалежним.

Реалізуючи компонент «Демократизація школи», загальноосвітній заклад формує культурно-освітній простір школи, елементами якого є:

• зміст і форми правової освіти, що відповідають віковому розвиткові та рівням освіти включають не тільки традиційні підходи, а й різні інтерактивні форми роботи з дітьми;

• уклад школи, особливе внутрішкільне середовище, традиції та норми взаємодії і взаємин всіх учасників освітнього процесу;

• зміст позакласної та позашкільної роботи, побудований на принципах самоврядування та  соврядування дітей та дорослих;

• відкритість освітньої системи школи зовнішньому соціумові та пряма взаємодія педагогів і учнів школи з ним.

Гуманізація навчально-виховного процесу передбачає оволодіння людиною духовними цінностями суспільства. І.Огієнко вважав основою цього процесу вивчення історії та культури України, знання мови, обрядів, звичаїв, мистецтв, побуту тощо. Родина і школа повинні співпрацювати, щоб дитина в школі відчувала себе комфортно.

   Гуманізація навчально-виховного процесу передбачає оволодіння людиною духовними цінностями суспільства, формуванню у неї визнання пріоритету людини як найвищої цінності. При цьому на першому місці мусить бути інтерес дитини, її пізнавальна допитливість, відчуття радості від навчальної праці, щоб виховати в учня "прагнення засвоїти та зберегти у своїй пам’яті все те суттєво важливе, що необхідно для подальшого життя і праці" [ 1: 95 ].

   Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті виділяє "формування високої гуманістичної культури особистості" [ 2 ].

   Отже, процес освіти має бути олюдненим і людяним, що ставить високі вимоги до майстерності вчителя, вимагає самоосвіти його, постійної творчості.

   Саме таким педагогом був І.І.Огієнко, людина енциклопедичних знань, видатний вчений, державний, громадський, церковний та культурний діяч, який зробив значний внесок і у мовознавство та літературознавство і як редактор і видавець, і як перекладач і поет, керівник освіти, як історик української церкви і прославлений митрополит.

   Гуманістичний напрям педагогічної спадщини великого вченого найтісніше пов’язаний із історією і культурою України. Він глибоко вірив у майбутнє нашого народу і підкреслював це під час виступів, лекцій, у цілому ряді наукових праць. Особливої уваги вчений надавав вихованню дітей в родині, яка є джерелом прищеплення національного духу, високої свідомості і моралі. В праці "Навчаймо дітей своїх української мови" Огієнко відмічає: "Чого батько та мати навчать у родині, з тим і в світ піде дитина." Особливу роль у вихованні дітей, вважає вчений, мають взаємовідносини в сім’ї, любов і доброта, шана старших, повага до законів. І в цьому найголовніша заслуга матері. Рідна мова в родині, оформлення житла, одяг, дотримання національних традицій – все це виховує дитину як справжнього українця.

   У школі дитина продовжує формуватись, а для цього треба, щоб вчителі і батьки були партнерами, постійно допомагали один одному і підтримували у різних ситуаціях. В школі дитина повинна почувати себе комфортно, радіти тому, що просувається вперед, відчувати радість від своєї розумової праці.

   Іван Огієнко радив тим, хто працює самостійно, "слідувати таким шляхом: спочатку читати вголос матеріал кожної лекції з акцентуванням уваги на новому, незнайомому, потім – записувати це нове і незнайоме до спеціального зошита; обміркувати контрольні запитання із врахуванням власних записів до спеціального зошита; повторення вивченого за правилами підручника; відтворення повтореного вголос літературною мовою" [3: 40].

   Іван Огієнко дає цілий ряд порад щодо індивідуальної роботи з дітьми, методів і прийомів роботи з художніми творами. Дослідник спадщини І.Огієнка А.Марушкевич виділяє із цих порад найбільш вагомі: читати не поспішаючи, щоб отримати більше насолоди; читати уважно, не пропускаючи жодного слова; пам’ятати ім’я автора, який створив книгу, бо в противному разі читання схоже на крадіжку; читання має стати звичкою, а вона є ознакою культурної людини; книга – це скарб, і тому важливо берегти її і не дотикатись до неї брудними руками" [4: 60].

