58. Методика вивчення іменника

Іменник — найбагатша з лексичного погляду частина мови серед інших, які існують у сучасній граматиці. Здобуті знання про іменник стають основою для вивчення інших частин мови, зокрема прикметника і дієслова.

Основні завдання вивчення іменника в початковій школі:

1. формування лексико-граматичного поняття «іменник»;

2. оволодіння вмінням розрізняти за питаннями назви істот і назви неістот;

3. формування вміння писати з великої букви власні іменники;

4. ознайомлення з родом іменників;

5. формування вміння змінювати іменники за числами, відмінками;

6. засвоєння правопису відмінкових закінчень іменників;

7. збагачення словникового запасу учнів;

8. формування вмінь використовувати іменники у мовленні з урахуванням їх функціонального призначення.

Перше ознайомлення зі словами-назвами предметів відбувається в період навчання грамоти (1 клас). На уроках читання і письма вчитель організовує діяльність першокласників, спрямовану на розрізнення предметів і слів як назв цих предметів, на впізнавання слів — назв предметів у мовленні, на формування вмінь ставити до слів питання хто? що?, класифікувати слова на групи з урахуванням їх значення (овочі, фрукти, меблі, одяг, дерева, тварини тощо). З перших уроків учитель, використовуючи іграшки, предмети, предметні та сюжетні малюнки, тек­сти, пропонує учням запитання на зразок: Хто це? Що це? Що росте в саду? Хто збирає врожай? Хто малює?

У 2 класі проводиться робота над лексичним значенням іменників та їх гра­матичними ознаками (відповідає на питання хто? що?, називає предмет). Школярі вчаться розрізняти іменники, які відповідають на питання хто? і що?.

Формуванню початкового уявлення про іменник як частину мови сприяють вправи на визначення в мовному матеріалі (зазвичай текстах) назв предметів і по­становку до слів відповідного питання, на добір слів за зразком

У 3 класі поглиблюються і систематизуються знання учнів про лексичне значення іменників, про власні і загальні іменники, про назви істот і назви неістот; третьокласники ознайомлюються з категорією роду та числа іменників, відмінками іменників (назви відмінків, відмінкові закінчення).

Засвоєння учнями понять «власна назва» і «загальна назва» не викликає особливих труднощів. Учителеві доцільно організувати пошукову діяльність молодших школярів, використовуючи такі прийоми, як бесіда, робота з наочністю, робота з підручником, орфографічний розбір, обов'язкова опора на місцевий матеріал. Аналіз мовного матеріалу, вміщеного в таблиці, допоможе учням зробити висновок, які іменники належать до власних, а які — до загальних. Правопис власних назв краще засвоюється на краєзнавчому матеріалі. Учні повинні добре знати, правильно вимовляти і писати назву свого села, міста, району, області, держави, навколишніх населених пунктів і географічних назв, прізвища, імена та по батькові вчителя, своїх батьків, товаришів і близьких людей. Категорії роду і числа іменників засвоюються учнями також порівняно легко. Практично не виникає труднощів у визначенні роду іменників, які означають назви осіб і різних тварин. Цьому сприяють сформовані навички в мовній і мовленнєвій практиці, дитячий життєвий досвід. Складніше визначати рід іменників — назв неживих предметів. У цій роботі добре спрацьовує формально-граматичний при­йом підстановки до іменників особових, вказівних або присвійних займенників (без уживання термінів) — він, вона, воно; цей, ця, це; мій, моя, моє. Підставляючи усно до іменників зазначені слова, учні переконуються, що всі іменники можна

Так само, як і категорія роду, для молодших школярів не становить труднощів категорія числа іменників. Аналогічно до визначення роду учні підставляють до іменників у множині займенники вони, ці, наші. Уже в період навчання грамоти діти легко змінюють слова за зразком відповідно до слів «один — багато». Для визначення числа іменників учням необхідно запам'ятати таку послідовність: з'ясувати, скільки предметів називає іменник; дібрати до іменників слова він, вона, воно (однина) або вони (множина).

У початкових класах програмою не передбачено ознайомлення учнів з імен­никами, які вживаються тільки у формі однини або тільки у формі множини. Ці відомості про іменник учні одержують в основній школі. Однак принагідно вчи­тель може і повинен звертати увагу учнів на такі слова в українській мові, які не можна поставити у форму множини, зокрема тоді, коли самі учні намагаються це зробити, наводячи приклади. Це іменники:

а) з матеріально-речовинним значенням (молоко, олія, солома, асфальт та ін.);

б) абстрактні іменники (жаль, радість, сум, далеч, зелень, гамір та ін.);

в) збірні іменники (листя, молодь, юнацтво);

г) власні назви (Дніпро, Ельбрус).

Іменники, які вживаються тільки у формі множини, належать до таких основних значеннєвих груп:

а) назви одиничних або парних предметів (сани, терези, штани, ночви, граблі, шахи, сіни);

б) слова з матеріально-речовинним значенням, окремі назви рослин (висівки, парфуми, солодощі, грицики, васильки);

в) назви збірних предметів (гроші, хащі, джунглі, надра);

г) назви окремих дій, процесів, колективних ігор (жмурки, піжмурки, пустощі, веселощі, відвідини, побігеньки, пустощі та ін.);

д) назви відрізків часу, традиційних свят, обрядів (сутінки, канікули, іменини, роковини, обжинки);

е) окремі географічні назви (Карпати, Альпи, Моринці, Прилуки, Суми та ін.).

Беручи до уваги те, що учні практично користуються такими іменниками в мовленні, необхідно ознайомити третьокласників з тим, що є іменники, які вживаються тільки в однині або тільки у множині.

Спостереження за зміною закінчень в іменниках залежно від інших слів дає можливість молодшим школярам зробити висновок, що зміна закінчень іменників потрібна для зв'язку з іншими словами, що кожній зміні закінчення відповідає питання до іменника в реченні. Для вивчення теми «Відмінки іменників» учителеві варто використати пояснювально-ілюстративний метод, оскільки цей граматичний матеріал підлягає засвоєнню в результаті запам'ятовування. Користуючись повідомленням, демонстрацією таблиці, учитель організовує сприймання молодшими школярами потрібної інформації, яку вони фіксують у пам'яті.

Таблиця для організації сприймання має охоплювати повну назву відмінків, скорочене позначення відмінків, питання, на які відповідають відмінки, приклади відмінювання іменників в однині та у множині. Спочатку вчитель пропонує учням пригадати, як змінюються іменники, від чого залежить зміна закінчення. Далі, користуючись таблицею, повідомляє, що в українській мові є сім відмінків (шість із них відповідають на певні питання; сьомий, кличний відмінок, не відповідає на питання, його використовують у звертаннях). Для того щоб учні запам'ятали послідовно назви всіх відмінків та питання до них, необхідно практикувати різні завдання: розташувати відмінки у правильній послідовності; до назв відмінків дібрати питання; упізнати відмінок за питанням; до питання дібрати відмінок; визначити відмінок іменників. Ефективними будуть мовні ігри, наприклад, «Відмінковий ланцюжок», робота в парах, постановка запитань учнями.

Молодші школярі мають засвоїти, що початковою формою кожного іменника є форма називного відмінка однини (за винятком іменників, які вживаються тільки у формі множини: сани, сіни тощо). Ця форма потрібна для визначення роду, а за змінною формою в реченні визначається число і відмінок. Практичне значення опрацювання граматичних категорій іменника полягає в засвоєнні учнями правопису відмінкових закінчень іменників. Слід привчати учнів до необхідності доводити спосіб написання того чи іншого відмінкового закінчення.