53. Наріччя та говори на території України

Сучасна українська мова — це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови людей, що розмовляють українською як рідною. Сюди входять діалекти, жаргони, літературна мова, тобто все, що перебуває в мовному спілкуванні.

Діалект, або наріччя — група говірок, пов’язаних між собою рядом спільних явищ, невідомих іншим говіркам.

Сучасна українська мова має три такі наріччя:

1. Північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.

2. Південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей.

3. Південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Східноукраїнські діалекти зазнали значного впливу російської мови, західноукраїнські — польської, румунської та інших. Діалектне розмежування може бути досить значним. Водночас місцеві (територіальні) діалекти активно взаємодіють із літературною мовою, збагачують її та змінюються самі. Цьому сприяють рівень освіти на­селення, засоби масової інформації, інтеграційні процеси в суспільстві.

Найголовніші ознаки північноукраїнських діалектів:

1. Наявність дифтонгів: куонь, вуол, вуіл, шіесть, дieд.

2. Звуки у, и на місці літературного і: кунь, люд, нус, вил, нич.

3. Ненаголошене о вимовляється як а: вада, карова.

4. Твердий звук р: бурак, вичера.

5. В іменників середнього роду зберігається давнє закінчення є: тилє, курчє, поросє, смиттє, життє.

6. Усічення закінчень у прикметників: зелени, червони, добри.

7. Закінчення -ей у іменниках: бабей, рукей, ногей.

8. Збереження двоїни: дві відрі, дві селі.

9. Переважання інфінітива дієслів на -ть: ходить, робить, брать.

10. Поширення приставних приголосних г, в, й: гоко, вогірки, йулиця.

Найголовніші ознаки південно-західних діалектів:

1. Приголосні втрачають дзвінкість перед глухими та наприкінці слів: вашко, зуп, солоткий.

2. Ненаголошений звук о наближається до у: тубі, субі, курова.

3. Немає подовження приголосних в іменниках середнього роду: зілє, житє, зіля, житя.

4. Дуже м'яка вимова приголосних ї, з',ц', дз' із домішкою шиплячого елемента: львівшький, зипоріжький.

5. Наявні звукосполучення ир, ил, ер, ел: кирвавий, кирниця, гирміти.

6. У деяких говірках м, д переходить у к'г' — кісто, гіло, гіти.

7. У давальному та місцевому відмінках іменників І і II відміни м'якої групи й іменників III відміни спостерігається закінчення -и: (на) земли, (на) кони, (на) соли.

8. Зберігаються давні форми давального і знахідного відмінків однини особових та зворотного займенників: ми, ти, си, тя, ся.

9. Фіксується давній минулий час дієслівних форм: була ходила, був казав, а також аналітичний конгломератний майбутній час: буду робила, будемо ходили.

Південно-східному наріччю властивий шестифонемний наголошений вокалізм, який в основних виявах фонем мало чим відрізняється від вокалізму української літературної мови. Однак у частині говірок південно-східного наріччя спостерігаються риси, характерні для говірок північного наріччя, наприклад: збереження [о], [е] в ненаголошеній позиції на місці етимологічних [о], [е] (гвоздки́, бéседа, пошóў).

У південно-східному наріччі в ненаголошеній позиції немає розрізнення фонем [е], [и] (ни^есý, ви^еду́, же^иве́, би^ерéза, си^елó).

У ряді говірок фонему [о] у ненаголошеній позиції заступає фонема [у] (ту^обí,пу^ожар).

У системі консонантизму південно-східного наріччя у більшості говорів фонема [ф] заступається звичайно [x], [хв] (тýхлі, хвáбрика, бухвéт); обмежено вживаються африкати [дж], [дз], [дз’],

замість них — [д], [ж], [з] (хóд'у, бужý, звонóк, жерелó);

наявний альвеолярний (так званий середній) [л.], що найчастіше виступає у полтавських говірках (гол.ова, бул.и́, мол.око);

поширений м'який приголосний [р’] (р'ама, гр'аниц'а, кобзар’).

На морфологічному рівні діалектні ознаки спостерігаються головним чином у дієвідмінюванні.

Форми інфінітива можуть мати паралельні суфікси ти або т’; дієслова 1-ї особи однини — форми типу вóз'у, кóс'у, сид’ý, крут’ý; широко представлені усічені форми у дієсловах І дієвідміни: зна, гукá, дýма, питá;

у дієсловах II дієвідміни у слобожанських і степових говірках виникли форми типу нóсе, рóбе, лáзе.

Серед синтаксичних ознак південно-східного наріччя — багатозначність сполучник де, що вживається замість куди, який, що; обмежене вживання сполучника але, частіше — сполучники так, та, а, но (ну).

У лексиці південно-східного наріччя є чимало русизмів, а також, особливо в степових говірках, тюркізмів, запозичень з романських мов. Лексичні ареали південно-східного наріччя нечіткі, розмиті.

У боротьбі з граматичними помилками діалектного походження ефективно використовувати схеми, таблиці-опори, індивідуальні картки; організовувати роботу в парах та малих групах. Кожне нове слово, почуте від учня- інформатора, «проходить перевірку» на приналежність до діалектної лексики (з використанням лексикографічних джерел). Ця перевірка передбачає:

1. Пошук аналізованої лексеми у тлумачних словниках української мови

2. Пошук слова в етимологічному словнику

3. Звертання до перекладних словників з метою з'ясувати походження слова

4. Перегляд регіональних діалектних словників, лексичних атласів