   В працях І.Огієнка чітко визначено шляхи національного виховання: мова, історія, обряди, звичаї, мистецтво, фольклор, побут, одяг тощо.

   У гуманістичному вихованні молоді особливу увагу вчений звертає на рідну мову: "Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я... І поки живе мова – житиме й народ, яко національність" [5:240].

   Навчання та виховання учнів рідною мовою – необхідна умова людяного підходу до дітей. І.Огієнко високо цінував і використовував у своїй педагогічній роботі народні пісні, козацькі думи, щедрівки, прислів’я та приказки. Адже був глибоко впевнений у тому, що духовність учнів успішно формується тоді, коли всі види виховання – розумове, моральне, естетичне, трудове та інші – ґрунтуються на основі національних традицій і звичаїв, культурно-історичного досвіду рідного народу.

   Дуже важливо, на думку І.Огієнка, занурити дитину в рідномовне оточення. Проживаючи тривалий час за межами Вітчизни – у Польщі та в Канаді – і беручи найактивнішу участь в протидії винародженню української молоді на чужині, І.Огієнко прийшов до твердого переконання, що цілком можливо збереження "всього рідного" навіть у чужих своєму серцю умовах. Але і тут все починається з сім'ї, з батьків, зі збереження свого родового прізвища та з незмінювання українського імені на чужинне, зі спілкування рідною мовою, з дотримання фольклорно-народних традицій і обрядів не лише у дні свят за народним календарем, а й у побуті, оздобленні оселі, одягу. Важливого значення надавав він і вихованню засобами народного мистецтва, піснею, усною народною творчістю тощо.

   Досліджуючи історію нашого народу, його культури і вірувань І.Огієнко спрямував результати своїх досліджень на виховання підростаючих поколінь на традиціях минулих епох. А ознайомлення вихованців з правдивою історією давало йому можливість формувати у них як словами, так і власними вчинками, протидію тим факторам, негативність дії яких на виховання він переконливо довів.

   Суттєвий вплив на формування прогресивного світогляду І.Огієнка мало наростання національно-визвольного руху українського народу. Саме завдяки глибокому пізнанню провідних ідей рідної культури, духовних сфер свого народу у нього сформувалася цілісна система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій.

   Вчений вважав, що у становленні духовності кожної особистості пріоритетна роль завжди належить моралі і гуманізму.

   У своїх працях І.Огієнко наголошував на необхідності вивчення не лише рідної мови, а й своєї історії та культури, на основі втілення в процес навчання і виховання емоційно-естетичних, художньо-образних, духовних ідей рідного народу. Лише тоді в учнів будуть формуватись патріотичні, гуманні, громадські якості. Вчений вірив у майбутнє України. Він писав: "Український народ – це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє – то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ійшла..."[5: 263].

   Спробував він дати у своїх творах доступне тлумачення понять "добро", "зло", "совість", "сумління", "милосердя" та ін., накреслити шляхи їх усвідомлення молоддю та формування у них потягу до доброчинності.

   Де ж і коли зароджується прагнення до доброти, протидія злу? Аналіз життєвого шляху самого І.Огієнка дає підстави стверджувати, що перший імунітет проти зла у будь-якій формі виник у нього ще в ранньому дитинстві у сім'ї. Потім щеплення паростків доброти у нього було від вчителів – світських і духовних. Цей вплив був настільки сильним, що і через багато років запалений його наставниками вогник добродійності не лише не згасав, а й розгорався все сильніше. Він і сам активно шукав найефективніші точки прикладання своїх інтелектуальних зусиль, духовного наставництва і власних коштів.

   Все це добре розумів і сам Огієнко. Повчальні уроки власного життя спонукали його до глибоких педагогічних і філософських роздумів, давали йому змогу уберегти себе і інших від непоправних помилок у житті.

   Найважливішим у вихованні підростаючого покоління він вважав усвідомлення ще з раннього віку понять добра і зла. Адже світ, на його думку, щасливий тоді, коли він наповнений добром, і нещасний при перевазі зла. А відділити добро від зла може лише сумління, яке І.Огієнко вважав центром внутрішнього світу особистості, та совість – "сторож вчинків людини". Він вважав вартнішою просту людину з розвиненою совістю і почуттям національної самосвідомості, аніж інтелігента без цих якостей. Зрадники свого рідного, на його думку, завжди нещасливі, бо не мають спокійної совісті. Тому будь-які обставини не можна вважати поважними для зради народу.

   Досліджуючи історію нашого народу, його культури і вірувань, І.Огієнко спрямував результати своїх досліджень на виховання підростаючих поколінь на традиціях минулих епох. А ознайомлення вихованців з правдивою історією давало йому можливість формувати у них як словами, так і власними вчинками, протидію тим факторам, негативність дії яких на виховання він переконливо довів.

   Взагалі варто зазначити, що І.Огієнко велику роль у виховному процесі відводив позитивному прикладу старших. Він радив батькам робити добрі справи на очах дітей, тобто навчати їх милосердю власним прикладом. Не лише моральне виховання слід здійснювати у ранньому дитинстві. Змалку, і також на власному прикладі, потрібно виховувати й національну духовну культуру. Сам він, як істинний педагог за покликанням і християнин, був яскравим прикладом для молоді. І.Огієнко завжди дотримувався у власних вчинках тих моральних правил, які проповідував своїм вихованцям. Можна з повним правом сказати, що найвпливовішим був життєвий приклад самого Вчителя, його вчинки, стиль життя. Саме тому, що він завжди був в очах своїх вихованців несхибним провідником добра як в моральному, так і в національному відношенні, життєвий шлях його виявився досить тернистим: ще в студентські роки І.Огієнко підробляв репетиторством і літературною працею, щоб хоч якось матеріально підтримати стареньку маму; двічі зазнав він звільнення з роботи – у Львівській учительській семінарії та у Варшавському університеті. Досить складний життєвий шлях І.Огієнка не зруйнував у нього оптимізму, закладеного ще в дитинстві. Мабуть, саме тому, щиро вірячи в силу гуманізму і у можливість досягнення національної незалежності та соціальної справедливості, він всі свої зусилля віддавав на реалізацію цих ідеалів.

   Навряд чи можна уявити собі більш несприятливі історико-соціальні умови для життя і прояву доброти, аніж ті, які випали на долю І.Огієнка. Адже після 1917 року переважна більшість тих, кого ми називаємо "народом", покірливо йшли за домінуючими, часто змінюваними суспільно-політичними течіями. Так було легше чинити та й безпечніше жити. Інші, а таких було немало, ще й докладали значні зусилля для реалізації злочинно-утопічних ідей "кремлівських мрійників", у більшості випадків щиро вірячи в реальність і доцільність їх здійснення. Ця наївна віра зовсім не виправдовує їх, бо виконавська активність без критичного аналізу реалій суспільно-політичного життя та можливих віддалених наслідків своїх дій, як вже не раз переконував історичний досвід, – найкоротший шлях до злочину перед власним народом і людством. Не даремно ж кажуть, що добрими намірами вимощена дорога в пекло.

   Зовсім інший життєвий шлях обрав собі І.Огієнко. Не примарні "успіхи", не зваби буденного життя, не прагнення досягти дешевого авторитету в очах оточуючих, а тернистий шлях праведника, поборника добра і правди приваблював його. У всьому – і у глобальних проблемах, і у дрібних, на перший погляд, вчинках, – він чинить так, як підказує йому християнська етика і власне сумління.

Ставши професором, він охоче дозволяв студентам користуватися книгами з своєї бібліотеки. Не забував він і про рідний Брусилів. У 1916 р. в цьому містечку ним була заснована Вища початкова школа. У період перебування на посаді ректора Кам'янець-Подільського університету І.Огієнко відмовився від ректорської зарплати та передав ці кошти на стипендії для студентів (його, мабуть, спонукав на це спомин про той факт, що у 1904 р. він сам був відрахований зі складу студентів Київського університету за несплату навчання). Пізніше, вже вимушено емігрувавши на чужину, він фінансував і видавав кілька щомісячників для українців, що проживали у Канаді, жертвував на будівництво соборів.

Не сама по собі церква чи школа, на думку Огієнка, мають здійснювати виховний вплив на молодь. У розумній співпраці батьків, педагога і священика він вбачав запоруку виховання у дітей прагнення творити добро оточуючим та не грішити, а у формуванні цих якостей – першочергове завдання і сім'ї, і школи, і церкви, які повинні у справі виховання завжди виступати як партнери, взаємно доповнюючи і підтримуючи один одного. Головним же осередком впливу на дитину є, на його думку, родина. Звичайно, національне виховання в сім'ї розпочинається не з високих слів, а з материнської і батьківської любові, родинної теплоти, з благородства взаємин у сім'ї. І.Огієнко вважав, що з молоком матері, з рідною мовою батьків дитина успадковує українські звичаї, пісні, віру, високу свідомість і мораль. В такий спосіб у дитини, зігрітої сімейним теплом, поступово формується шанобливе ставлення до своїх родичів, вони починають бережно ставитись до сімейних традицій, а головне – у них невимушено виникає повага до моральних законів свого народу, до духовних заповітів предків.

Окремі його настанови звучать як одкровення, як найвища мудрість, притаманна, на жаль, далеко не кожному, а тому можуть успішно використовуватися не одним поколінням нашого народу. Так, звертаючись до молоді, він радив знайти ідею, якій варто було б віддати все своє життя без залишку і не жалкувати про це наприкінці життєвого шляху та не виглядати смішним в очах нащадків. Ці слова варто було б кожному з нас вважати своїм життєвим кредо.

Питання №2 (деполітизація та етнізація в середній школі)

ДЕПОЛІТИЗАЦІЯ — відмова від превалювання політичних методів організації всього суспільного життя, звільнення державних і громадських організацій від політичного диктату партій і  політичних рухів, недопущення монопольної влади однієї партії.

У поняття принципу етнізації вкладається етнічна соціалізація дитини на основі родинного, культурно-освітнього, економічного, духовного життя й історичного досвіду свого етносу, народу, нації, належно поставленої виховної роботи вчителя у початковій школі. До основних засобів етнізації належать рідна (материнська) мова, традиційна родинно-побутова й громадська культура, національна школа й освіта, посильна участь у трудовій та господарській діяльності, зокрема в сфері підприємництва, народних ремесел і промислів, національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи.

Фундамент етнізації закладається в сім’ї, і вона повинна знайти своє органічне продовження в дитсадку, початковій школі. Тому завдання виховної роботи в початкових класах з дотриманням принципу етнізації полягає в тому, щоб максимально сприяти входженню молодших школярів у життя, побут, виробничу й культурну сферу свого етносу. Це означає, що вчитель початкових класів має подбати, аби його учні сформувалися як справжні українці, бо етнізація є національна цивілізація й національна освіта, вхід учнів у світ життя й історичного досвіду українського народу, нації, а через них – і в сферу найпередовіших здобутків усього людства.

Завдяки реалізації принципу етнізації у вихованні молодших школярів: кожен етнос і етнографічна група мають змогу продовжити й розвивати себе в своїх потомках. У зв’язку з цим одним із найважливіших наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе. І тут без дотримання принципу історизму не обійтись.

Питання №3 (Історія становлення та розвитку методики української мови. Наукові засади система методів наукового дослідження).

Історія становлення і розвитку методики української мови як науки і навчальної дисципліни на сьогодні не розроблена. Немає монографічних праць, у яких ця проблема знайшла б своє розв’язання. Не можемо похвалитися й великою кількістю джерел, що нам могли б прислужитися. Окремі методичні ідеї, судження, знахідки вкраплювалися в часописах старих видань, у статтях, букварях, підручниках з мови, у невеличких посібниках, що залишилися нам у спадок.

Одним із питань, що досі майже зовсім не вивчене і перебуває поза увагою науковців, є періодизація розвитку методики навчання мови. Принагідно зауважимо, що у фаховій літературі немає навіть натяку на самі її принципи і бодай орієнтовні критерії. Ще зовсім недавно педагоги, методисти і лінгвісти (І.К.Білодід, М.О.Григор’єв, М.С.Гриценко, М.А.Жовтобрюх, В.І.Масальський, Б.Н.Мітюров, А.А.Москаленко, П.П.Плющ, П.Д.Тимошенко та ін.) розв’язували цю проблему з ідеологічних позицій: усе визначалося і групувалося в найелементарніший і зручний спосіб – за століттями, а згодом припасовувалося до періодизації історії комуністичної партії України. Це породжувало відповідні розбіжності у знехтуваних фактах і подробицях, з чого випливали й неминучі суперечності. Лише в 2002 р. вийшла друком стаття О.В.Сухомлинської, в якій на основі нових підходів обґрунтовано теоретико-методологічні засади періодизації розвитку педагогічної думки в Україні (розвиток освіти в історичному вимірі, культурологічний підхід, типи світоглядних позицій).

Для розробки запропонованої на сторінках дисертації періодизації автору прислужилися міркування, викладені у відомих у науковому світі працях О.М.Біляєва, О.О.Любара, В.І.Масальського, О.Я.Савченко, М.Г.Стельмаховича, О.В.Сухомлинської, Д.Т.Федоренка, що, одначе, зробило обґрутованішим бачення власної концепції. Зауважимо, що у визначенні початкового етапу історії розвитку методики мови доводиться припускати певну вимушену умовність з огляду на відсутність переконливих документальних свідчень і друкованих пам’яток раннього періоду історії освіти і навчання в школі.

До середини ХХ ст. історія становлення і розвитку методики навчання української мови не була предметом уваги науковців. Лише в 50-х рр. виходять друком праці, в яких стисло проаналізовано підручники з української мови (І.Білодід, Л.Симоненкова), найважливіші праці з методики навчання мови 20-х – початку 60-х рр. (Л.Рожило), висвітлено розвиток педагогічної науки (1917–1957 рр.) в Україні і погляди педагогів на методи навчання у 20–30-х рр., подано характеристику комплексної системи (С.Чавдаров, М.Грищенко), розкрито основні досягнення у дослідженні окремих аспектів граматики, синтаксису, історії української літературної мови (Ф.Жилко, С.Левченко, І.Матвіяс).

Цінною в контексті досліджуваної проблеми є монографія В.І.Масальського (1962 р.), в якій уперше актуалізовано проблеми паралельного вивчення української і російської мов, зроблено спробу подати періодизацію розвитку методики навчання мови. У кожному періоді стисло проаналізовано або лише названо праці (підручники, посібники, статті), визначено актуальні проблеми, якими жила школа, проте цілісного аналізу розвитку і становлення теорії та практики навчання мови немає.

Безпосередньо історія становлення і розвитку методики навчання української мови як науки, її здобутки найповніше висвітлюються у статтях О.Біляєва. Різні аспекти історії української педагогіки, що певною мірою стосуються нашої проблеми, досліджують Т.Завгородня, М.Козій, О.Савченко, І.Юрас та ін.; питання теорії та історії дидактики – А.Алексюк, Б.Бабанський, Г.Ващенко, Н.Вендровська, Д.Кравчук, В.Онищук, М.Павлій, В.Помагайба, О.Савченко, С.Чавдаров. Розвиток школи, освіти і педагогічної думки в Україні розкривають дослідження М.Гриценка, М.Грищенка, М.Євтуха, І.Пухи, О.Любара, Є.Мединського, Б.Мітюрова, В.Помагайби, О.Савченко, М.Стельмаховича, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, Д.Федоренка, С.Чавдарова, М.Ярмаченка.

Науко́вий ме́тод (або Ме́тоди науко́вого дослі́дження) — сукупність методів встановлення параметрів, структури, інших характеристик досліджуваних об'єктів.

Метод включає в себе способи дослідження феноменів, систематизацію, коригування нових і отриманих раніше знань. Висновки робляться за допомогою правил і принципів міркування на основі емпіричних (спостережуваних і вимірюваних) даних про об'єкт^[1]. Базою для отримання даних є спостереження та експерименти. Для пояснення спостережуваних фактів висуваються гіпотези і будуються теорії, на підставі яких формулюються висновки та припущення. Отримані прогнози перевіряються експериментом або збором нових фактів^[2].

Важливою стороною наукового методу, його невід'ємною частиною для будь-якої науки, є вимога об'єктивності, що виключає суб'єктивне тлумачення результатів. Не повинні прийматися на віру будь-які твердження, навіть якщо вони виходять від авторитетних учених. Для забезпечення незалежної перевірки проводиться документування спостережень, забезпечується доступність для інших вчених всіх вихідних даних, методик і результатів досліджень. Це дозволяє не тільки отримати додаткове підтвердження шляхом відтворення експериментів, але й критично оцінити ступінь адекватності (валідності) експериментів і результатів по відношенню до перевіреної теорії.

Види наукового методу

Загальнонаукові методи дослідження — емпіричні (експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення, класифікація і т. д.), а також системний, функціональний, конкретно-соціологічний.

Спеціальні методи дослідження ґрунтуються на вивченні конкретних фізичних та хімічних властивостей речовини й фізичних властивостей та параметрів фізичних полів. До них належат: формально-логічний, порівняльно-правовий та інші деякі іншіметоди наукового пізнання.

Наукове дослідження — процес вивчення, експерименту, концептуалізації та перевірки теорії, пов'язаний з отриманням наукових знань.

Види досліджень:

• Фундаментальне дослідження, розпочате головним чином, щоб виробляти нові знання незалежно від перспектив застосування.

• Прикладне дослідження.

Наукове дослідження — це процес дослідження певного об'єкта (предмета або явища) за допомогою наукових методів, яке має на меті встановлення закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення в інтересах раціонального використання у практичній діяльності людей.

Питання №4 (Інтерактивні технології)

Інтерактивні технології навчання стимулюють пізнавальну діяльність і самостійність учнів. Ця модель бачить спілкування в системі вчень-вчитель, наявність творчих (часто домашніх) завдань як обов'язкових. Інтерактивна модель своєю метою ставить організацію комфортних умов навчання, при яких всі учні активно взаємодіють між собою. Інтерактивна творчість вчителя й учня безмежна. Важливо тільки вміло направити її для досягнення поставлених навчальних цілей.

Інтерактивні технології навчання

У педагогіці розрізняють кілька моделей навчання:

1) пасивна - учень виступає в ролі «об'єкта» навчання (слухає й дивиться)

2) активна - учень виступає «суб'єктом» навчання (самостійна робота, творчі завдання)

3) інтерактивна - inter (взаємний), act (діяти). Процес навчання здійснюється в умовах постійної, активної взаємодії всіх учнів.

Інтерактивні технології навчання - це така організація процесу навчання, у якому учню неможливо не приймати участь – в колективному, взаємодоповнюючому, заснованому на взаємодії всіх його учасників процесу навчального пізнання.

Форми організації діяльності учнів на уроці :

1) групова - навчає одна людина, більше тих, хто слухає, чим тих, хто говорить;

2) кооперативна (колективна) - спосіб навчання в малих групах.

Кожна людина має дві потреби: потреба росту й бути в безпеці, прилучившись до групи людей. При кооперативному способі навчання досягається спільна діяльність заради досягнення загальних цілей. У дітей з'являється впевненість у собі, вони пишаються навчальними успіхами один одного. Кооперативне навчання може існувати не тільки в групах, але й у парах.

Окремої уваги вимагає організація роботи в малих групах. Коли потрібно вирішити складні проблеми колективним розумом.

Приклади деяких конкретних методик роботи в малих групах:

«Діалог» - його суть полягає в тім, що групи шукають погоджене рішення, а результат роботи повинен бути відображений у вигляді схеми, перерахування ознак, кінцевому тексті, що потім записується в зошитах. Ця методика включає протистояння й критику позицій тієї або іншої групи, а вся увага зосереджена на сильних моментах позиції інших. Експерти фіксують загальні погляди і під завершення роботи дають узагальнену відповідь на завдання, що записується всіма.

«Синтез думок» - схожий на попередній метод, з тією різницею, що учні не ведуть записи на дошці, а всі записи роблять на аркушах, які потім передають наступній групі. У цьому аркуші підкреслюються думки, з якими дана група не згодна. Експерти обробляють ці аркуші, зіставляючи написане, роблять загальний звіт, що потім обговорює весь клас.

«Спільний проект» - у цьому випадку групи одержують завдання різного змісту, які висвітлюють проблему з різних боків. При завершенні роботи кожна група робить звіт і робить свої записи на дошці. Із цих записів ніби складається спільний проект, що рецензується й доповнюється групою експертів.

«Пошук інформації» - метод застосовується, якщо потрібно якось пожвавити сухий, найчастіше нецікавий матеріал. Суть його в тім, що відбувається командний пошук інформації, що доповнює вже наявну (прочитану вчителем лекцію або домашнє завдання) з наступними відповідями на питання. Для груп розробляються питання, відповіді на які можна знайти в підручниках, роздавальному матеріалі, документах і т.д. Завжди визначається час, протягом якого потрібно проаналізувати інформацію й знайти відповіді на питання.

«Коло ідей» - метою є вирішення гострих спірних питань, складання списку ідей і залучення всіх учнів до обговорення питання. Всі групи повинні виконувати одне і теж завдання, що складається з декількох питань (позицій), які представляються групами по черзі. При відповідях кожна із груп озвучує тільки один аспект проблеми, а вчитель задає питання по колу доти, поки ідеї не закінчаться. Це виключає можливість доповіді всієї інформації однією групою.

Всі перераховані методи інтерактивних методів навчання ставляться до технологій кооперативного навчання, коли учням потрібно скооперуватися для виконання завдань вчителя, активної роботи на уроці, засвоєння матеріалу і вироблення навичок спілкування при дискусії й аргументації своїх позицій. Величезним плюсом даного виду навчальної діяльності є залучення абсолютно всіх учнів класу у спільну роботу. Труднощі полягають в умінні вчителя організувати роботу учнів і привчити їх до такої роботи як постійної. Звичайно, це не все, що можна використовувати. На основі цих методів можна будувати інші, або придумувати щось принципово нове, у цьому і полягає перевага інтерактивного навчання.

Технологій інтерактивного навчання існує величезна кількість. Кожний вчитель може самостійно вигадувати нові форми роботи із класом.

Види роботи:

1) Робота в парах.

2) Ротаційні (змінні) трійки.

3) Карусель.

4) Робота в малих групах.

5) Акваріум.

6) Незакінчена пропозиція.

7) Мозковий штурм.

8) Броунівський рух.

9) Дерево рішень.

10) Суд від свого імені.

11) Громадські слухання.

12) Рольова (ділова) гра.

13) Займи позицію.

14) Дискусія.

15) Дебати

«Карусель»: утворюється два кільця: внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє кільце – це сидячі нерухомо учні, а внутрішнє – учні через кожні 30 секунд змінюються. Таким чином, вони встигають проговорити за кілька хвилин декілька тем і постаратися переконати у своїй правоті співрозмовника.

Технологія «Акваріум» полягає в тому, що декілька учнів розігрують ситуацію в колі, а інші спостерігають і аналізують.

«Броунівський рух» припускає рух учнів по всьому класі з метою збору інформації із запропонованої теми.

«Дерево рішень»: клас ділиться на 3 або 4 групи з однаковою кількістю учнів. Кожна група обговорює питання й робить записі на своєму «дереві» (аркуш ватману), потім групи міняються місцями і дописують на деревах сусідів свої ідеї.

«Займи позицію». Зачитується яке-небудь ствердження і учні повинні підійти до плаката зі словом «ТАК» або «НІ». Бажано, щоб вони пояснили свою позицію.

«Свіча». По колу передається запалена свіча і учні висловлюються про різні аспекти навчання.

Питання №5 (Дидактичні принципи і психологічні основи методики української мови)